Сиджу коло моря, жадібно встромляю пальці ніг та рук у пісок. Він трохи прогрівся. Він мій, як і улюблене моє море. Я не знаю як без нього, я не уявляю де б я могла жити без моря. Я торкаюсь його та висушую травневим сонцем сльози, бо вони хочуть текти, бо розумію, скільки людей зараз не можуть ступити на рідні пляжі, торкнутися води, відчути цей аромат водоростей, шукати поглядом дельфінів вдалині. Хтось воює за це, хтось вимушений покинути свої дома, бо їх знищили, хтось помер, причини, причини, причини. Постійні залякування. І одні винуватці - шизофренічна армія сусідньої країни.
Я збираю мушлі та принесу їх додому, покладу туди, де лежать мої скарби з Тузлівських лиманів, де будиночки рапанів сберігають уявний шум хвиль всередині. І варто піднести до вуха, як от ти вже чуєш його - море, своє море.
Щодня ми отримуємо інформацію, скільки у нашому морі ворожих ракетоносіїв та яким може бути залп. А я кажу «Ти ж сильніше, море. Нема їм там що робити. Ти не для ракетоносіїв, ти для любові».
Взагалі, все живе для любові. Для життя. Люди, які знищують все живе, нелюди.
Працювала над матеріалом про Кінбурську косу, заповідник Асканія-нова. Ця територія знаходиться в окупації. Рукотворний сосновий ліс знищено вогнем, росіяни дозволили на заповідних територіях полювання, заміновані пляжі, випалена земля, будівництво фортифікаційних споруд, пересування військової техніки по червонокнижних травах, які ростуть тільки там. Наслідки - на десятиліття та ще не кінець.
Сиджу коло моря. Встромляю пальці у незамінований пісок. Я хочу написати, як сильно я ненавиджу. Але напишу, як сильно люблю свій дім. Як хочу бачити коло моря тих, хто воює, здоровими та зі своїми рідними. Як хочу, аби кожен загарбник усвідомив, скільки горя наробив. Скільки біди.
Одеситка
Немає коментарів: