Щороку Collins Dictionary – один із найстаріших британських словників англійської мови визначає “слова року”. Головне слово–2022 – “permacrisis” (від “permanent crisis”), що означає “життя в часи постійної нестабільності та небезпеки”. У контексті українців до цього треба було б додати ще “життя в часи невизначеності“.
Очевидно, що найбільша проблема українських батьків за кордоном при розв’язанні питань, пов’язаних зі школою – проблема невизначеності. Родини не знають, як довго вони будуть у країні тимчасового прихистку, коли повернуться в Україну й чи повернуться взагалі. Відповідно, вони не розуміють, у якій країні дитині бажано закінчити школу й де вона буде здобувати фах. Усе це, а також обов’язкові умови країн щодо відвідування місцевих шкіл та ще і психологічна потреба підтримання зв’язку з Україною, хоча б у вигляді шкільного навчання дитини, роблять вибір дуже складним.
З того часу, як у вересні українські учні пішли до шкіл у різних країнах Європи, стало очевидним стресове подвійне навантаження дітей. Адже здебільшого вони вчаться у двох школах одночасно: іноземній та українській. Під час розбору таких кейсів часто дорікають батькам, але в певному сенсі батьки теж жертви цієї проблеми.
Зоя Звиняцьківська, співзасновниця ГО “Смарт освіта”, спеціально для “Нової української школи” розібралася:чому українські діти повинні навчатися в місцевих школах країн за кордоном;
як на цю проблему реагує МОН;
чому “перезарахувати” бали можна не завжди.
ЧОМУ УКРАЇНСЬКІ ДІТИ МУСЯТЬ ХОДИТИ ДО МІСЦЕВИХ ШКІЛ У ЄВРОПІ
Фактично в європейських країнах наразі є тільки один зрозумілий владі механізм захисту іноземних громадян – статус біженця, який передбачає подальшу інтеграцію іноземців у соціум країни, як її громадян. Обов’язковим аспектом такої інтеграції є навчання дітей у місцевих школах.
Зрозуміло, що фактично й емоційно статус українців у Європі інший. Вони там тимчасово й багато з них планує повернутися додому. Але наразі в країнах Європи (принаймні, Західної Європи) немає жодних механізмів і процедур, окрім інтеграційних.
Краща ситуація з цим у країнах – сусідах. Так, у Польщі, Латвії, Литві, Естонії та Чехії за кошти бюджетів урядів країн, що приймають українців, відкрито декілька українських класів, де викладають українські вчителі за українською освітньою системою.
На відміну від країн Центральної Європи, Західна не поспішає надавати українським учням особливі умови. Як приклад можна розглянути Німеччину, де, згідно з інформацією управління верховного комісара ООН у справах біженців, станом на початок жовтня зареєстровано понад 709 тисяч біженців з України. Серед них, за інформацією Міністерства освіти України, майже 290 000 дітей шкільного віку.
На початку навчального року Генеральний консул України в Гамбурзі Ірина Тибінка так описувала ситуацію з освітою українських дітей:
“Німеччина не має двомовної школи українською та німецькою. Жодного класу з можливістю вивчення української мови як іноземної, жодного українознавчого інституту, який міг би готувати вчителів українською. Загалом, є лише одна кафедра української культури, яка завжди під загрозою закриття.
Немає матеріалів, програм чи підручників. Українська мова як урок для дітей та молоді була й залишається можливою переважно завдяки українським школам вихідного дня. […] Окрім пошуку житла та роботи, розв’язання соціальних питань, ті, хто шукає захисту в Німеччині, тепер стикаються з проблемою збереження культурної ідентичності своїх дітей“.
Аналогічна ситуація і в інших країнах Західної Європи.
ЧИМ ДОПОМАГАЄ МОН: КАЖЕ “ПОВЕРТАЙТЕСЯ ДОДОМУ”
Судячи з публічних висловлювань міністра освіти й науки Сергія Шкарлета та інших українських освітніх чиновників, Україна максимально зацікавлена в тому, аби максимальна кількість українських учнів якомога швидше повернулися в країну.
Зокрема, під час одного з інтерв’ю, Шкарлет, відповідаючи на питання, чи можна переглянути або пом’якшити умови обов’язкового відвідування місцевих шкіл українськими учнями в Європі, сказав таке: “У мене є інший рецепт: повертайтеся додому. Я не розумію, про що МОН повинно вести перемовини з міністрами освіти чи владою інших країн“.
Він додав: “Я вважаю, що це правильно, коли кожна дитина залучається до місцевого шкільного процесу в країні проживання. Бо кожна країна хоче, щоби на її території не було наркоманів, щоб усі діти були під наглядом і не вешталися вулицями, поки їхні батьки десь працюють. Це нормальна ситуація“.
У тому ж сенсі (крім уявлень Шкарлета про те, навіщо існують школи), створено й офіційне Роз’яснення, яке перед початком навчального року оприлюднили МОН та ДСЯО.
Роз’яснення є свідоцтвом широких можливостей, закладених у Закон України про освіту і водночас зразком маніпуляції.
Відповіді на запитання сформульовані лише з урахуванням українського законодавства та з ігноруванням вимог законодавства країн перебування українців. Таким є вже перше питання: “Чи обов’язково українським дітям йти до школи за кордоном?” Відповідь: “Не обов’язково“. Тут варто було б додати: “згідно з українським законодавством“, а також щось на кшталт “вимоги системи освіти країни перебування треба з’ясувати додатково“.
Вочевидь МОН цікавить не освіта українських дітей і не дотримання батьками освітнього законодавства країн, що приймають, а наповненість українських шкіл. Скоріше за все, така політика буде і з вишами, які природньо недорахуються студентів: щоб урятувати держзамовлення українських ЗВО вже розглядається проєкт рішення щодо переведення контрактників на держбюджет.
“БАЛИ ПЕРЕЗАРАХУЮТЬ?” – НЕ ЗОВСІМ
Втім, у Роз’ясненні є кілька цікавих моментів, зокрема, відповідь на питання: “Як повернутися до української школи після того, як дитина певний час навчалась у школі за кордоном?”
Документ пояснює: “Після навчання в школі за кордоном важливо отримати в ній документи з інформацією про те, що дитина вивчала та як оцінили результати її навчання. Це дасть змогу перезарахувати частину оцінок зі спільних у програмах української та закордонної школи предметів, а також допоможе українським вчителям швидше інтегрувати дитину в освітній процес“.
Виглядає, як рецепт уникнення подвійного навантаження: зберігайте зв’язок зі своєю школою в Україні одним із дозволених способів, вчіться за кордоном, а після повернення додому ми зарахуємо це навчання.
В інтерв’ю ТСН на початку листопада заступник міністра освіти й науки Андрій Вітренко повторив те саме, перелічивши можливі форми продовження навчання в українській школі.
Так, окрім навчання онлайн в українській школі та “сімейної” форми (де й перше, і друге веде до того ж подвійного навантаження дитини) заступник міністра згадав про екстернат для дітей, що перебувають за кордоном – Міжнародну українську школа (МУШ). Вітренко повідомив, що МОН надало цій інституції спеціальні рекомендації навчання за українською програмою не в повному обсязі, а лише додаткового вивчення предметів “українського компонента”. Натомість оцінки з інших предметів, зокрема, точних і природничих наук, вивчених у Європі, буде перезараховано, повідомив заступник міністра. Отже, проблеми нема й не треба двічі сидіти на математиці – зранку в очній школі за кордоном, після обіду онлайн в українському класі?
Ідея “перезарахувати” оцінки, отримані в іноземній школі, в українські табелі наприкінці навчального року видається привабливим рішенням багатьом українським батькам та учням. З боку нормативної бази для цього є всі потрібні інструменти.
Як зазначила у своєму пості на Facebook директорка Київської гімназії східних мов Оксана Проскура: “Кожен заклад освіти, керуючись статтями 23 та 26 Закону України “Про освіту”, може створити свої алгоритми для визнання результатів навчання за кордоном українських дітей. У закладі, за наказом керівника та за заявою батьків, може бути створена комісія, яка визначить рівень навчальних досягнень учня (учениці) за певний рівень освіти з предметів інваріантної частини навчального плану після повернення в Україну“.
Отже, якщо дитина навчається за кордоном, при поверненні в Україну вона просто має підтвердити диплом досягнень нострифікацією чи іспитами?
Не зовсім.По-перше, таке перезарахування результатів навчання можливе лише для дітей, які не навчалися цей час у закладах освіти в Україні, тобто забрали свої документи.
По-друге, усі практикуючі вчителі, директори шкіл та методисти, упорядники навчальних програм тощо говорять, що у випадку підтверджувальних іспитів або тестів не очевидно, що дитина отримає високі оцінки через розбіжності в програмах української школи з програмами шкіл країн, що приймають українців, до того ж, накладених на типові інтеграційні програми європейських шкіл, які в середньому рекомендовані на 1–2 роки.
РІЗНИЦЯ У ПРОГРАМАХ ПОДЕКУДИ КАРДИНАЛЬНА
Європейський академічний аспект.Українські діти в школах країн, що їх приймають, потрапляють у так звані інтеграційні класи або вчаться за інтеграційними програмами. Такі програми рекомендовані на 1–2 роки й передбачають спершу вивчення мови країни перебування, а потім поступове опанування шкільних предметів. До того, якщо дитина не “інтегрувалася”, оцінки їй не ставляться. Це гнучка система, інтеграція з кожного предмета відбувається окремо. Тобто, якщо дитина розуміє математику й може писати контрольні, з цього предмета їй ставлять оцінки а, скажімо, з історії – ні, бо вона не розуміє мови й не може відповідати. Кожен вчитель-предметник сам визначає, коли інтеграція з його предмета відбулася.
Якщо ж дитина не знає мови країни перебування, навіть за умови чудової інтеграції, вона “втрачає рік”, за термінологією українських батьків.
Український академічний аспект.Українська шкільна програма та шкільні програми європейських країн не збігаються, причому кардинально.
Європейська система виглядає загалом так: навантаження підвищується поступово, згідно з віковим розвитку психологічних та ментальних можливостей дитини. У молодшій школі все дуже легко, діти навчаються через гру, завдань майже немає. У середній навантаження більшає, але до закінчення середньої школи ядро знань гуртується навколо практичних компетентностей та навичок, з мінімумом теоретичного матеріалу. Через невідповідність розподілу навантаження, український семикласник нудьгує на уроці математики в 7-му класі європейської школи. Європейська старша школа, потрапити в яку можна тільки через іспити – серйозне випробування на здатність учня до абстрактного та академічного мислення зі знаннями, які в Україні вивчають вже у вишах. У європейських закладах освіти вже в середній школі є дисципліни, яких немає в українській і навіть знайомі гуманітарні предмети викладаються по-іншому. Через це українська 11-класниця зі знанням мови не може виконати стандартне завдання з літератури в європейській школі, а український 10-класник із подивом виявляє, що друга іноземна (яку він до 9 класу вивчав і в Україні) тут на недосяжному високому рівні.
Окрема проблема виникає з українськими учнями 9, 10 та 11 класів, адже в Україні 9 та 11 клас випускні. У Європі випускним класом середньої школи є 10-й і щоби перейти в 11 там треба скласти іспити з предметів, які в українській школі вивчаються геть по-іншому, тобто їх треба опанувати фактично з нуля.
Можливі спроби знайти хоч якесь притомне розв’язання проблеми навчання тимчасово переміщених українських дітей за кордоном стикаються з низкою політичних, управлінських, методологічних та академічних питань. Найбільші проблеми виникають саме в старших класах. Саме тому поодинокі експерименти європейських шкіл (як от створення освітнім департаментом Берліну 4-х українських класів зі змішаною програмою) стосуються 7 та 8 класу. Імовірно, берлінський експеримент реалізується в школах за принципом білінгвальних, які вже працюють у Німеччині для інших етнічних спільнот та стали відповіддю на мігрантські виклики, з якими зіткнувся Берлін. Для таких шкіл розроблені програми та методики, підготовлені вчителі. Такі класи в Берліні – це перші “паростки” білінгвальних шкіл і для українців.
Радіючи таким крокам розуміння з боку європейських освітян, хочеться все ж зазначити, що пропозиції з розв’язання проблеми українських учнів, що вимушено вчаться за кордоном, мали б ініціюватися з боку України і їхнє розроблення мало б бути завданням української освітньої спільноти.
Зоя Звиняцьківська, спеціально для “Нової української школи”
Немає коментарів: