180 років тому: 5.08(24.07).1844 – у слободі Осинівка біля м. Чугуїв на Харківщині народився Ілля Ріпин (Рѣпинъ), український (!) живописець, академік (з 1893) Імператорської Академії мистецтв (Петербург), її професор (1894-1907) та ректор (1898-1899), член Сербської Академії наук і мистецтв, найвидатніший представник реалізму в Московитській імперії.
Художник і академік Ріпин є не тільки знаковою постаттю в європейському малярському мистецтві, але для нас українців ще й одним з персоніфікованих символів нашої національної ідентичности, представником великого числа патріотів які до останнього подиху відчували себе українцями, хоч і змушені були жити й творити далеко за межами Батьківщини.
Так майстер себе увічнив в картині про запоріжців |
А ще він є докором багатьом українцям за їхнє духовне марнотратство, яким навіть на гадку не спадає, що велетенська кількість визначних мистців, науковців, спортовців, мислителів, видатних діячів у різних сферах людської діяльності зовсім не є «великими русскими…», але навпаки українськими діячами, лише нахабно присвоєні Москвою. Подібно й з Ріпиним на багатьох українських сайтах, в українських виданнях ще можна зустріти опуси про великого «російського художника», або принаймні в компромісному формулюванні «російсько-українського».
Насправді ж до Московії він мав лише те, що окупувавши Україну, московити всіма силами перетворювали її на провінцію, то ж просто не залишалось іншого вибору як їхати до Москви та Петербурга, щоби розвинути свій талант та ствердитись у цьому світі. Не будь таких поїздок, то на скільки біднішими були б українські культурні надбання. Правда, при цих спробах вирватись з вимушеного провінціалізму частина наших людей асимілювались, а навіть ставали ворожими до середовища, яке їх вигодувало та виплекало.
Рід мистця походив від слобідського козака Ріпи. Тож тема оспівування українського козацтва закономірно та постійно зринала в його роботах впродовж усього творчого життя. Вперше козака-запорожця він намалював маючи 15 років і останньою задуманою картиною маестро було полотно «Гопак». Вже помираючи, у забутті водив рукою, ніби клав останні мазки, й шепотів: «Столітній дід навприсядки пішов. Підвипили, скачуть». Але навіть якби мистець залишив одну-єдину картину «Запорожці пишуть лист турецькому султану» вже цього було би задосить, щоб ствердити, що Ілля Ріпин є наскрізь українським художником. А творів на українську тематику в нього таки багатенько і завжди, українських дівчат чи образки українського життя, він зображав з особливою теплотою та ніжністю, підсвідомо тужачи за своєю далекою батьківською сонячною землею.
Рід мистця походив від слобідського козака Ріпи. Тож тема оспівування українського козацтва закономірно та постійно зринала в його роботах впродовж усього творчого життя. Вперше козака-запорожця він намалював маючи 15 років і останньою задуманою картиною маестро було полотно «Гопак». Вже помираючи, у забутті водив рукою, ніби клав останні мазки, й шепотів: «Столітній дід навприсядки пішов. Підвипили, скачуть». Але навіть якби мистець залишив одну-єдину картину «Запорожці пишуть лист турецькому султану» вже цього було би задосить, щоб ствердити, що Ілля Ріпин є наскрізь українським художником. А творів на українську тематику в нього таки багатенько і завжди, українських дівчат чи образки українського життя, він зображав з особливою теплотою та ніжністю, підсвідомо тужачи за своєю далекою батьківською сонячною землею.
"Гопак" |
Народна мудрість стверджує: «скажи мені, хто твій друг і я скажу хто ти». А друзями мистця було чималеньке гроно видатних українських особистостей-патріотів того часу.
В московськомовній версії Вікіпедії чи то через малоосвіченість, а чи то через банальну заздрість крім «Запорожці пишуть лист....» (твір якого нереально замовчати) не згадано про жодне інше українське полотно майстра, а на початку стверджується «русский живописец». Та мабуть не варто московитам чванитись «великим русским художником Репиным», бо подібно до Гоголя в літературі, він Україну зображав у люблячих синівських почуттях красивою, охайною, милою, а Московію натомість примітивною, немитою, відсталою, нецивілізованою, а навіть й в гротескних тонах.
Для вдумливого глядача художник наче випадково залишав «маленькі дрібнички»: в картині Садко головний герой дивиться не на пропонованих красунь, але його погляд звернений вгору де ледь видніється постать скромної сільської української дівчини, в картині «Не чекали» уважний глядач побачить на стіні портрет Шевченка, а на полотні славетних «Запорожців» наче згорнений синьо-жовтий прапор.
Останні 30 років мешкав у Фінляндії в садибі Пенати в Куоккалі. Після 1918, як пише московськомовна Вікіпедія «оказался отрезанным от России», тож різні відпоручники більшовицької Московії неодноразово приїздили до нього з пропозиціями повернутись «на родіну».
В московськомовній версії Вікіпедії чи то через малоосвіченість, а чи то через банальну заздрість крім «Запорожці пишуть лист....» (твір якого нереально замовчати) не згадано про жодне інше українське полотно майстра, а на початку стверджується «русский живописец». Та мабуть не варто московитам чванитись «великим русским художником Репиным», бо подібно до Гоголя в літературі, він Україну зображав у люблячих синівських почуттях красивою, охайною, милою, а Московію натомість примітивною, немитою, відсталою, нецивілізованою, а навіть й в гротескних тонах.
Для вдумливого глядача художник наче випадково залишав «маленькі дрібнички»: в картині Садко головний герой дивиться не на пропонованих красунь, але його погляд звернений вгору де ледь видніється постать скромної сільської української дівчини, в картині «Не чекали» уважний глядач побачить на стіні портрет Шевченка, а на полотні славетних «Запорожців» наче згорнений синьо-жовтий прапор.
Останні 30 років мешкав у Фінляндії в садибі Пенати в Куоккалі. Після 1918, як пише московськомовна Вікіпедія «оказался отрезанным от России», тож різні відпоручники більшовицької Московії неодноразово приїздили до нього з пропозиціями повернутись «на родіну».
В 1925 це був Корнєй Чуковскій, у 1926 делегація радянських художників на чолі з його учнем І. Бродським, цього ж 1926 листовно з пропозицією «повернутись» написав член ЦК ВКП(б) нарком К. Ворошилов, навіть підключили його сина Юрія. А підставою такої активності було рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 22 травня 1924 з дорученням Луначарському та Іонову «принять соответствующие меры». Видно надто кортіло більшовикам отримати у своє розпорядження славетного майстра, лише очевидно той розумів ким є нова влада, а до того ж не було бажання їхати в чужу землю, а в Україну дорога була вже нереальною з причин панування там тієї ж влади. Помер у с. Куоккала в Фінляндії, нині смт. Рєпіне неподалік (45 км) від Петербурга 1930.
Згідно з заповітом тіло мали поховати в Чугуєві, проте з огляду на панування більшовиків в Україні вдова поховала в садибі Пенати.
З.Боровець.
Немає коментарів:
Дописати коментар