Вони нас не здолають, як би не старалися

Традиційно у травні випускників нашої гімназії можна було легко упізнати навіть з віддалі. Гуляючи містом у день Останнього дзвоника, вони частенько на повен голос співали гуртом гімназійний гімн. І це не був стьоб (як оце тепер я інколи співаю Віктора Павліка) — це був щирий прояв любові до місця, де всі ми вчилися.
У зрусифікованому місті ми говорили українською, щойно переступали поріг школи, і це не було примусом — нам подобалося. Можливо, секрет був у щирості й запалі наших учителів — людей, які з перших років Незалежності, замість того, щоб тужити за Совком, почали відважно будувати українську в усіх сенсах освіту.
І це була класна освіта. Ніхто не вірить, коли я кажу це, але у школі я вчилася на трійки. А потім в університеті раптом стала однією з найкращих студенток на курсі — просто тому, що якість гімназійної освіти і університетської були не співставними: ще кілька років я виїжджала лише на тому, що вивчила у школі.
Тут мене навчили бути відповідальною. Тут мені відкрили світ журналістики, який захопив мене настільки, що досі тримає. У тому, ким я є сьогодні, величезна заслуга усіх тих, хто навчав мене у цих стінах, і тих, хто вчився разом зі мною.
Сьогодні вночі росіяни знищили будівлю нашої гімназії. Знищили одну з найстаріших і найкрасивіших будівель у місті. Я дивилася на це фото і кілька хвилин ридала навзрид, як уже давно не плакала з початку великої війни, бо, здавалося, звикла до всього. А тоді я помітила український прапор на щоглі і біль поступилася місцем гордості.
Чергові учні піднімали цей прапор щопонеділка перед уроками. І це була честь для кожного. Щопонеділка ми співали гімн України і це, як виявилося згодом, сформувало нашу ідентичність. Щопонеділка ми співали гімн гімназії і досі я з теплом і радістю пам’ятаю кожне його слово.
Поміж дерев Аркасівського скверу
Ясний портал і радісний поріг.
Щасливі ми — тут нам відкрили двері
До знань, що нам святі, як оберіг.
Над нами небо нашої держави.
Під нами твердь землі, що любить нас.
Тож здобуваймо Україні славу,
Тож сходьмо на Олімп і на Парнас.
Хай мудрі книги нам дають наснагу,
І кодекс честі сяє нам усім.
Нехай живе під гімназійним стягом
Сімейство наше — наш поважний дім.
Вони нас не здолають, як би не старалися.

Марічка Паплаускайте.