Кінець кінця історії

Чому двадцять перше століття буде схожим на дев'ятнадцяте.

На початку 1990-х років оптимізм був зрозумілим. Крах комуністичної імперії і, здається, прийняття Росією демократії віщувало нову еру глобальної конвергенції. Великі суперники Холодної війни раптом виявили багато спільних цілей, які включають економічну та політичну інтеграцію. Навіть після політичних репресій, що почалися на площі Тяньаньмень у 1989 році та тривожних ознак нестабільності, що з'явилися в Росії після 1993 року, більшість американців та європейців вірили, що Китай та Росія були на шляху до лібералізму. Росія Бориса Єльцина, здавалося, прагне ліберальної моделі політичної економіки та більш тісної інтеграції із Заходом. Зобов'язання китайського уряду щодо відкриття економіки здавалося неминуче призведуть до політичного відкриття, не зважаючи на те, чи хотіли його китайські лідери чи ні.
Такий детермінізм був характерним для пост(холодно)військового мислення. Була поширена думка, що в умовах глобалізації економіки країни не мають іншого виходу, крім лібералізації - спочатку економічної, потім політичної - якщо вони хочуть конкурувати і вижити. Коли національні економіки сягають певного рівня доходу на душу населення, зростаючий середній клас починає вимагати правової та політичної влади, яку уряд зобов'язаний йому надати, якщо вони хочуть процвітання своєї нації. Оскільки демократичний капіталізм був єдиною моделлю успіху для суспільств, що розвиваються, всі суспільства в кінцевому підсумку мали б вибрати цей шлях. У битві ідей лібералізм здобув перемогу. «Наприкінці історії», як говорить відомий вислів Френсіса Фукуями.
Економічний та ідеологічний детермінізм на початку закінчення Холодної війни базувався на двох широких припущеннях, які сформували і політику, і очікування. Одне з них - це віра в неминучість людського прогресу, віра в те, що історія рухається лише в одному напрямі - віра, народжена епохою Просвітництва, перекреслена жорстокістю двадцятого століття, яка отримала нове життя з падінням комунізму. Другим був рецепт терпіння та стриманості. Замість того, щоб протистояти та кидати виклик автократії, краще обплутати її світовою економікою, підтримувати верховенство права та підтримувати створення сильніших державних інститутів, і нехай неминуча сила людського прогресу творить чудеса.
Але великі сподівання на те, що світ вступив в епоху конвергенції не виправдалися. Ми вступили в епоху дивергенції. З середини 1990-х років демократичні перетворення, що зароджуються в Росії поступилися місцем тому, що найкраще може бути описано як «царська» політична система, в якій всі найважливіші рішення приймаються однією людиною та її обраним оточенням. Володимир Путін та його спікери говорять про «демократію», але вони розуміють її швидше як китайці. Для Путіна демократія означає не так конкурентні вибори, як здійснення волі народу. Режим демократичний, оскільки уряд консультується і слухає російський народ, бачить, що йому потрібно і що він хоче, а потім намагається дати їм це. Як зазначає Іван Крістєв: «Кремль думає не з погляду прав громадян, але з погляду потреб населення». Вибори не передбачають виборів, але лише шанс ратифікувати вибір, зроблений Путіним, як у нещодавньому «відборі» Дмитра Медведєва на посаду наступника Путіна. Правова система є інструментом для тиску на політичних опонентів. Політична система була очищена від партійних груп, які були схвалені Путіним. Силовий апарат, що оточує Путіна, контролює більшу частину національних ЗМІ.
Для Путіна існує симбіоз між характером його правління та його успіхом у поверненні Росії статусу «великої держави». Сила та контроль дозволяють Росії бути сильною за кордоном. Сила за кордоном виправдовує суворі правила в країні. Зростання міжнародного впливу Росії також захищає самодержавство Путіна від закордонного тиску. Для американських та європейських державних діячів існує цілий блок проблем, з яких сильна Росія може зробити їм життя легшим чи складнішим, починаючи з питання про постачання енергоносіїв з Ірану. У цих умовах вони набагато менш готові протистояти російському уряду з питань справедливості російських виборів або відкритості її політичної системи.
З кореляції між силою за кордоном та самодержавством в Росії, Путін створив керівну національну філософію. Він називає Росію «суверенною демократією», термін, який старанно інкапсулює повернення нації до величчя, втечу від Заходу та прийняття «східної» моделі демократії. На думку Путіна, тільки велика і могутня Росія досить сильна, щоб захищати та просувати свої інтереси, а також досить сильна, щоб протистояти іноземним вимогам проведення західних політичних реформ, чого Росія, на думку Путіна, не потребує і не хоче їх. У 1990-х Росія мала невеликий вплив на світ, але відкрила себе для іноземних підприємців та іноземних урядів. А Путін хоче, щоб Росія мала великий вплив на інших по всьому світу, водночас екрануючи себе від впливу небажаних глобальних сил.
Путін дивився на Китай як на модель, і не дарма. У той час як Радянський Союз розпався і втратив все після 1989 року (спочатку Михайло Горбачов, а потім і Борис Єльцин захотіли дружби із Заходом), китайські лідери пережили свою кризу ігноруючи Захід. Вони зробили по-своєму. Результати двох великих держав були повчальними. Росія остаточно 1990-х років лежала на спині. Китай був на шляху до безпрецедентного економічного зростання, військової могутності та міжнародного впливу.
Китайці теж вивчили радянський досвід. У той час як демократичний світ чекав, що після подій на площі Тяньаньмень, Китай візьме курс на прагнення до ліберальної демократичної сучасності, керівництво Китайської комуністичної партії ж взялося за зміцнення свого панування в країні. Останнім часом, незважаючи на неодноразові передбачення на Заході про неминучу політичну відкритість, намітилася тенденція до консолідації китайської автократії, а не до реформ. Щойно стало зрозуміло, що у китайських керівників не було намірів реформувати свою владу, західні спостерігачі почали сподіватися на те, що китайська влада буде змушена почати реформи, незважаючи на своє небажання, якщо тільки Китай залишиться на шляху економічного зростання і буде змушений вирішувати незліченну кількість внутрішніх проблем, які це зростання приносить. Але зараз це вже здається малоймовірним.
Сьогодні більшість економістів вважають, що значне зростання Китаю має бути стійким протягом деякого часу в майбутньому. Проникливі спостерігачі за китайською політичною системою бачать достатнє поєднання компетентності та нещадності з боку китайського керівництва для розв'язання проблем у міру їх виникнення, і населення готове прийняти автократичний уряд, доки буде економічне зростання. Як написали Ендрю Дж. Нейтан і Брюс Джиллі, нинішні керівники навряд чи «поступляться під натиском проблем або люб'язно здадуться ліберальним цінностям, які проникнуть з економічною глобалізацією».
Зрештою, зростання національного багатства й автократія виявилися сумісними. Автократи вчаться і пристосовуються. Російська і китайська автократії з'ясували як допустити відкриту економічну діяльність, пригнічуючи політичну діяльність. Вони побачили, що люди, які роблять гроші, не будуть пхати свого носа в політику, особливо якщо вони знають, що їхні носи будуть відрізані. Нові багатства дають автократії більшу здатність контролювати інформацію - монополізувати телеканали, і тримати під контролем інтернет-трафік.
У довгостроковій перспективі зростання процвітання може породити політичний лібералізм, але як довго до цієї довгострокової перспективи? Це може бути занадто довго, щоб мати стратегічне або геополітичне значення. Як у старому анекдоті, Німеччина включилася в траєкторію модернізації економіки наприкінці дев'ятнадцятого століття та протягом шести десятиліть стала повноправною демократією: єдина проблема в тому, що відбувалося в минулі роки. Таким чином світ чекає на зміни, але водночас дві з найбільших держав світу, з понад півтора мільярдами населення і другою-третьою найбільшими арміями світу, сьогодні мають автократичне правління і перебувають у змозі, щоб підтримувати свою владу в осяжному майбутньому.
Докорінно сила і довговічність цих автократій формуватиме міжнародну систему. Світ не на порозі нової ідеологічної боротьби, яка домінувала під час Холодної війни. Але нова ера замість того, щоб стати ерою «загальнолюдських цінностей», буде ерою зростаючої напруженості, а подекуди й протистояння між силами демократії та силами автократії.
Під час Холодної війни легко було забути, що боротьба між лібералізмом і автократією розпочалася в епоху Просвітництва. Це було питання, яке розділило Сполучені Штати від більшої частини Європи наприкінці вісімнадцятого і початку дев'ятнадцятого століть. Воно розділяло саму Європу більшу частину дев'ятнадцятого і двадцятого століть. Тепер воно повертається, щоб домінувати в геополітиці у двадцять першому столітті.

ІІ.
Протягом останнього десятиліття передбачалося, що коли російські та китайські лідери перестали вірити в комунізм, вони перестали вірити у що б то не було. Вони стали прагматиками без ідеології та переконань, просто переслідуючи свої інтереси та інтереси своїх народів. Але правителі Росії та Китаю, як і автократичні правителі в минулому, насправді мають набір переконань, які складають основу їхньої внутрішньої і зовнішньої політики. Це не всеосяжний систематичний світогляд, як марксизм або лібералізм. Але це великий набір переконань про владу і суспільство, а також про відносини між правителями і народом.
Правителі Росії та Китаю вірять у гідність сильного центрального уряду і зневажають слабкості демократичної системи. Вони вважають, що їхнім великим і непокірним націям потрібен порядок і стабільність для процвітання. Вони вважають, що мінливість і хаос демократії доведуть їхні народи до зубожіння і розрухи, і у випадку з Росією, це те, що вже траплялося. Вони вважають, що в країні необхідні жорсткі правила, якщо їхні народи хочуть бути сильними і шанованими у світі та здатними захищати і просувати свої інтереси. Китайські правителі знають зі своєї довгої і часто бурхливої національної історії, що політичні розколи і розбіжності в країні призводять до іноземного втручання.
Таким чином, китайські та російські лідери не просто автократи. Вони вірять в автократію. Сучасний ліберальний розум «кінця історії» не може оцінити привабливість цієї ідеї або припустити можливість її міцного обґрунтування в глобалізованому світі, але з історичного погляду китайські та російські лідери в прославленій кампанії. Європейські монархи сімнадцятого, вісімнадцятого і дев'ятнадцятого століть були повністю переконані у перевазі їхньої форми правління. Поряд із Платоном, Аристотелем і будь-яким іншим великим мислителем до початку вісімнадцятого століття, вони вважали демократію владою аморальної, жадібної та неосвіченої черні. І в першій половині двадцятого століття поряд із демократичними силами, як, наприклад, у США, Великій Британії та Франції, були сильні позиції автократичної влади в Німеччині, Росії та Японії. Багато малих націй по всьому світу приміряли на себе як демократичні, так і автократичні моделі. Тільки в другій половині минулого століття демократія набула широкої популярності в усьому світі, і лише з кінця 1980-х років вона стала насправді найпоширенішою формою правління.
Правителі Китаю і Росії не перші, хто припустили, що демократія не найкращий варіант. Часто стверджують, що диктатори в Москві та Пекіні зацікавлені лише в набиванні власних кишень, що китайські керманичі лише клептократи, а Кремль лише офіс «корпорації Росія». Безумовно, правителі і Росії, і Китаю піклуються про себе, насолоджуючись владою, а також багатством і розкішшю, які вона приносить. Але так само робили багато королів та імператорів в минулому. Люди, які мають владу, люблять правити і це, як правило, приносить їм багатство. Але також вони, як правило, вважають, що перебувають на службі у вищих цілей. Забезпечуючи порядок, виробляючи економічний успіх, утримуючи свої народи разом, посилюючи свій міжнародний вплив і респектабельність, влада вважає, що цим вона служить своєму народу. І наразі не видно ознак того, щоб народи, якими вони керують у Китаї чи Росії, з цим були б не згодні.
Якщо автократії мають свій власний набір переконань, вони також мають свій власний набір інтересів. Правителі Росії та Китаю справді можуть бути прагматичними, але вони прагматичні в проведенні політики, яка утримуватиме їх при владі. Путін не бачить жодної різниці між своїми інтересами та інтересами Росії. Коли Людовик XIV сказав: «L'Etat, c'est moi», він оголосив себе живим втіленням французької нації, стверджуючи, що його особисті інтереси та інтереси французької нації - це одне й те саме. Коли Путін заявляє, що у нього є «моральне право» продовжувати правити Росією, він стверджує, що в інтересах Росії, щоб він залишався при владі; і так само, як Людовик XIV не міг припустити, що загибель монархії може бути в інтересах Франції, Путін не може припустити, що його відмова від влади може бути в інтересах Росії. Як казав Мінчін Пей: «Коли лідери Китаю опиняються перед вибором між економічною ефективністю і збереженням влади, вони вибирають владу». Це їхній прагматизм.
Інтереси автократій у самозбереженні також впливають на їхній підхід до зовнішньої політики. В епоху монархії, зовнішня політика служила інтересам монарха. В епоху релігійного конфлікту, вона служила інтересам церкви. У сучасну епоху демократії переслідують у зовнішній політиці мету зробити світ безпечнішим для демократій. Автократи ж сьогодні проводять зовнішню політику, спрямовану на те, щоб світ був безпечнішим, якщо навіть не для всіх автократій взагалі, то хоча б для них особисто.
Росія – це яскравий приклад того, як внутрішня політика формує відносини з рештою світу. Росія, що демократизувалася, і навіть Радянський Союз Горбачова, що демократизувався, прийняли доволі добродушний погляд на НАТО і, як правило, мали добрі стосунки з сусідами, які були на тому ж шляху до демократії. Але сьогодні Путін розглядає НАТО як ворожу особу, називаючи його розширення «серйозною провокацією», і запитує: «Проти кого це розширення?». Насправді НАТО сьогодні є не більш агресивним або провокуючим по відношенню до Москви, ніж це було за часів Горбачова. Багато в чому навіть меншою мірою. НАТО стало більш лояльним, у той час як Росія більш агресивною. Коли Росія була більш демократичною, російські лідери бачили свої інтереси тісно пов'язаними з ліберально-демократичним світом. Сьогодні ж російський уряд з підозрою ставиться до демократій, особливо до тих, які знаходяться поблизу її кордонів.
Це і зрозуміло. За всього їхнього зростання багатства і впливу, автократії залишаються меншістю у двадцять першому столітті. Як стверджують деякі китайські фахівці, демократичний лібералізм став домінантною силою у світі, після падіння радянського комунізму і режимів, які він підтримував, у «міжнародній ієрархії, де домінують США та їхні демократичні союзники», а «США - центр цієї групи впливу». Росіяни та китайці почуваються викинутими з цієї ексклюзивної та потужної кліки. «Ви, західні країни, встановлюєте правила, ви даєте оцінки, ви кажете: «ти був поганим», - скаржився один китайський чиновник в Давосі. Путін також постійно скаржиться, що «нас постійно вчать демократії».
Після Холодної війни світ має зовсім інакший вигляд, якщо дивитися з автократичних Пекіна і Москви, ніж якщо це робити з демократичних Вашингтона, Лондона, Парижа, Берліна і Брюсселя. Для правителів у Пекіні минуло небагато часу відтоді, коли міжнародне демократичне співтовариство на чолі зі США, з рідкісною єдністю, озброїлося на Китай, запроваджуючи економічні санкції та ще болючішу дипломатичну ізоляцію після подій на площі Тяньаньмень. Китайська комуністична партія, як стверджує Фей-Лінг Ванг, «зберігає відчуття політичної нестабільності відтоді», «постійний страх стати мішенню для провідних держав, особливо для США» і «глибоке піклування про виживання режиму, яке межує з почуттям перебування в облозі».
У 1990-х роках демократичний світ на чолі зі Сполученими Штатами повалив автократичні уряди в Панамі та Гаїті і двічі воював проти Сербії Мілошевича. Міжнародні неурядові організації, добре фінансовані західними урядами, навчали опозиційні партії та підтримували виборчі реформи в Центральній і Східній Європі та Центральній Азії. У 2000-му році опозиційні сили, що фінансувалися з-за кордону, та міжнародні спостерігачі за виборами нарешті скинули Мілошевича. Через рік його відправили до Гааги, а через п'ять років він помер у в'язниці.
Кольорові революції хвилювали Путіна не лише тому, що вони перевіряли його регіональні амбіції, але й тому, що він боявся, що приклади України і Грузії можуть повторитися в Росії. Вони переконали його до 2006 року контролювати, обмежувати, а в деяких випадках і закривати діяльність міжнародних неурядових організацій. Навіть сьогодні він застерігає від «шакалів» у Росії, які «пройшли швидкий курс у закордонних експертів, потренувалися в сусідніх республіках і тепер спробують тут». Його занепокоєння може здатися абсурдним або нещирим, але воно не безпідставне. В епоху після закінчення Холодної війни лібералізм, що тріумфує, намагається розширити свій тріумф, встановивши в якості міжнародного принципу право «міжнародної спільноти» втручатися проти суверенних держав, які зловживають правами своїх народів. Міжнародні неурядові організації втручаються у внутрішню політику; міжнародні організації, такі як Організація з безпеки і співробітництва в Європі, спостерігають за виборами і виносять рішення щодо них; експерти-міжнародники говорять про модифікацію міжнародного права з метою включення в нього таких нових концепцій, як «відповідальність за захист» або «добровільна відмова від суверенітету».
Теоретично ці нововведення стосуються всіх. На практиці вони в основному надають демократичним країнам право втручатися у справи недемократичних країн. На жаль, для Китаю, Росії та інших автократій, це одна з тих сфер, де немає великого трансатлантичного розриву. Сполучені Штати, хоча традиційно ревниво ставляться до власного суверенітету, завжди були готові втручатися у внутрішні справи інших країн. Країни Європи, колись великі прихильники (в теорії) Вестфальського порядку непорушного державного суверенітету, тепер змінили курс і створили систему, як зауважив Роберт Купер, постійного «взаємного втручання у внутрішні справи один одного, аж до пива і сосисок». Це стало одним з найбільших розколів у міжнародній системі, що розділив демократичний світ і автократії. Протягом трьох століть міжнародне право з його суворими вимогами проти втручання у внутрішні справи держав, як правило, захищало автократії. Зараз демократичний світ перебуває в процесі усунення цього захисту, в той час як автократії поспішають захистити принцип суверенної недоторканності.
З цієї причини війна в Косово в 1999 році стала більш драматичним і тривожним поворотним моментом для Росії і Китаю, ніж війна в Іраку в 2003 році. Обидві країни виступили проти втручання НАТО, і не лише тому, що посольство Китаю було розбомблене американським військовим літаком, а далекі слов'янські родичі Росії в Сербії стали об'єктом повітряної кампанії НАТО. Коли Росія погрожувала заблокувати військові дії в Раді Безпеки ООН, НАТО просто обійшла Організацію Об'єднаних Націй і взяла на себе повноваження санкціонувати дії, тим самим знівелювавши один з небагатьох інструментів міжнародного впливу Росії. З точки зору Москви, це було явним порушенням міжнародного права не лише тому, що війна не була санкціонована ООН, але й тому, що це було втручання в суверенну державу, яка не вчинила зовнішньої агресії. Для китайців це був просто «ліберальний гегемонізм». Роками пізніше Путін все ще наполягав на тому, щоб західні країни «залишили позаду цю зневагу до міжнародного права» і не намагалися «замінити НАТО або ЄС на ООН».
Росіяни і китайці були в хорошій компанії. У той час не менш авторитетний діяч, ніж Генрі Кіссінджер, попереджав, що «різка відмова від концепції національного суверенітету» може призвести до того, що світ буде відшвартований від будь-якого поняття міжнародного правопорядку. Сполучені Штати, звісно, не прислухалися до цього застереження: вони втручалися і скидали суверенні уряди десятки разів протягом своєї історії. Але навіть постмодерна Європа відклала юридичні тонкощі вбік заради того, що вона вважала вищою мораллю Просвітництва. Як зазначає Роберт Купер, Європу спонукала до дій «колективна пам'ять про Голокост і потоки переміщених осіб, породжені крайнім націоналізмом у Другій світовій війні». Цей «спільний історичний досвід» забезпечив необхідне виправдання. Кіссінджер попереджав, що у світі «конкуруючих істин» така доктрина загрожує хаосом.
Але конфлікт між міжнародним правом і ліберальною мораллю – це конфлікт, який демократії не змогли вирішити. Як запитували китайські чиновники під час подій на площі Тяньаньмень і продовжують запитувати: «Яке право має уряд США ... грубо втручатися у внутрішні справи Китаю?» Дійсно, яке право? Тільки ліберальне віровчення надає таке право - віра в те, що всі люди створені рівними і мають певні невід'ємні права, які не можуть бути обмежені урядами; що уряди отримують свою владу і легітимність тільки за згодою керованих і мають обов'язок захищати право своїх громадян на життя, свободу і власність. Для тих, хто поділяє цю ліберальну віру, зовнішня політика і навіть війни, які захищають ці принципи, як у Косово, можуть бути правильними, навіть якщо встановлене міжнародне право говорить, що вони неправильні. Але для китайців, росіян та інших, хто не поділяє цей світогляд, Сполучені Штати та їхні демократичні союзники досягають успіху в нав'язуванні своїх поглядів іншим не тому, що вони мають рацію, а лише тому, що вони достатньо сильні, щоб це робити. Для нелібералів міжнародний ліберальний порядок не є прогресом. Це гноблення.
Це більше, ніж суперечка про теорію і тонкощі міжнародної юриспруденції. Це стосується фундаментальної легітимності урядів, яка для автократів може бути питанням життя і смерті. Китайські правителі не забули, що якби демократичний світ зробив по-своєму в 1989 році, вони зараз були б усунуті від влади, можливо, ув'язнені або ще гірше. Путін скаржиться, що «ми бачимо все більшу і більшу зневагу до основних принципів міжнародного права», і він має на увазі не лише незаконне застосування сили, а й нав'язування «економічної, політичної, культурної та освітньої політики». Він засуджує те, як «незалежні правові норми» перекроюються, щоб відповідати «правовій системі однієї держави», правовій системі західних демократій, і те, як міжнародні інститути, такі як Організація з безпеки і співробітництва в Європі, стали «вульгарними інструментами» в руках цих демократій. В результаті, Путін каже, «ніхто не відчуває себе в безпеці! Тому що ніхто не може відчути, що міжнародне право - це як кам'яна стіна, яка їх захистить».
Західні демократії заперечують будь-які такі наміри, але Путін, як і лідери Китаю, небезпідставно хвилюються. Американські та європейські політики постійно говорять, що хочуть, щоб Росія і Китай інтегрувалися в міжнародний ліберально-демократичний порядок, але не дивно, що російські і китайські лідери насторожено ставляться до цього. Як автократам увійти в ліберальний міжнародний порядок, не піддавшись силам лібералізму?
Автор статті в The New Republic: Роберт Каган, 2008 рік