Пропонуємо нашим читачам ознайомитись із ключовими тезами конференції. Ці матеріали це наша інвестиція ресурсів та часу, ми спільнота незалежних дослідників та популяризаторів і аби продовжувати власну діяльність ми потребуємо вашої підтримки.
Дар’я Анцибор
Кандидатка філологічних наук, Київ
З початку війни Дар’я почала збирати візуальні матеріали у формі мемів чи ілюстрацій в яких відображалась реакція українського суспільства на повномасштабну війну росії проти України. На основі їх аналізу дослідниця опублікувала матеріал «Кавуни, Кавуни, деруни і біологічна зброя: як їжа допомагає жартувати під час війни»
Під час конференції Дар’я презентувала доповідь «Роль їжі у воєнних мемах українців» у якій йшлося про гастрономічні стереотипи та сенсів закладений у сміховій сучасній культурі. Враховуючи, що меми надзвичайно швидкоплинне явище, їх аналіз та структурування є цікавим і непростим джерелом. Ось кілька тез її виступу:
• Гумор у часи війни покликаний зняти стрес й напругу в суспільстві, це захисна реакція на те, що не можемо пояснити раціонально, і зокрема – реакція на межовий досвід. Водночас такий гумор допомагає вибудувати соціальний контроль – над ким і коли сміємося, ієрархічність сміху, відсутність сорому за це. Це спосіб гуртування й розділення спільного досвіду, підняття морального духу серед своїх. І водночас — оборонна стратегія, форма спротиву й атаки на ворога.
• Сміхова реакція навіть на найстрашніші новини стає новою нормальністю, бо відбувається екзистенційне освоєння страху. Те, над чим ти смієшся, не може бути страшним.
• У мемах про війну українці часто вдаються до образів їжі. Зокрема для етнонімів. Їжа у таких мемах допомагає розрізнити своїх і чужих. Прикметно, що для росіян українці застосовують назви, які корелюють з гарматним м'ясом, фаршем чи добривом. Це пов'язано з великими втратами росіян і їхнім ставленням до вбитих військових. Натомість щодо білорусів, то в українському мемному просторі поширене стереотипне уявлення про їхню кухню як переважно картопляну. Тому білорусів звуть бульбашами, дерунами, картопляними військами, а Лукашенка інколи звуть пюрером.
• У мемах їжа часто виступає як захист й психологічна підтримка (наприклад, меми про покинуту в холодильниках їжу), їжа може ставати зброєю і чинити спротив (меми про черешню, яка вбиває окупантів, про отруєні пиріжки). Якщо для окупантів їжа небезпечна, смертоносна, то для українських військових ця ж їжа стає символом вдячності й поваги (бакалійські оладки).
• Маркування місць через їжу стало одним із найяскравіших явищ сучасної культури: за принципом співзвучності (Ізюм – родзинки, Лиман – лимон, Балаклія – бакалія), за локальними продуктами, які фактично стали брендом цих місць (Мелітополь – черешня, Херсонщина – кавун і помідори, Бахмут – сіль і шампанське, Миколаївщина – соки «Сандора» тощо). Їжа у мемах також стає способом боротьби з колоніальною історією й переосмислення місця українців у сучасному світі. Зокрема, через ребрендинг окремих товарів і нові неймінги страв. Таким чином, жарти українців про їжу стають зброєю спротиву, маркування простору, деколонізації та психологічного врегулювання.
Олена Пивоваренко
Кандидатка історичних наук, доцентка кафедри гуманітарних дисциплін Національний університет харчових технологій, Київ
Олена, дослідниця яка перебувала в окупації на Київщині. У своїй розповіді Олена зупинилась на кількох важливих моментах, найперше це ті емоції які переживають люди, що знаходяться в окупації. Серед них є місце страху відсутності їжі та питної води. Але також, добування, зберігання і приготування їжі перетворюється на засіб структурування часу. Фахова дослідниця, неодноразово малу справу з щоденниками постатей історії, які вона використовувала у своїх дослідженням у довоєнний час, з початком війни вирішила також вести щоденник, розуміючи важливість власних свідчень. Проте ситуація навколо була такою, що її описувати вкрай важко, тому надалі Олена відмовилась від цієї ідеї. Серед цікавих спостережень дослідниці це те як відбуваються зміни соціальних ролей та статусів, які можна було простежити через їжу. Ті люди, що мали ресурс (харчові продукти) і які ними ділились набували нового авторитету і ваги у малих соціальних групах. Важливими виявились знання про їжу, а саме способи її зберігання і приготування. Як розробити забити тушу, як правильно перерозподілити наявні продукти або як готувати по-різному з одних і тих самих продуктів, це все знання значення яких важко переоцінити у війни. Дослідниця стверджує, що кулінарні ритуали та застільні практики, дозволяють формувати іншу реальність у якій є місце контролю принаймні над таким ритуалом як пиття кави.
Марія Банько
Журналістка, Київ
Марія Банько розповіла про досвід збирання матеріалів для проєкту який документує різні гастрономічні досвіди - «War Cookbook» у ньому спільно з колегою Мариною Лавренчук збирають рецепти та історії людей, волонтерів, військових, всіх тих хто пережив окупацію або переїхав. У своєму виступі «War Cookbook: досвіди війни крізь призму зміни кулінарних практик». На основі зібраних матеріалів, а на сьогодні зібрано вже близько 200 матеріалів, Маріє визначила кілька ключових тез.
• Їжа, що дозволяє відчувати цей світ. Марія вказує, що багато опитаних нею військових кажуть про особливу жагу до їжі, смачного, коли минає безпосередня небезпека. Після бою чи артилерійського обстрілу «хочеться чогось пожувати». Їжа стає певним ритуалом, що дарує відчуття комфорту, затишку, отримання позитивних емоцій.
• Марія наголосила про те, наскільки важливо навіть у війні зберігати власну ідентичність. Мова йде про харчові табу чи кулінарну поведінку, у тому числі й вегетаріанство. Наразі ці потреби закривають волонтерські організації, адже державна система забезпечення цього не враховує.
• Нові гастрономічні досвіди. В одному гурті військових часто опиняються люди з різним кулінарним минулим і мають змогу обмінюватись досвідом та готувати різні страви.
• Окрему увагу Марія приділила ролі волонтерських кухонь, низових ініціатив які гуртують суспільство, навколо одного завдання – добування, приготування і розвезення їжі. Ці об’єднавчі ініціативи надзвичайно важливі й цінні, вони можуть створювати додаткові робочі місця, забезпечувати потребу у їжі, а також розвивати дрібне підприємництво.
• Їжа стає маркером національної ідентичності. Так на основі аналізу опитування українців які знаходяться в еміграції Марія перелічує, що українці організовують вечірки, готують традиційні українські страви в іншоетнічному середовищі. Серед страв які стають певними маркерами українськості є борщ, вареники, а також продукти - сало, гречка, кисломолочний сир.
• І окремо про переосмислення цінності хліба. Навіть ті люди, які раніше майже не вживали хліб, після того, як стикнулися з його дефіцитом, починають по-новому сприймати та цінувати: вчаться готувати власноруч, запасаються борошном, сприймають білий свіжий хліб як ласощі, не викидають скоринки, готують з черствого хліба якісь десерти тощо. Також люди, які вміють пекти хліб без промислових дріжджів, стали важливою рушійною силою волонтерських кухонь та пекарень в багатьох громадах.
Катерина Литвин
Кандидатка історичних наук, заступник начальника управління культури та туризму Чернігівської міської ради, Чернігів
Дослідниця з Чернігова, яка опинилась у заблокованому російськими військами міста Чернігів презентувала тему «Чернігівщина та російсько-українська війна: стратегії виживання». У своїй розмові Катерина аналізує з якими складнощами зустрілися містяни після повномасштабного вторгнення та власний досвід проживання в окупації. Про добросусідство, зміну харчових практик зумовлених війною були озвучені Катериною у презентованому матеріалі. Про харчові практики та автобіографічне есе дослідниці можна прочитати на нашому сайті. Під час своєї доповіді, Катерина звертає увагу, що харчування та меню – стали тими ритуалами, які структурували час. Після деокупації, Катерина з колегами та дослідниками Києва ініціювали проєкт запису історій стратегій виживання односельчан, йшлося про Ягідне (у якому 250 людей утримувались у підвалі школи, часто без їжі і води), а також етику збирання усних історій. Цікаво, що це вже не перша доповідь у якій кава згадується як частина ритуалу під час війни, який дозволяв тримати відчуття реальності.
Алла Петренко-Лисак
Кандидатка соціологічних наук, доцентка кафедри галузевої соціології факультету соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київ
Наприкінці весни 2022 року студенти магістри соціологи Київського національного університету імені Тараса Шевченка провели соціально-антропологічне дослідження змін і переосмислення практик харчування під час війни від 24 лютого 2022 року. Результати цього дослідження ви можете прочитати на нашому сайті.
• Під час конференції Алла розповіла про методологічний шлях цього соціологічного дослідження, яке було, звісно, не запланованим, адже з одного боку навчання почало відновлюватись, але заплановані теми практики втратили свою актуальність.
• Серед студентів-дослідників були такі, що працювали на волонтерських кухнях, годували ТРО, були й такі, хто переїхав в інші регіони, так само були такі, хто виїхав з міста у передмістя, були й такі, що виїхали за кордон. Тому навіть у цій малій групі магістрів "склався мікро-портрет" українського суспільства людей з різними досвідами.
• Ми використали методологію автобіографічного есе, а у формулюванні завдання ми навіть не давали конкретного запитання для написання (просто попросили поділитися пережитим досвідом) й одразу не пояснювали, як ці наративи ми будемо використовувати, щоб не нав’язувати жодної рамки у розповіді (що, до речі, сприяло відвертості). Історії були об’ємні й, звісно, суб’єктивні. І це цінно. Згодом кожен зі студентів, надавши обопільний дозвіл на ознайомлення, мав можливість проаналізувати сукупно всі роботи. І вже у ширшому аналізі у контексті суспільних подій сформувати висновки.
• В результаті цей невеликий кейс дозволив нам зафіксувати відмінності того, як перебування у різних регіонах впливає на досвід проживання війни і у тому числі гастрономічний, який виявляється у доступності продукті, їх асортименті, переоцінці запасів та ставленні до їжі. Нам також вдалось виявити процес формування «нової нормальності», що проявляється у поверненні дрібних кулінарних практик і ритуалів харчування.
Наталія Литвинчук
Кандидатка історичних наук, наукова співробітниця відділу «Український етнологічний центр» Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, Київ
Після війни дослідниця розпочала збирати етнографічні матеріли у темі «воєнного повсякдення». До війни у сфері наукових інтересів Наталія була господарсько-виробнича культура українців та міська агрокультура малих міст північно-східної України. Використовуючи методи віддаленої етнографії записано кілька історії мешканців Бахмача, Кролевця, Охтирки підготувала доповідь «Слава Богу, шо в мене є город…». Наративи воєнного часу про індивідуальні стратегії продовольчої безпеки й досвід господарювання в малих містах Північно-Східної України. Ці міста належать до категорії малих міст, багато містян займаються городництвом, тваринництвом, садівництвом. А тому збиранні і заготівля сільськогосподарської продукції є невід’ємними традиційними практиками збереженими до сьогоднішнього дня.
Короткі підсумки дослідження:
• Люди різного віку, матеріального і соціального статусу, адаптувались до нових умов і потреби виживати. Облаштовувати спальні місця у погребах у яких були запаси їжі.
• Низова самоорганізація проявлялась у тому, що мешканці цих міст кооперувались і заготовляли тушкованку, збирали продукти.
• Сільськогосподарські роботи які були звичною нормою до війни не зупинялись навіть під час обстрілів. Насправді потреба доглядати за садом, городом – рятували від страху і поганих думок.
• Індивідуальна стратегія – робити запаси харчів на зиму, ще донедавна вважалось певним рудиментом. Однак нині, у війні традиційні практики самозабезпечення є виправданими. Це дозволяє відчувати себе більш безпечно.
• З перших днів війни ці міста були фактично заблоковані й домогосподарства зі збереженими практиками самозабезпечення почувались більш захищеним.
• Тушонка, сало, заморожені овочі, консервація, кампоти, варення, свіжі овочі, картопля – типовий перелік заготівлі продуктів, які українці завжди роблять до зими. Тому навіть коли зачинились крамниці, паніки серед населення не було.
• Спільноти малих міст дуже швидко організовувались і допомагали іншим, сусіди готові були ділитись всім, що є дома.
> Продовження очікуйте у наступному матеріалі
Немає коментарів: