Виставка у ОХМ «Мови війни» представляє твори трьох авторів, з різних міст України, що не були знайомі та й техніка виконання їхніх творів геть абсолютно різниться.
Було на дивовиж багато відвідувачів! Переважно молоді… вони йшли і йшли.. (вже потім я прочитала, що у перший день – безкоштовний вхід). Проходимо вздовж живопису присвяченого Голодомору, звертаємо наліво і опиняємося серед яскравих, кольорових фотографій, на яких зображення… трупів,
окупантів. Їх автор, Ігор Гора, навмисно це зробив, аби відтворити загальне відношення до реальності, яка багатьма сприймається через відтворення у мобілах, тобто ДИСТАНЦІЙНО, відсторонено. Тому художник і прикрасив їх, аби додати виразності, вивести з відчуження, максимально наблизити до призвичаєнного глядачами.
На цих фотографіях не відразу навіть побачиш, що то – трупи, бо автор щось надто їх «розцяцькував». Проте відразу направо, у вузькому залі молодь вглядалася дуже уважно у зображене. Бо майже ті самі епізоди тут почеркані поверх начебто звичайною ручкою, НАВІЩО? Аби затерти?
Бо як же ще можна представити це страхіття? Треба його якось «узвичаїти=зробити доступним спогляданню». Назва «палімпсест» частини проекту Євсеєва Дмитра підштовхує до середньовічної традиції зішкрябувати написане, щоб поверх нанести новий текст. Але чи можливо переінакшити зроблене, ось у чому питання. Бо ВЖЕ зроблене, до того ж ТУТ, у нас, з нами! Поверх фото зображень нанесені тексти російською мовою, що мало б змінити (виправдати) зроблене. Роботи невеличкого розміру «працюють», змушують прискіпливо їх роздивлятися. І вони черкають душі, відразу. Хоча за стилістикою всі вони мають бути охарактеризовані як «змішана техніка», ще точніше – графіка.
Останній зал, великий, якийсь пустий, хоча під стінами вишикувалися великі та величезні ящики, пагано освітлений, з серйозною музикою Кшиштофа Пендерецького (бабуся-наглядачка жалілася, що щемить душу, складно весь час її слухати). Так ось, по бокам стоять ті ящики, різних, великих розмірів; тихо лунає «важка» музика, а посеред розташоване, ледве освітлене чи то тіло, чи то вже напів-саркофаг з нефріту (?!) (зрозуміло, що ні, але ж відтворює у подібному освітленні досконало). Василь Дмитрик цією скульптурою «Мідний саркофаг» наче робить відсил до широко відомих скульптур китайського поховання ІІ тисячоліття до н.е. Тьмяно підсвічене, мідне тіло трохи розгойдується, разом із тінню, яку відкидає. Зрозуміло, що на ящик, що йому спів розмірний. Такий собі музейний гроб.
Мене запевняли, що насправді всі ці ящики, надані для схову творів мистецтва Музею, залишилися пустими. Що додає ще інше значення. Яке?
Назва цієї частини виставки нічого не здатна прояснити, бо «Зберігати вічно. Не розкривати» лише додає вже отриманому відчуттю напруженості та жаху ОЧІКУВАННЯ, який ми всі зараз переживаємо.
А ще вхід до зали майже перекриває середнього розміру стандартний ящик, на який, наче курка, всілася Уте Кільтер, бо її запевняють, що усередину покладено ВЕСЬ її архів (?!).
Уте Кільтер, фото авторки.
Немає коментарів: