Що не так з московською церквою?

Останні події нашого часу показують, що російська церква давно не має спільного зі світовим православ’ям. Ця організація давно втратила зв’язок з всесвітньою християнською спільнотою й поводиться як один зі стовпів чинного режиму. А який шлях пройшов московський єпископ? Московська церква зі свого народження була єретичною і не канонічною. Її засновник - Іона Одноушев відмовився виконувати умови Флорентійської унії й почав період нелегітимної церкви, який був завершений при Федорі Івановичі. З часів Василя ІІ Темного, московська церква стала союзницею й ідеологічною базою для московських князів і царів. Саме діячі майбутньої РПЦ переробили болгарську концепцію «Третього Риму» й пояснювали, чому Москва є «центром православ’я». Велика роль ієрархів цієї церкви була в обґрунтуванні зазіхань Московії на своїх сусідів. Заради справедливості треба згадати, що не всі ієрархи піддалися такому впливу, новгородські єпископи довгий час давали відсіч як релігійним так і політичним зазіханням.
Певну легітимінсть московська церква отримала у 1589 році, константинопольський патріарх Єремія II Транос "врегулював" московську православну церкву надавши їй право мати власного Московського патріарха. Відбулося це «врегулювання» за чисто московським сценарієм. Вселенського патріарха запросили аби перевірити перекладе релігійних книг з грецької на церковнослов’янську і визнати нарешті московську митрополію, яка не легітимно від’єдналася від Київського митрополита. Після піврічного утримання в тюрмі, вселенський патріарх погодився на умови Бориса Годунова. Константинопольський Собор 1590 року таке поставлення не визнав, і лише через три роки московити зуміли досягнути визнання. Собор у Константинополі визнав Московського патріарха, а за церквою всі права автокефальної інституції. Більше того, на соборі була внесено правка у церковний диптих. Московський патріархат був вклинений між Єрусалимським і Грузинським патріархатами, і опинився замість логічного, згідно зі своєю появою і статусом шостого місця, на п'ятому, посунувши митрополита Кіпру.
Будучи частиною політичної парадигми, а не церковної, московська церква була наповнена архаїзмами, невідповідностями обрядів. Московити вважали, що їх «версія православ’я» є «кращою» за ту канонічну, яку сповідують в Константинополі й Києві.
Цю ситуацію пробував виправити патріарх Никон. Він був освіченим священиком й розумів необхідність покращення ситуації й наближенням її до грецького православ’я. Заручившись підтримкою царя, Алексея Міхайловіча, він проводить церковну реформу, основну якої робить київський монах Єпифаній Славинецький. Нова реформа робиться різко, без врахування думки інших священиків і закінчується релігійним розколом, який ми можемо спостерігати й досі. Прихильники реформ Никона репресували своїх супротивників – старообрядців. Ті уникаючи репресій, тікали закордон. Так і утворювалися старообрядські громади по всьому світу.
Сам же патріарх Никон посягне на святу корову Московії – царя. Никон, вважав, що світські закони не можуть бути вищими церковних, божих. За це він упав у немилість царя, який давно слухав доноси на ієрея від бояр.
Найсильніший удар по російському православ’ю завдав їх «рубитель вікна в Європу» Петро І. Петро Олексійович змалку був під впливом протестантів з «Німецької слободи»(поселення іноземців у Москві), які сформували царя, особливо вплинули на його релігійну політику.
У 1700 році помирає 10-й патріарх Андріан. Цар Петро забороняє священикам обирати нового патріарха. Місцеблюстителем він призначає митрополита українського походження Стефана Яворського. Пізніше ще один українець допоможе Петру в його реформах. Петро найбільше не любив монахів. Мабуть, вони були протилежністю цинічного й лицемірного духовного світу самого Романова. Саме їх він малював як ретроградів і тих хто виступає проти його європеїзації. Саме їх і Стефана Яворського він звинувачував у «одурманені царевича Олексія». У цілому Петро проводив антимонахівську політику.
Для того аби не дати можливостей церкві бути самостійною в абсолютиськійМосковії, Петро І засновую Священний синод. Ідею цього органу дав один із архітекторів Російської імперії – Феофан Прокопович. Прокопович переніс протестантське бачення на церкву в РПЦ. Священний синод очолювала світська людина – обер-прокурор. Ця особа була «оком царя» в релігійних справах, але часто не сильно тямила в релігійних ділах. Чиновники забороняли канонізацію святих. За час існування синоду було канонізовано лише 11 святих, що було менше ніж у попередні періоди. За свою майже 200 літню історію синод перетворився на бюрократичний орган, який все більше деградував церкву й перетворював її на опору самодержавства.
Сам Петро І був абсолютно лицемірною людиною, яка призирала християнство. Прикладом цього є «Всешутейший, всепьянейший и сумасброднейший собор». У цій пародії на католицьку й православну церкву, друзі царя проводили час в паплюженні християнства під час п’янок і пародій різного роду непристойності. Показовим у цій ситуації є імена учасників цього дійства: «духовник Иринархуй, архидиякон Идинахуй Строев, протодиякон Пахом Пихайхуй Михайлов, дьяконИоиль Попирайхуй Бутурлин.». Тому не дивно, що російське православ’я померло.
Були й спроби реанімувати християнство на Росії. У 1917 році священики спробували відновити патріархат. Демократичність у цій справі видно й у титулі першого за 200 років голови цервки – Тихон, патріарх Московський й всієї Росії. Але новій імперії – червоній- вільна церква не потрібна. Церковні цінності вилучалися, священиків розстрілювали, самого патріарха під домашнім арештом, який, мабуть, мав елементи психологічного тиску.
9 грудня 1924 року при «спробі розбійницького нападу» (одне з улюблених сценаріїв для убивства в ЧК) на дім Патріарха у Донському монастирі було убито Якова Полозова — близьку людину для Патріарха — який був його келійником ще з 1902 року. Інцидент справив на Патріарха вкрай гнітюче враження. У 1925 році його стан здоров'я сильно погіршився. 5 квітня в останній раз святкував Святу Літургію, а через 2 дні по цьому у лікарні Боткіна, за офіційними даними через серцеву недостатність, хоча існують й непідтверджені дані, що його отруїли. Сталін знищив цю церкву й поховав православ’я на Росії. Після цього ми бачимо лише одну з агентурних структур СРСР, яку відновив «вождь народів» у 1942 році.
Зараз московська церква продовжує виконувати роль агента ФСБ. Ця структура далі є слугою держави, государя, а не Бога. Більшість священиків РПЦ не дотримуються канонів християнства. Мабуть слова єпископа РПЦ Андрія у 1917 році є доречними і зараз: «Церковного общества у нас почти не существует. Иначе говоря, нет Церкви как общества, а имеется только толпахристиан и то лишь числящихся христианами, а на самом деле о Церкви не имеющих понятия. <…> Самая церковная молитва обратилась теперь тольков служение молебнов и „панихидок“, а сколько-нибудь литургийно-общественного настроения совсем нигде нисколько не заметно. Таковыотрицательные заслуги русского цезаропапизма в истории и жизни русскойцеркви. Цезаропапизм боролся вообще с общественностью, поэтому сам цезарь погиб в неравной борьбе и погубил церковную общественность и изуродовал всю нашу социальную жизнь»
Християнство з часів Середньовіччя була важливою інституцією, яка була суспільним моральним дороговказом. Саме церква протягом багатьох століть була двигуном культурного, наукового й освітнього прогресу. Християнські діячі закликали до національного відродження, до моральних дій, які мали йти на розвиток суспільства, його інституцій. Так як російська церква була не релігійною, а швидше державним апаратом, який виконував державні завдання, а не морально-духовні.
Російська церква породила в своїй країні хвилю войовничого атеїзму, який через російське інфополе потрапило до нас. Ми маємо розуміти, що навідмінновід РПЦ українські церкви стояли на засади національної церкви. УГКЦ стала двигуном українського національного відродження на Галичині в ХІХ столітті. Українські священики підтримували наших бійців у боях Української революції 1917-1921 років. Вони сповідали бійців УПА в їх криївках. Українські священики підтримували нашу боротьбу за свободу в 1990, 2004 і 2014 роках. Зараз наші капелани підтримують наших бійців на всіх відтинках фронту. Навідмінно від російського підходу до християнства, ми сповідуємо живу не книжкову віру. Ми переможемо, бо на нашій стороні правда і Бог!