Новорічної ночі на 1+1 «Студія Квартал 95» обіграла сцену з переселенкою – чи то зі Сходу України, чи то з нині окупованого росіянами Скадовська. Суть сцени полягала в тому, що дівчина все життя розмовляла російською і зараз намагається перейти на українську. Репліки акторів обурили дуже багатьох українців. Одні глядачі згадали про закатованих рашистами мешканців Скадовська, які загинули через гасло «Скадовськ – це Україна», інші зауважили, що жарти «нижче пояса» неприпустимі щодо наших співгромадян, яких просто зараз убивають та мучать загарбники. Компанія 1+1 звернулася до своєї аудиторії з вибаченням та пообіцяла перемонтувати випуск, тобто вилучити сцену про Скадовськ. Але я сьогодні не хочу лихословити про людей. І навіть не маю наміру аналізувати ситуацію. Мені йдеться про те, щоб обговорювати ідеї.
А ідея в тому, що в українському гуморі не місце неукраїнським наративам.
Наприклад, як вам ідея посміятися з того, що Президент мусить володіти державною мовою? А про це є в першому сезоні серіалу «Слуга народу». Там, якщо пригадуєте, головний герой (так-так, його роль грав Зеленський, який зараз, на щастя, навіть забуває російську!) вчив напам’ять промову для інавгурації, але українська вимова тяжко давалася Голобородькові, тому він в останній момент передумав та заговорив російською. Так от – це радянський наратив про какую разніцу, на каком язикє (аби російською).
Саме в радянський час, коли обов’язковою мовою в усіх республіках була російська, дуже залежало на тому, щоб увесь «совєтскій народ» знав «вєлікій і могучій» язик досконало. Тоді стало нормою чіплятися навіть до незнайомих людей та робити їм зауваження. Ви не там наголос ставите (не той префікс уживаєте, не така форма множини має бути). До речі, мене Танею звати, а вас?..
Так, повторюся, це стосувалося російської мови. У суспільстві вибудовувалася своєрідна ієрархія між тими, хто ідеально володіє «общєпанятним», і тими, хто знає її трішечки гірше та припускається помилок. Адже хто в нас у союзі погано знає мову? «Селюки» (мешканці інших населених пунктів, крім маскви і пітєра) та «нацмени» (поневолені народи СРСР, для яких російська не рідна, а накинута окупантами). Так, фільм «Карнавал» усю дорогу експлуатував недосконале мовлення головної героїні: з «поганої» російської сміялася приймальна комісія, зауваження робив навіть хлопець, котрий намагався до дівчини підкотити… Але облишмо рускій язик, зрозуміло одне: з радянських громадян намагалися робити моноліт, який мусив спілкуватися мовою підручників, крок праворуч, крок ліворуч – розстріл. Ну, не розстріл, але зневагу гарантовано. І шпильки від ноунеймів.
На жаль, ідею такої ієрархії намагаються перетягнути і в незалежну Україну. Це прагнення вивищитися над кожним, хто припустився найдрібнішої мовної помилки. Це таврування будь-якого слова, відсутнього в підручнику, як «суржику»; настільки ж токсичні, наскільки й непрофесійні дописи в стилі «розмовляй правильно: українською не шарф, а шалик» чи «нема такого слова – шваблики» в коментарях; цькування за «неправославні» наголоси, за м’які шиплячі… і приправлення цієї неймовірно «корисної» страви фразою: «Не треба псувати солов’їну, краще розмовляй російською!».
І так, люди, яким бракує мовної стійкості, на жаль, повертаються до російської. Бо їх переслідує думка, що вони все одно ніколи не знатимуть українську достатньо добре, то «не вмієш – не берися». І бояться розтуляти рота, бо раптом із-за рогу на них накинеться «мовний патруль». Так, звичайно, це просто відмазка. Але чи краще від цього почувається українська мова?
Останнім часом – надто після повномасштабного вторгнення – порада розмовляти далі російською, на щастя, вийшла з тренду. Зате з’явилися не менш токсичні закиди від тих, кого я називаю «безробітними філологами» – про буцімто неповагу до мови й небажання доводити її до стану «чистіша від сльози». Проте результат часто той самий: людина зневірюється в собі та знову переходить на окупантську.
А втім, якби проблема була тільки в мовній стійкості! Українці, які вивчили українську так досконало, що можуть писати нею статті, проводити цікаві уроки та навіть створювати пісні й романи, все одно часом чують у своїй голові «Радіо Падлюку», що твердить їм: «Твоя мова недостатньо ідеальна! Шістдесяти чи шістдесятьох? А можна казати сковорода – чи лише пательня? А точно нічого не станеться, якщо ти наголосиш чорнозе̒м, а не чорно̒зем? Ану замовкни й поглянь у словник! Чи ліпше не поглянь, а подивися? Ну то й що, що твої шанувальники чекають у залі? Головне – щоб кришталево чисто все було, чуєш! Щоб нікому з них і на гадку не спало, що ти з дитинства розмовляв російською!»…
Такий сміх «про Скадовськ» направду шкідницький і прорадянський. Він виконує функцію «Радіо Падлюки» в головах українців, які стали на шлях повернення до української. Не вірте йому. Краще говорити поганою українською чи доброю російською? Звісно ж, поганою українською, яка згодом покращає! А добра російська хай іде за добрим російським кораблем.
Вас колись цькували, висміювали? За окуляри, коли ви навчалися в школі? За маленькі груди, коли ви засмагали в купальнику на пляжі? За сільське походження, коли ви влаштувалися на роботу в місті? Чи, може, батьки були постійно незадоволені вами, бо ви були неспортивні та вайлуваті?
Навіть люди, які чудово опанували українську мову, до кінця життя чутимуть насмішку, що пролунала від якогось мимопробігайла. Чутимуть – до того ж на свою адресу! – прізвисько Ґарабєц, що його вигадали однокласники для іншого хлопчини, який не зміг із першого разу прочитати горобець у читанці. І хоч би якого рівня володіння мовою вони досягали, їхня впевненість у тому, що українська мова, якою вони розмовляють, неграмотна, смішна й недолуга, неприродна, не дає їм уповні розкритися, не придатна для живої, здорової комунікації, – все це лунатиме гучними криками Радіо Падлюки, але вже в підсвідомості. Мовна зневіра – це така собі психологічна «російськомовна щелепа» в людей з досконалою українською. І «направити» її буває досить складно навіть фаховим психологам.
Тільки підтримка і легка самоіронія можуть удосконалювати. Кпини ж сприяють закам’янінню підсвідомої «російськомовної щелепи». І дуже шкода, що сценаристам довелося це пояснювати на пальцях.
І добре, втім, що 1+1 вистачило такту й чуйності, щоби вчасно зрозуміти.
Спільнота "Єдині" | Олександра Малаш.
Немає коментарів:
Дописати коментар