
Найстрашніша смерть — це смерть від голоду.
Не дай Бог навіть ворогові вмирати такою смертю…
Улас Самчук «Марія»
Останніми днями у нього було відчуття, що час зупинився і єдине, що зберігало рух, це образи в його голові: голоси, які переростали у крик, розпач, виття, йому марилися силуети жінок з дітьми, тощі, немічні, безликі. Здавалося все, що колись хоч якось траплялося йому на очі тільки зараз отримало волю і винирнуло у свідомість з якоїсь безодні всередині, про яку він навіть не здогадувався… Смерть, його переслідувала смерть. Її, яку неодноразово вловлював, спостерігав на обличчі інших, проти якої боровся і подих якої на собі не думав відчути так швидко.
В мандрівках пізнати розмаїття життя в різних куточках світу, він уже не раз зустрічався зі смертю, і здавалося б, навчився миритися з нею, але кожного разу ці зустрічі породжували в ньому спротив, бунт, розчарування. Він ніяк не хотів приймати її, особливо коли згадував ті разючі і жахливі моменти в Україні. Їх антиприродна сутність викликала у ньому рвотний рефлекс, бо один раз побачивши, він готовий був стояти за свою правду до кінця. Моментами йому здавалося, що він один проти всіх, такий собі випадковий посторонній, який міг взагалі опинитися в другому місці та в інший час.
І ось сам він неминуче наближався до свого фінішу… У голові проносилося оте закляте : «У нас немає хліба, ми пухнемо з голоду», – від чого не раз хотілося кричати, від чого пробігали мурашки по шкірі і що змушувало прокидатися вночі в холодному поті. Але чи достатньо він зробив, щоби його почули всі? Чому саме він зіткнувся з цим найстрашнішим обманом в історії цього народу?