Московські баранки

Гагарін баранками бавиться

Мережею продовжують ширитися хвилі обурення перейменуванням одеських вулиць, "фронтменом" якого поквапився стати Геннадій Труханов.

Невдоволеним уже нагадали про плазування їхнього улюбленця Михайла Жванецького перед кремлівським карликом. Але вони все одно не заспокоюються. Тепер вони запитують: "Коли це Ільф із Петровим перестали бути одеситами?"

Дивне запитання. Принаймні для справжніх шанувальників таланту цих літераторів. Вже хто-хто, а вони вже б точно мали знати біографію своїх кумирів. І перший, і другий уже в 1923 році перебралися до столиці СРСР. А відтак стали москвичами, а не одеситами. Цілком добровільно, між іншим. Я б навіть сказав "із задоволенням".

Обидва в цей момент ще не були знаними письменниками. Їхнім дебютом стали "Дванадцять стільців". Які вони писали саме як московські автори. В яких – і це доволі кумедно для претендентів на звання "великих одеситів" - навіть слово "Одеса" та "одеський" зустрічається нечасто (менш як п'ятнадцять разів, якщо не помиляюся), ще й, прямо скажемо, зовсім без компліментів.

Насамперед як місто, в якому виробляють контрабандну фарбу для волосся, та в назві бубличної артілі "Московські баранки". Ще й пароплав, квиток на який беруть персонажі роману, нібито пливе до Одеси — проте самі вони дістаються ним лише до Криму. Рідне місто авторів і в цьому випадку залишається немовби за обрієм – роль, яка в "Золотому теляті" дістається Ріо.

Тут прискіпливий захисник "радянської самобутності Одеси" може навіть зрадіти, схопившись за визначення "рідний" - мовляв, Ільф і Петров залишаються одеситами вже за фактом свого народження. Але я згадав це свідомо, адже пам'ятаю радянський же анекдот "всі знаменитості народилися в Одесі, після чого переїхали до Москви, де й стали знаменитими". І приклад іншого, справді геніально письменника Джозефа Конрада. Який народився у Бердичеві. Був поляком за етнічним походженням. Але світу став відомий як видатний англійський романіст.

Звісно, в Бердичеві шанують його пам'ять. Пишаються. Створений навіть музей Конрада. Згадують у місті й про француза Оноре де Бальзака (він, щоправда, народився в Турі на берегах Луари, але з Бердичевом і справді пов'язана важлива частина його життя). Та й про одеське походження Ільфа і Петрова теж навряд чи забудуть. А ось щодо вулиць…


Накази про бомбардування Одеси зараз віддають не в Парижі чи Лондоні, а в "білокам'яній". Куди так прагнули перебратися автори "Дванадцяти стільців".

І ще. Люди ніколи самі не обирають місце свого народження. А ось місце смерті й тим більше останнього спочинку часто визначають свідомо. Впевнений, що киянином по праву може себе назвати той, хто заповів поховати себе у Києві. Львів’янин Роман Віктюк волів бути похований на батьківщині – хоча останні роки життя мешкав і працював у тій же Москві. А що там із кандидатами у "великі одесити" за списком Труханова?

Шанувальники Ільфа і Петрова не втомлюються захоплюватися їхнім неймовірним гумором, іронією і самоіронією. Я особисто не впевнений, що назвою вже згаданої бубличної артілі вони натякали на самих себе. Але навіть якщо "всі збіги випадкові", вийшло дуже влучно. Ільф і Петров, як і ті "приїжджі одесити" на Брянському вокзалі, над якими вони також іронізують у своєму романі, надто вже нагадують оці "московські баранки", які новоспечені мешканці радянської столиці пекли в надії стати у ній "своїми".

Ті, хто "в темі", знають, що ніяких "московських баранок" насправді не існувало. Принаймні до середини минулого століття. Батьківщина цього хлібного виробу – Білорусь (іноді кажуть про Польщу чи навіть Західну Україну). Та й назва походить від слова "обварювати" - це справді важливий етап у технології їхнього виготовлення. "Баранками" вони стали вже в Росії, де імена запозичених продуктів часто переінакшують на зрозумілий для місцевих мешканців лад (форма баранок і справді трохи нагадує роги баранів, або ж кучері вовни).

Вихідці з інших країв чи міст, які прагнули "обмосковитися" чи "обрусіти", часто погоджувалися на себе хоч роги вдягти, щоб домогтися визнання серед "нової рідні". Ми бачимо це й зараз (а кілька років тому це було взагалі масовим явищем) – на прикладі тих же естрадних, та й не лише естрадних виконавців. І літераторів, звісно, хоча серед них мало хто міг би зрівнятися за хистом з Ільфом та Петровим. Врешті-решт це їхній вибір – частиною якою культури бути.


Можна по-різному ставитися до літературних якостей "Дванадцяти стільців" та й інших творів тих же авторів. Я особисто готовий навіть визнати їх одними з найкращих у російській літературі минулого століття. Але в російській літературі. А Одеса – місто українське. Які б вологі мрії не плекали щодо неї в Москві.

І цілком природно, коли одеська вулиця матиме ім’я не письменників, які "стали знаменитими після переїзду до Москви", а родини Глодан – одеситів, які загинули в Одесі й за Одесу. Вже під час нинішньої війни. Від рук агресора, що прагне привласнити місто, прикриваючись, зокрема, й іменами Ільфа і Петрова.

Спеціально для Еспресо.

 Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямування