Звичайна волонтерка

Галина Комунішина: «Я не волонтер, я просто свідома українка, яка розуміє що: для того аби настала перемога потрібно щось робити». Жінка веде активну діяльність волонтера та воює із ворогом на цивільному фронті.

- Які почуття Вами керували, коли ви прийняли рішення взяти на себе відповідальність за волонтерську роботу. І яким чином сформувалася ваша волонтерська команда?

Найперше, що стало вагомою рушійною силою – це страх, страх просто сидіти і нічого не робити. Я відчула, що якщо я буду щось робити, це допоможе мені позбутися внутрішнього страху і переживань безвихідності. Першу добу було важко зібратися із думками. Пролунав дзвінок від Олександра Макаришина: запропонував діяти по місцевості, хоча б облаштовувати блокпости для ТРО. Я відразу погодилася, адже розуміла, що тільки так зможу почуватися більш спокійно та безпечно. Наша волонтерська команда із 5 осіб, сформувалася досить швидко, адже ми всі спілкувалися ще до війни. Ми розподілили обов’язки між собою, за своїми вміннями та соціальними силами. Олександр більше голова(мізки) нашого об’єднання, а я вже як організатор, що говорить та несе інформацію в маси. Основа, яка складає нашу команду це повна довіра один до одного, ніхто нікого не перевіряє, співпраця прозора - без обманів по за очі.

- На які види військових угрупувань Ви спрямовуєте сили?

В перші дні ми допомагали лише на місцевості: забезпечували ТРО речами, продуктами, облаштовували блокпости, але потім зрозуміли, що на це все витрачається дуже велика кількість коштів і ми не туди направляємо сили. Поясню чому: знайти мішки з піском чи коробки цвяхів у селищі повному жителів, військовому набагато легше, а ніж тому, хто сидить в окопі на передовій. Тож ми вирішили мислити глобальніше, та стали зв’язуватися із односельцями, що служать в ЗСУ, та працювати за їх запросами. Ми немаємо фізичної сили працювати на цілі батальйони, адже в нас обмежений бюджет, який не лише поповнюється донатами, але й спустошується регулярними витратами. Є в нас і дорого вартісні покупки, це і дрони, і тепловізори, і машини, тож зрозуміло, що ними користуються всі військові з того батальйону, але ось такі дрібниці як засоби гігієни, якісь шкарпетки, їжа відправляється саме на одного чи декількох, в залежності від того скільки наших земляків у тому угрупуванні.

- Чи змінилося ставлення населення до волонтерської роботи від початку війни і до сьогодні? В яку сторону змінюється похибка донатів?

Так як працюю в сфері культури, і є ведучою за родом своєї зайнятості, маю багато знайомих по всьому району. В житті керуюся доброчесністю, і люди, які мене знають, працювали зі мною – довіряють мені. Тож перед тим, як відправити кошти, люди звертають увагу не на номер картки, а на власника, на того хто збирає ті кошти. Члени нашої волонтерської команди викликають довіру у громадян, своїми вчинками та життєвими поглядами. Уявіть який прогрес створився за 8 місяців діяльності, якщо ми перейшли від збирання мішків із піском до придбання машини за 200 тис грн… Я вважаю, що від результатів яких ми добиваємося, в людей з’являється мотивація донатити, допомагати і теж ставати частинкою чогось великого цілого.

Помітила таку тенденцію, спочатку люди соромилися кидати маленькі суми - 2, 5, 10 грн. вважали, що це нікого не врятує, бо в основному кидали більш заможні жителі – це і сотні гривень, і тисячі, і навіть неодноразово по 100 тис. надсилали, але зараз люди об’єдналися, стали надсилати ті суми, які можуть собі дозволили. Для мене це дуже показово: неважливо, скільки грошей ти скинув, - ти зробив свій внесок, допоміг стільки, скільки міг, а це вже значить, що ти небайдужий.

- Як ви ставитеся до людей, що байдужі до волонтерів, ніяким чином не допомагають?

Спочатку я дуже сердилася, не розуміла, як можна бути нейтральним. А потім я це прийняла, бо кожна людина має право вибору, тож якщо вона обирає нейтралітет – це її право, але життя потім все одно приведе до якоїсь ситуації, коли прийдеться робити вибір: ти або за або проти і не можеш бути посередні. Людей, що мислять інакше аніж я, я просто вислуховую, але вони не стають до кола мого спілкування. Я намагаюся наповнювати себе позитивними людьми, які дають мені нові ідеї, натхнення і сили.

- Чи йде допомога від місцевої влади та яку роль вони мають у Вашій волонтерській діяльності?

Ніякої… вони просто спостерігають. Люди, які мають зарплати в 3 тис грн., знаходь сили і кошти зробити донат, а ті, хто працюють в держустановах мали би робити все щоб допомогти нам – не роблять абсолютно нічого. Так, вони привозять гуманітарну допомогу для жителів: із Одеси, Роздільної доставляють і речі, і продуктові набори, - це круто. Але саме допомоги військовим із передової не здійснюють: жодного придбаного тепловізора, рації, броніжилету, незважаючи на те, що з державного бюджету було виділено кошти хоча б на укомплектування ТРО, але цих грошей ніхто не бачив…

До речі, на початку нашої діяльності ми не вкладали жодних фото звітів, так як підозрювали, що їх може присвоїти собі місцева влада і використовувати в них на сайті для піару, так і сталося… Була ситуація, коли ми збирали машину на передову, із матрацами, подушками і тд, і до повного укомплектування нам не вистачало буквально декілька одиниць. Ми звернулися із цим проханням до місцевої влади, вони допомогли, потім сфотографували ту машину, виклали в мережу із підписом, ніби машину зібрали вони. Хоча вся машина фактично йшла від нас. В той час поставили всі крапки над і, і домовилися, що фотографії і все, що відправляють волонтери належить тільки їх імені. Все на що спроможна місцева влада – це віддячити грамотою, за цілодобову виснажливу роботу волонтера. Мені взагалі не потрібен був той папірець, ті слова, мені треба реальна підтримка, кошти, ініціатива, зв’язки, щоб досягати результатів.

- Чи співпрацюєте ви з іншими волонтерськими штабами? Якщо так, то з якими, які вже були спільні проекти?

Офіційно ми ні з ким не співпрацюємо. Але взаємодія відбувається. Наприклад, ми публікуємо пост в соцмережу із запитами на щось для військових, і наші ж читачі, які знають когось із інших волонтерських організацій, самі зв’язуються із ними, а ті в свою чергу допомагають нам. Таких друзів волонтерів в нас є багатенько, є зв’язок із Тернополем, Одесою та іншими.

- Що найприємніше і найбільш стресове із Вами траплялося за останні 8 місяців?

Найприємнішу емоцію, яку я відчула – коли ми придбали перший тепловізор. Це була перша грандіозна покупка, ціною в 100 тис. грн.. Це була перемога в собі, доказ того, що ми сильні та чогось варті. Наступні вже такі дорого вартісні покупки не викликали такого виру емоцій, здавалося вже що так і має бути. Наступне чому я буду безмежно щаслива – це перемога, і ні що інше! А найбільш стресова ситуація відбулась зі мною зовсім нещодавно. Коли я вкладала молодшу дитину спати, я почула звук ракети, дуже злякалася саме за дітей своїх, міцно притулила до себе і чекала… думала, що вже кінець, бо гул стояв неймовірний, відчуття ніби летить в тебе. Вона пролетіла далі і стали змішані почуття в середині.

- Ваше бачення того, як можна покращити роботу волонтерів. Можливо дайте пораду, якусь настанову для громадян.

В мене була така ідея: в нас населення селища до 6 тис осіб, і якби кожен взяв собі за правило щомісяця перераховувати по 50 грн. на волонтерський рахунок, вже стабільно була б сума близько 300 тис. грн.. І здавалося б 50 грн, це всього лише ціна 1-2 чашок кави. Але якщо б кожен приймав участь в цьому, не приходилось би постійно просити в соц мережах кошти на усякі дрібниці.

- Як до Вас прийшла ідея із лотереями для збору коштів?

Це не моя ідея, я її піддивилася в жінки з Рівного. Ідея здалася мені крутою, але їх лоти здавалися дивними, це були картини, вази, а вартість одного номерку 500-600 грн., але людям це не заходило, великих продаж не було. Тому я вирішила для досягнення більшого ефекту, переформувати правила гри лотереї: на місце лотів ставити те, що було б корисним і доступним по ціні. В більшості лотами ставали послуги: безкоштовний манікюр, масаж, мийка автомобіля, косметологія і т д. Люди із радістю купують собі номерки, адже це вигідно: заплатити 50 грн. за місце, перемогти і зробити, наприклад, манікюр, що зазвичай коштує 350-400 грн., а якщо і не перемогти, то принаймні ті гроші ідуть на потреби ЗСУ.

Розкажіть про свою зайнятість до початку повномасштабного вторгнення.

Я працювала в БК з 2012- 2018 роки, потім звільнилася. Поки не працювала - зайнялася власною справою, стала ведучою свят. Але у 2022 році, через втрату роботи ведучої, повернулася у будинок культури. Тепер працюю і в БК і ведучою. Але не люблю будинок культури. Та виходу немає. Потрібно заробляти. Мені не подобаються їх погляди на свята, на їх проведення, я би змінила щось щоби сюди прийшли люди, він пустий… гарний великий, але пустий, в ньому немає життя. Моя мрія – наповнити його життям, дітьми. Що ще мене особисто не влаштовує, що завжди у всіх заходах виступають одні й ті ж. Не дають можливості іншим діткам проявляти себе в театральному плані. Я до речі, зіштовхувалася зі схожою ситуацією: в дитинстві, ще в школі я дуже гарно співала, але мої таланти ніхто не помічав. Свою першу пісню в школі я проспівала на випускному в 11 класі.

Взагалі я маю дві освіти: я співачка і юристка. Здавалось би несумісні професії, але на той момент я робила саме такий вибір. Але з часом я все ж таки зрозуміла, що я творча людина та живу в цій організаторській роботі. Поштовхом до того, що я стала ведучою свят, стало неможливість терпіння будинку культури, та тієї мізерної заробітної плати, яку я отримувала. Я розуміла, що треба щось створювати своє, створювати те, що вмію. Було важко, страшно, але чоловік мене підтримав та почали поступово діяти. Це було найкрутіше рішення, що я втілювала. Я стала вільною у творчості, у часі, просто стала отримувати задоволення від того, що роблю.

- Як Вам вдається поєднувати дві діяльності: волонтерство та бути ведучою свят?

Я довго не могла наважитися вийти на свою роботу, яка годувала мене ще до війни. Але змусили обставини. Я і мій чоловік із початком повномасштабного вторгнення агресора втратили роботу, я розуміла, що є заощадження на декілька місяців, а далі все. Наприкінці весни в мене з’явилося замовлення, і відверто кажучи, було важко перебороти себе, навчитися розмежовувати роботу і життя, важко розслабитися, відпочивати і радіти, як це було в мирний час. Але потім я прийняла думку, що люди не можуть постійно жити в негативних емоціях, мозок починає адаптуватися до тих обставин в яких він живе, тож інколи людині просто триба видихнути та абстрагуватися від реалій, перезавантажитися так би мовити. Можливо це й неправильно, я розумію. Але на це ще впливає те, що ми не відчуваємо війни так як відчувають херсонці, маріупольці, харків’яни та інші жителі східної части України. Ми емоційно страждаємо, співпереживаємо, але фізично цього не відчуваємо. Те, що подеколи пролетить ракета на головою, не так лякає, як танк, що йде на тебе.

Тож в мене просто немає вибору, це моя професія, мій хліб, перекваліфікуватися на щось інше я не можу, бо моя творчість – це Я сама. Іноді людям важко зрозуміти мене, але не варто засуджувати когось, не побувавши в тій шкурі. От я живу за цим правилом: нікого не осуджувати, в кожного є свої мотиви до тих вчинків. Мене запрошують – я веду, треба годувати дітей. Наприкінці кожного свята, я звертаюся до гостей із такими словами: «Дякуємо нашим збройним силам України за те, що сьогодні ми можемо спокійно відсвяткувати подію, і хоч на декілька годин відволіктися від негативних емоцій».

-У чому Ваша суперсила?

Я себе завжди асоціюю із феніксом. Іноді буває емоційне вигорання, на відновлення сил мені треба день-два. І я оці декілька днів приділяю собі, забуваю про всі справи, відпочиваю, а потім знову починаю вводити себе в життя. Називаю цей процес – переродженням.

Розпитувала Каміла Волощук, 

студентка "Одеськой політехніки".