Державна монополія на освіту, яка дісталась нам в спадок від радянської республіки, ніколи особливо не відступала. На різних ринках, навіть таких ласих, як газопостачання населенню, телекомунікації - конкуренція є, а в освіті - немає! Чому?
Почали запитання це задавати різні успішні роботодавці, як от співзасновник “нової пошти”, та пропонувати свої - лібертаріанські методи. Я рівно 30 років тому був з братом найпершим серед тих, хто вчинив відчайдушний крок - створення недержавного вишу, тому можу бути яким не яким експертом. Питав також деяких колег. Буду радий, якщо ви, не байдужий читач - долучайтесь до цієї дискусії.
Нащо Україні недержавна освіта?
Управління через знання - ця технологія була винайдена не в УРСР, але саме в нашій республіці вона була доведена майже до абсолютної якості. Промисловості потрібно багато техніків, заявила більшовицька влада на початку 30-х минулого сторіччя. Паралельно з великим Голодом, більшовики створили багато технікумів й відправили на навчання мільйон вчорашніх селян. Бо де ще взяти кадри.
Після 2-ї світової, коли на територію країни переможниці завезли сотні трофейних заводів постала потреба у збільшені інженерів. Навіть кіноагітка про гегемона з Запоріжсталі, оспівувала навчання у виші. Сталевари та суднобудівники почали у вечірній час масово вчитись інженерній справі. Наприкінці 60-х чергова хвиля масового навчання відбувалась у зв'язку з наступною технологічною зміною у виробництві, автоматизація вимагає великої кількості фахівців обізнаних з мовами програмування. Ера процесорів починалась, а з нею - навчання армій програмістів. На момент розпаду СРСР у вишах на території України концентровано навчалось найбільше програмістів з усіх республік союзу.
Хоча постійним лідером серед наймасовіших освітніх професій ще довго залишались - вчителі. Річ у тім, що, наприклад з Миколаївського педагогічного інституту в середині 90-х до школи безпосередньо НЕ доходило 86% випускників. Майже така сама статистика була в інших областях. Вже у 21-му сторіччі українські вчителі катастрофічно старіють. В деяких обласних центрах до 44 відсотків вчителів середніх шкіл - пенсіонери. Прірва у відносинах та знаннях стала очевидною, коли українські підлітки масово, через війну опинились в Західній Європі як біженці, та пішли там у школу.
Нічого не маю проти літніх вчителів, але де ж молодість, азарт, жага нових знань? Всього цього багато українських школярів було позбавлено. Бо, монополія держави на освіту досі не подолано. А монополія у будь-яких галузях свідчення тяглості до одностайності. Відсутність конкуренції думок, та методах викладання, яку “програмує” сучасна українська освітня політика - закладає той самий фундамент “ходіння по колу”, яке ми спостерігаємо передніі 30 років. До всього армія бюрократів від освіти весь час ладнають процеси, а не змінюють сутність освітніх програм. Вони програють через свою архаїчність та дидактику, тоді як у 21-му сторіччі від учнів інші скіли вимагаються, ніж бути слухняними та сумлінними.
Перші романтики від освіти почали на початку 90-х у великих промислових містах створювати “комерційні” навчальні заклади, де вчили переважно менеджменту та різними економічним спеціальностями. Згадуються: Сергій ВЄТРОВ з Донецького інституту соціальної освіти, Іван Іванович Тимошенко співзасновник та ректор Європейського університету, Володимир Богатирьов - засновник и проректор по науковій роботі Донецького інституту підприємництва (ДІП) який почав існувати в січні 1992 р. як вищий навчальний заклад із колективною формою власності.
Поодинокі гуманітарні недержавні вищі з'явилися у Миколаєві. З серпня 1993 року почав діяти Коледж преси та телебачення, який мав завдання швидкої підготовки кадрів для інформаційної галузі що тільки відкривала Миколаївщину світу. Трохи пізніше - Слов'янський університет. "Залізли” на територію ідеологічного відділу компартії України, за що були всі 28 років існування вишу піддавались державного пресингу.
Дійсно - освіта загалом була в першу чергу ідеологічним інструментом, тому її трансформації не відбувались ніколи за часів незалежності. А як згадати, таких одіозних імперців як Табачник, якого відряджали “керувати” галуззю, то стає зрозумілим, чому в навчальних матеріалах шкіл та вишів плюралістична думка майже непомітна.
Повертаюсь до створення кластера недержавної освіти. Спочатку у жовтні 1993 р. заснували Асоціацію вищих навчальних закладів України недержавної форми власності (рішення було ухвалено за участю представників ВНЗ різних регіонів України у м. Одеса). Вирішили активно поширювати власний досвід та промотувати інноваційні навчальні програми. Але вже у 1994-му з'являється закон, який фактично унормовує “одностайність” через механізм ліцензування та акредитації освітньої діяльності. Головна його думка: можете називатись як завгодно, хоч недержавним, але ліцензії на діяльність будете отримувати у державному міністерстві освіти та науки. Ну й проходити державну акредитацію…
Все саме з цього закону в незалежній Україні почала діяти “калька” з російського нормативу про освіти, яка унеможливлювала у законний спосіб надавати освітні послуги не затверджені чиновниками.
А як же ринок?
Деякі підприємці довгі роки продовжували на полі освітніх послуг працювати й творити майже подвиг, але все те було всупереч монополії. Ще 10-15 років паростки недержавної освіти створювали ефект конкуренції, але все більше освітян, що брались на свій страх та ризик за надання освітніх послуг переходили під “дах” державних освітніх установ. Прогресивні ідеї різнобічності програм підготовки поступились у змаганні за гроші, що “пішли” за студентом. За кількістю бюджетних дотацій на освітню корпорацію Україна мабуть в лідерах регіону, а якості освіти, та внеску місцевих університетів у всесвітню наукову галузь - пасе задніх. Корупція почала “регулювати” галузь, де IQ акторів був вище середнього не сьогодні. Тому, коли мені розповідали байки про “страшних” корупціонерів, наприклад у транспортному, чи вугільному відомстві у 00-і роки, я пропонував порівняти з освітянським. Радянщина нікуди не поділися з будинку на проспекті Перемоги, навіть коли в нього заїжджав львівський ректор, чи київська вчителька, чи новокаховський директор ПТУ. Її “оберігали” старі кадри, які були на ключових посадах середньої ланки та яких ніхто не чіпав з минулого століття, як тих корів в Індії… Українські вищі тільки втрачали іноземних студентів, бо їх “диспечировали” довгі десятиліття з Москви. І поки українці навчились ринковими інструментами залучати здобувачів вищої освіти з-за кордону, вже й євромайдан грянув.Рушійна сила революцій - студентська молодь
Як не “стерегли” від “згубного” європейського духу молодь, але Інтернет, а головне - незалежні медіа проінформували юних українців, що зовсім не обов'язково слухатись старших. Точніше не обов'язково голосувати, як бабусі та батьки… Саме вчинки студентів на Майдані мінімум у 3-х акціях протесту, починаючи з “революції на граніті”, тоді ще площі “жовтневої революції” ставали каталізаторами змін у суспільстві. Це я нагадую тим, хто ще вірить, що саме освітня галузь є ключовим чинником для модернізації соціальної та культурної сфер, не кажучи вже про ідеологічну. То ж якщо немає ринкових відносин в освіті - держава не є ринковою, чи економічно вільною. Саме про це свідчать міста України у світових рейтингах.
А за останні 5 років, якраз з початку дії нового Закону про освіту, від VIII каденції ВРУ, створення нових освітніх організацій значно ускладнилось. Запитайте в аматорів, які хотіли оперативно навчити українців азам тактичної медицини, чи західним фондам, що хочуть поширити протимінну освіту! І це під час війни…З новим, типу за сутністю - міністром.
Тому, якщо ми хочемо вирвати Україну з “ціпких” лап імперій, вкрай важливо розвинути недержавний сектор освіти, надавши преференції та стимули саме такій формі навчання. Бо держава, яка воює, не може помітно підвищувати фінансування галузі освіти, а тримати мільйони пенсіонерів в класах та аудиторіях - поширювати старі наративи ще довгі роки. І не треба плутати освіту з соціальним захистом, як для молоді, так й викладачів. Тому державне замовлення треба звести до мінімуму, а 50% направити саме в недержавну освіту. Відповідальні вітчизняні підприємці, можуть за досвідом львівських колег “скинутись” на недержавні виші, типу УКУ.
Ну а муніципалітети, хай в держави “приватизують” мільйони кв.метрів навчальних корпусів, бо державі точно “не потягнути” весь цей тягар нерухомості. Ну й залишають собі найбільш затребувані в багаточисельних вишах навчальні програми. Як в професійній освіті, яка давно “перекинута” на місцеві бюджети. От і побачимо чи залишаться у Львові ветеринари з хормейстерами… Регулятором галузі достатньо залишити НАЗЯВО а в МОНі стануть вільними пару тисяч бюрократів, яки точно не помрут з голоду, бо ще викладають у вишах. Якщо гарні фахівці - то скорочення під тільки всім на користь.
Всім незгодним - пропоную обґрунтовувати власні позиції максимально публічно, відкрито, прозоро.
Конкуренція на освітянський ниві тільки допоможе нам перемогти!
В.Головченко,
освітянин з 29 річним стажем.
Немає коментарів: