У достатньо цілісному і доброму вигляді це існувало на початку 2000-х років. Але далі в Україні відбулися важливі події. Наша держава стала на шлях демократичного розвитку і вибору європейської та євроатлантичної інтеграції, яку ми відстоювали під час Помаранчевої революції та Революції гідності та продовжуємо відстоювати в російсько-українській війні з 2014 року. Тож в умовах, коли ми стали офіційно визнаним кандидатом на вступ до Європейського Союзу, наші попередні нормативно-правові засади регулювання етнополітики стали застарівати.
З одного боку, Україна в ході війни зіткнулася з жорстким викликом власного існування, загрозою державності, суверенітету і безпеки. І, звичайно, тут важливою є гармонізація взаємин між різними етнічними громадами, між українцями і румунами, молдованами, євреями та представниками інших національних громад. Наша держава зацікавлена в тому, щоб забезпечити не тільки громадянську, але й національно-культурну консолідацію суспільства. В цих умовах українська національна ідентичність набуває значення її спільного знаменника. Не єдиного, а спільного. Але опосередковуватись вона має все-таки через спільну громадянську ідентичність, лояльність до української держави, законів, і готовність її підтримати і захистити.
З іншого боку, маємо проблеми з нашими сусідами. Частково вони зрозумілі, тому що в кожній державі – свої стандарти щодо національних спільнот. Коли наші західні сусіди – Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія – вступали до Європейського Союзу, то, відповідно, ЄС у рамках передвступної стратегії вимагав від них дуже чітких кроків щодо гармонізації національного законодавства й етнополітики.
Це відбувалося через те, що Югославська криза і війна показали наскільки болісними, трагічними можуть бути непорозуміння між різними етнічними громадами. Сребрениця і Косово продемонстрували ціну питання, коли не дотримуються стандартів захисту інтересів людей різного етнічного походження.
Європейський Союз застосував комплекс вимог, які не вживалися у попередніх розширеннях ЄС. Коли вступали Австрія, Швеція і Фінляндія, до них ніяких особливих вимог не було. При тому, що там є проблеми теж. Так, наприклад, у Фінляндії – шведська меншина, в Австрії – словенська.
Але коли пішла хвиля розширення на держави Центрально-Східної Європи, колишнього комуністичного блоку, враховуючи всю цю спадщину, деформацію і навіть геноцидні практики та етнічні чистки, тут уже Європейський Союз набагато жорсткіше до цього питання поставився. Тож до основного комплексу Копенгагенських критеріїв було включено і вимогу щодо високих стандартів забезпечення національних прав і свобод людей різних етнічних культур і груп.
Вочевидь, ці моменти стали позитивним стимулом для України оновлювати своє законодавство. Водночас маємо і негативні тенденції, зокрема у випадку з Угорщиною. Вважаю, що їхні вимоги до України та претензії фактично на контроль над угорською меншиною і Закарпаттям, відповідають своєрідній версії концепції ретро-імперіалізму. Угорщина історично складалася як така собі недоімперія, частина відомої Австрійської імперії, потім Австро-Угорщини. Вона має свій «тріанонський синдром», і, з огляду на це, її політики останніми роками всюди повторюють, що в Україні все не так із національними меншинами, зокрема з угорською, вони піддаються дискримінації, не мають відповідного набору прав і свобод.
У цих умовах ми просто не мали іншого вибору, окрім як своїми конкретними кроками показати, що жодних підстав, формальних чи фактичних, для подібних закидів Україні немає. Тому ми і прийняли цей закон про наші національні меншини і намагалися його робити відповідним рамкових конвенцій, рекомендацій Ради Європи.
Хочу нагадати, що ЄС в цьому плані найтісніше співпрацює з Радою Європи і спирається на її нормативно-правову базу. Тому жорстких правових рамок з боку Європейського Союзу в цьому відношенні немає. ЄС лише здійснює контроль і моніторинг за виконанням цих правових нормативних рамок. І тому прийняття цього закону загалом позитивно зустріли в Європейському Союзі, Раді Європи, але ми й далі продовжуємо отримувати оці закиди з боку Будапешта.
Звичайно, ми мали певне поле для напруження з боку Бухареста і Софії, менше – Варшави щодо освітніх практик, які стали прямим наслідком російської агресії з 2014 р. Проте ми намагаємося вирівняти стосунки з нашими державами-сусідами з Європейського Союзу, адже зацікавлені в тому, щоб наші громадяни були дійсно тими людьми, які впевнені, що їх тут поважають. Незалежно від расових, етнічних, конфесійних особливостей, походження, ідентичності, вони є громадянами України і їх права мають поважатися та забезпечуватися.
З іншого боку, ми повинні розуміти: для того, аби стати повноцінним членом ЄС, необхідно, щоб нас бажали бачити там усі 27 держав, які нині до нього входять. Саме це, поруч з безпековими детермінантами і вимогами європейського інтеграційного процесу, і задає смислові координати нашого руху в частині етнополітики та її вдосконалення.
Немає коментарів:
Дописати коментар