З Днем Народження, Отамане!

"...І пішов я тоді до Петлюри,

Як громами в степах загуло.

Скільки нас, отаких, попід мури

Від червоної кулі лягло!.."

(В. Сосюра)

А ті, котрі вижили й не пішли на еміґрацію (в т.ч. мої дідове), - заходились будувати нам Українську Державу, попри причеплене до неї малозначущим (як їм здавалось тоді) компромісом "УСРР" ("хай червона, аби Она!" - була така жартівлива "інсайдерська" примовка). В 1930-ті їх усіх розстріляли, але історичний ривок уперед вони за той коротенький період облудної "напівнезалежності" зробити таки встигли - такої колосальної потуги, що досі на тому заряді їдемо...

Уже в 1990-х рр. Юрій Шевельов написав у листі до Романа Корогодського слова, які мали би стати методологічною вказівкою для українських істориків усіх галузей:


"Я завжди був певний, що [Довженко] з петлюрівського покоління, як і Сосюра, Тичина, Хвильовий і т.д. УСЕ покоління відродження 20-х років - звідти. Комунізм "розцвів" пізніше поколінням Микитенка, Кириленка тощо, та й там іще було трохи з "петлюрівців". <...> Але ще треба великої синтетичної праці про те покоління, щось на зразок - петлюризм як суть усього нашого "азіатського ренесансу". Та хто її напише? Міг би Сталін, якби він був живий і став би літератором. Він добре знав, чим пахла Україна 20-х років". (с)


Авжеж, це було ПЕТЛЮРІВСЬКЕ ВІДРОДЖЕННЯ. І так його, на добрий лад, і слід би називати - за ім'ям його рушія, Головного Отамана військ УНР, одного з найбільш оббріханих і недооцінених політичних діячів ХХ ст.

Сьогодні Отаманові - 145.


- Assez (досить)! - сказав він Швацбардові, спливаючи кров'ю на паризькій бруківці після семи пострілів, з них останні п'ять - уже в лежачого. І викинув застережно руку - спиняючим жестом.


Це було його останнє слово.

Час нам, нащадкам, сказати й собі - Assez! І перестати, в унісон воріженькам, знай плювати на могилу великого небіжчика, випоминаючи йому, "од вітру голови своєї", щО саме він, на нашу глибокомудру думку, зробив "не так": з тодішніми історичними викликами, котрі постали перед Україною, не впорався б і найдосвідченіший цинік, а Петлюра не був цинік, він був ідеаліст - можливо, останній такий в політиці модерної доби, і за свій ідеалізм заплатив найдорожчою мислимою ціною, тож однозначно заслужив від нас куди більше розуміння, ніж демонструємо досі.


З Днем Народження, Отамане!

О.Забужко.

...А на могилі Петлюри на Монпарнасі завжди свіжі квіти.