Реальність, в якій жодна із армій наших союзників ніколи не наступала, навіть не пробувала нічого подібного. В їхній теорії це неможливо. Теорія насправді мудра та вірна, в таких умовах наступати не варто. Але в нашій реальності ми просто не маємо вибору – тому наступаємо. І попри всі ці умови та попри передбачення теорій, досі продовжуємо наступ та щодня зубами вигризаємо не просто чергові метри нашої землі, а чергові позиції, чергові ворожі опорники та блоки, тобто потроху, повільно, але впевнено стираємо з карти першу з трьох ліній ворожої оборони, разом з її оборонцями. І невблаганно наближаємося до другої – ще щільнішої…
Тим часом у іншій реальності ситий гарвардський професор політології, який бачив війну виключно в телевізорі, бере до рук калькулятора, і ділить відстань до Севастополя на відстань, яку за добу пробили наші бійці. І з поважним видом пише, що до звільнення Криму нам лишилося близько 16 років.
Він не здатний збагнути, що на війні відстані не лінійні – буває один кілометр, який доводиться проламувати місяцями, а далі за лініями оборони лежать сотні км, які потім проходяться за добу – якщо перед тим ти здолав отой перший кілометр. Це зрозуміло кожному, хто воював, але що до того пихатому гарвардцю, він бачить карту в Інеті та вважає це достатнім для мудрих висновок.
Цю маячню друкують впливові видання, і вона вливається у цілий хор інших публікацій, загальний зміст яких зводиться до одного: союзники, які не надали нам навіть одної десятої від тих ресурсів, які за їхніми військовими доктринами необхідні для розпочатої нами наступальної кампанії, «розчаровані» низьким темпом нашого просування, який «не виправдовує їхніх очікувань».
У нас із очікуваннями все в порядку, принаймні у армії, та у тих у тилу, хто хоч трохи дотичний до війни. Ніхто не чекав повторення «харківського дива» минулої осені, адже умови кардинально відрізнялись. Не те що не було ефекту несподіванки – навпаки, ворогові наперед були очевидні всі можливі напрямки наступу, їх не так багато, і рівно всі ті 8 чи 9 місяців, що ми збирали ресурси для наступу (зокрема буквально поштучно канючити у союзників броню та арту), ворог окопувався, будував бетоновані доти, мінував підступи до них, і готувався відбивати наші атаки. Завдання від початку було на межі можливого, якщо не за цією межею, і наразі сюрпризом є не повільний темп наступу, а швидше те, що він в цілому поки що проходить більш-менш успішно (за теоретично неможливих передумов), і що втрати ворога в ході нашого наступу значно перевищують наші (знову ж таки, всупереч теорії, де мало би бути навпаки).
Тож склалась парадоксальна ситуація, коли на Південному та Східному фронтах обставини краще, аніж на безкровному, але від того не менш важливому «Західному фронті». Здається, там ми наразі не те що не в наступі, а маємо навпаки, відбивати потужну інформаційну атаку, чи навіть наступальну кампанію, яка визначає зміни громадської думки, від якої своєю чергою напряму залежить постачання нам життєво необхідних ресурсів, та те, як скоро нас стануть примушувати до програшної для нас «заморозки конфлікту».
Це наразі стає чи не головною нашою проблемою, тож варто розібратись із суттю проблеми, та спробувати знайти можливі рішення.
Для початку відкинемо емоції, та відмовимось від пози «ображених на союзників», адже ображатись нам реально нема на кого та немає за що.
Є.Дикий.
Немає коментарів:
Дописати коментар