Пам'яті не накажеш

Галерея  на Дерибасівській

Кожна війна рано чи пізно закінчуються. Як зберігати пам’ять про загиблих та події - вирішує на жаль не воїн-переможець, а скоріш за все чиновник, чи може - худрада. А яким бути монументом чи артефактом, який “навантажений” зберігати інформацію про війну?

Відповідь поки ніхто не знає.

Бо, по-перше, війна ще не закінчилась, по-друге - в нашій культурі не випрацювано поки формат чи канон, за яким зберігається пам'ять про загиблих у по за цвинтарних просторах. Тому вкрай своєчасно з'явився проєкт “Лабораторія практик меморіалізації”. Це мультипредметний освітньо-дослідницький проєкт з пошуку мови пам'ятання російсько-української війни, який має на меті розширити підходи до створення меморіальних проєктів. Ініціативу започаткували Громадська організація "Музей сучасного мистецтва" / MOCA NGO та платформа культури пам'яті Past / Future / Art.


Після завершення теоретичної частини лабораторії з онлайн-лекціями та майстернями  перейшли до практики. У травні учасники вирушили в дослідницькі поїздки до чотирьох регіонів, щоб вивчити запропоновані організаторами кейси, поспілкуватися з представниками громад та зануритися в локальний контекст.

Харків — перша експедиція до місць пам’яті російсько-української війни в рамках Лабораторії практик меморіалізації, збіглася по часу з загостренням воєнних дій на підступах до міста.

12–14 травня група митців і архітекторів разом зі співкураторками лабораторії Kateryna Semenyuk i Yuliia Hnat, а також менеджеркою проєкту Nastia Paseka працювали в Харкові. Фокусом роботи стала Північна Салтівка та меморіалізація трагедії будинку на вулиці Ужвій, 82, під’їзд якого було зруйновано авіабомбою у перші дні повномасштабного вторгнення. Разом з Сабіною Тупіковою, представницею Департаменту міжнародного співробітництва Харківської міської ради, учасники оглянули центральну частину міста та теперішні меморіали, зокрема встановлений у 2023 році монумент дітям, які загинули внаслідок російської агресії.

Відвідали проєкт Павла Макова «Фонтан виснаження 1994—2024» у YermilovCentre та фотовиставку Олександра Осіпова й Андрія Скрипки «Мистецтво свободи: театр “Нафта”» у Kharkiv Media Hub, що розмістився в будівлі Держпрому.

Експедиції — це початок практичної частини лабораторії, в рамках якої митці та архітектори будуть працювати над розробкою ідей меморіальних проєктів. Крім Харкова, кейсами для практичної роботи стали Чернігів, Одеса та Мощун.

В Одесі в роботі лабораторії брала участь співкураторка Оксана Довгополова. Був там й наш редактор. Тому від першої особи інформація.

Одеська практика згадування подвигу визволителів вивчалась разом з відомим місцевим істориком-екскурсоводом Олександром Бабичем. Перше на що він звернув увагу, що попри історичну правду у всіх місцевих меморіалах ви не знайдете згадувань румунських окупантів, а тільки “німецько-фашисти”. Таким був радянський канон. Який залишається в сучасних українських меморіалах. Сателіти Німеччини - румунські війська штурмували Одесу, взяли в облогу, більше 2-х років тримали тут окупаційну адміністрацію. Проти них діяли радянські партизани, а на меморіалах їх й згадки немає. Кажуть, режим диктатора Антонеску був “лагідним” в Трансністрії, навіть приватне підприємництво дозволяв. А чи є це підставою змінювати історичні нара яктиви?!

Одеська “толеранція”

В Одесі довгі роки також толерували пам'ять й багатьох діячів російської імперії. І мова не тільки про піарника адміністрації Новоросійського краю - Пушкіна, а тих самих фаворитів імператриці Катерини: Потьомкіна, Зубова, генералісимуса Суворова. Їх образи та прізвища були в суспільному просторі до самого 24 лютого 2022 року. Аргументи завжди були з придиханням: вони ж розбудовували наш край, цивілізацію тут будували… Що до речі - суперечить істині. 

Але маскуючись під ці тези, руський мир насправді насаджував одеський міт, що це місто імперської цивілізації. Сотні прикладів спливають на думці, коли шукаєш, стосовно “перелицьовування” справжніх фактів на зручні саме для російської пропаганди. Від бандитських наративів, які пов'язані в першу чергу з І.Бабелем, який активно писав сценарії на замовлення сталінських НКВСників, до численних краєзнавців, які співали “осанну” різного роду імперцям, а українські наративи зсовували весь час на маргінес. Тоталітарна російська культура вкрай довго почувала себе в безпеці в Одесі 

Про топоніміку й годі говорити, бо до 2014-го - репрезентовано суцільний “совок” з імперцями вкупі.

Тільки у 2022-му патріотичні назви почали з’являтись, долаючи спротив експертів та бюрократів. Суспільної розмови дотепер налагодити не вдається, саме через відсутність майданчика. Крайні 3 місяці запрацював проєкт Odesa Decolonization, але він охопити всі гуманітарні сфери не зможе.

Було приємно під час лабораторії дізнатись що на Одеському поштамті силами небайдужих відкрився Музей геноциду «Територія пам’яті» де відображені злочини проти народів які є складовою сучасної української політичної нації, яка веде боротьбу за Незалежність України. Серед стендів є Голодомор українців, Депортація киримли, Голокост євреїв та ромів, Геноцид вірмен, Геноцид українців путінською росією нашого часу. Павло Козленко та його команда зробили надзвичайно важливу для нашого суспільства справу - меморіальний простір. Учасники лабораторії були чи не першими його відвідувачами.

 

А ось пострадянські меморіали присвячені 2-й світовій війні, як й музеї в катакомбах Одеси однозначно вимагають перегляду змісту. Бо образи, та слова в них часів соціалізму. Тільки не варто доручати це завдання екс-комсомольцам, бо знову вилізуть радянські “байки”. Очікунів - вистачає.

Меморіалізація пам'яті у просторах українських міст має з одного боку бути органічною, тому б я залишив у Миколаєві розбиту ворогом з росії будівлю облради. З іншого, вона (меморіалізація) має справляти на майбутні покоління виховну дію, надихати на перспективи. Без зайвої мілітарізації. Завдання надскладне. А хто обіцяв легкі часи й рішення? Точніше: хто ще вірить що таке можливе…

В.Головченко.(фото автора)

Лабораторія практик меморіалізації підтримується Фондом «Партнерство за сильну Україну» (ФПСУ), який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії, Швеції.