Ми помістили цей текст, бо в далекому 2014 -му опублікували схожий антропологічний матеріал з Миколаєва. Де значно менше грошей було вкладено у "культурку", а опірність виявилась вирішальною.
Кінець одеського проекту
На днях в Одесі відбулися дві важливі події. Позавчора – похорон Валерія Хаїта, одеського письменника, капітана першої (1960-і) та другої (1980-і) одеських команд КВН, переможниць загальнорадянських чемпіонатів КВН. Вчора Олег Філімонов, обличчя «одеських джентльменів» і кандидат в мери міста на виборах 2020 року склав повноваження депутата Одеської міськради. Ці події символічно замикають понад 50-літню епоху панування проекту нової одеської ідентичності в Одесі.
Заснований під час відлиги, але реалізований вповні як перебудовний, одеський проект спирався на концепцію одеського літературного міфу. В його основі – як будь-якого міфу – ідея «золотого віку»: образ міста, створений Бабелем, Олешею, Катаєвим, Паустовським та Ільфом і Петровим («другий ешелон» авторів - Славін, Багрицький, Кірсанов та Віра Інбер). Мало хто говорить про цю літературу як про модерністську, але саме цим вона, як на мене, цікава й притягальна. На початку 20 ст. Україна створила два потужні (сильно переплетені між собою) модерністські літературні проекти різними мовами – український (т.зв. «розстріляне відродження») та одеський. Обидва стосувалися радикальної реформи мови.
В 1960-х починається «срібний вік» одеського міфу – Жванецький, Хаїт, Голубенко. Творці одеського КВНа та Юморини, прикритих на час застою, разом з однодумцями та послідовниками (серед яких найважливіша фігура – засновник Об’єднання молодіжних клубів – ОМК Михайло Бочаров) з початком перебудови вони відновлюють обидва заходи та створюють серію інших культурних подій: кінофестиваль «Одеська альтернатива» (згодом – «Золотий Дюк»), перший конкурс краси тощо. Щоб створити такі масштабні проекти, потрібна була протекція місцевої влади та потужний ресурс московських амбасадорів (провідники тут – Жванецький та Говорухін). Так наприкінці 1980-х в Одесі встановлюється союз пізньорадянських політичних та місцевих квнівських культурних еліт.
Важливо розглядати одеський проект саме як перебудовний: він був у міру антикомуністичним (сатира підривала радянські владні ієрархії), але не був антирадянським. Йому притаманна віра в можливість реформи СРСР та його перебудови на нових гуманістичних засадах. В силу культурної, мовної та особистісної пов’язаності з метрополією, радянський проект не розглядається провідниками одеського проекту як імперський. Більшість із них – вихідці з команди КВН «одеські джентльмени» - стають бенефіціарами перебудови й конвертують свій символічний капітал в політичний та економічний.
На піку розквіту одеський проект зазнає найбільшого удару: СРСР колапсує й Одеса політично та географічно відривається від метрополії. Оскільки символічний капітал одеських квнівських еліт ґрунтувався на загальносоюзній медійній впізнаваності, вони продовжують вдавати, ніби Союз не розвалився, в певному сенсі таким чином продовжуючи його тривання.
Водночас вони очолюють нові локальні бізнеси: концертний, телебачення, масові заходи, де-факто монополізуючи ці сектори. Місто витрачає величезні суми на Юморину навіть в напівголодні роки й це – наслідок утвореного в пізньоперебудовний період корупційного альянсу квн-щиків та комуністів. Тут, мені здається, й криється причина моральної (насамперед) поразки одеського проекту.
Він не запропонував ніяких нових цінностей в добу світоглядної розгубленості свого міста. Це тим більше злочинно, що провідники одеського проекту мали як інтелектуальні, так і політичні та економічні ресурси для цього. Натомість вони ужиткували з встановленого в пізньорадянський час зв’язку з російськими культурними елітами та місцевими посткомуністичними політиками (важливу роль у цементуванні цього зв'язку відіграв комуністичний, а згодом кучмівський керівник Одеської області Сергій Гриневецький, який благословив утворення ОМК в 1970-х).
Замість впровадження принципів демократії та мультикультуралізму, місцеві культурні еліти паразитували на пізньорадянській ностальгії (не виключаю, що цілком щиро). Родовий зв’язок з комуністами не міг привести до добра. Поставлені перед вибором між демократичним українським проектом та проросійським радянсько-ностальгійним, одеські еліти в 2000-х за невеликим виключенням роблять ставку на останній. Дехто (Світлана Фабрикант) долучається до партії регіонів, інші беруть участь у фсб-шній кампанії «Я говорю по-русски», відкрито підтримують Януковича.
Все це – не лише з ностальгії, але також – з бажання зберегти власні привілеї на вершині місцевої соціальної ієрархії. При всій інтелектуальній спроможності, місцеві одеські еліти інтелектуально інвестують не в проект демократії, а в одеський проект, який перетворюють на ексклюзивний і регіоналістський (що суперечить природі Одеси як міста емігрантів). Вони закривають очі (якщо не підіграють) відвертим фсб-шним агентам (Марков та АТВ), зраджуючи (можливо й несвідомо) власне одеському проекту на догоду його російській декорації.
Стаючи місцевими гейткіперами, вони проявляють пиху й зверхність до всього, що не вписується в одеський проект, яким вони його виплекали та монетизували. Тут немає місця неросійськомовним культурам, а українське таврується як націоналістичне. Я добре пам’ятаю спротив (в кращому разі – байдужість), який на початку чинили місцеві еліти «Німим ночам», місією яких була реставрація одеської довоєнної – української! – кіноісторії.
При цьому ставлення до одеського проекту у квнівських еліт було цілком утилітарне – при глибокій його ексклюзивності їхні проекти створювалися для плебсу, жодного ціннісного світоглядного меседжу вони не несли. Вже для молоді мого покоління гумор одеських джентльменів був жахливим олдскульним несмаком, а від Юморини ми рятувалися евакуацією на дачі. Альманах «Дерибасовская – угол Ришельевской» не мав жодного зв’язку з реальністю власного міста. А виступи Жванецького на ОМКФ своєю недоречністю та неактуальністю («аполітичністю»!) викликали іспанський сором.
Водночас, зі зневагою та гидливістю одеські гейткіпери ставилися до одеської андеграундної культури, що потроху виходила на яв у 1990-х, і інтелектуальні лідери котрої – Ройтбурд і Херсонський, налаштовані не лише антикомуністично, але й антирадянськи – були закенселені, як «несправжні одесити», щойно стали на захист демократичних цінностей, впровадження яких загрожувало квнівським елітам втратою влади.
Все це призвело до жахливих наслідків: приходу у місцеву владу відвертих бандитів. Моральне банкрутство одеських еліт було настільки глибоким, що вони нічтоже сумняшеся не тільки пішли на спілку з бандитами, але й благословили їх. Не дивно відтак, що одеські гейткіпери підтримали й владу «слуг народу»: не лише суголосну їм пострадянським сентиментом, але й так само далеку від цінностей демократії як і вони самі (та й взагалі від будь-яких проговорених цінностей як таких. Заради справедливості слід сказати, що в одеських верхах були й люди, які сповідували цінності, а не інтереси: крім названих Ройтбурда та Борис Херсонский серед публічних фігур слід назвати Олена Павлова та Юрія Кузнєцова).
Тому й винити в тому, що тепер в Одесі в гуманітарній сфері провід ведуть малоосвічені фанатики-радикали, готові весь одеський проект вишвирнути на помийку без жодних спроб переосмислення – одеські квн-ні гейткіпери можуть лише себе. З невеликими перервами вони формували гуманітарний порядок денний в місті останні майже 40 років, і дискредитація одеського проекту – їхня відповідальність. Там, де заради інтересів зраджують цінності, іншої перспективи годі й чекати.
Не маючи живого інтересу до власного міста, до його змін і трансформацій, не бажаючи їх помічати, осмислити та концептуалізувати, займаючись безконечною ностальгійною мастурбацією, плекаючи ексклюзивність й придушуючи альтернативу, вони тим самим вбили одеський проект, не впускаючи в нього нового повітря.
Відбулася зміна еліт. Одеський проект остаточно помер. Чи буде – і в якій мірі – новий включати елементи попереднього – питання, вирішити яке без великих інтелектуальних зусиль не вдасться.
П.С. Разом з тим, фігура Хаїта (як і Голубовського) мені видається в певному сенсі трагічною: він пережив свій час і засвідчив крах того, в що вірив, та що чесно й віддано будував. І кінець цієї віри прийшов звідти, куди був спрямований його ностальгійний і закоханий погляд.
Немає коментарів: