Шлях в один кінець.. Чи ні?

Тендітна дівчина лежала на ліжку, обіймаючи свої коліна і захлинаючись сльозами, слухала вій сирени за вікном. В її голові, одне за одним, виникали різні питання. Вона не розуміла, за що з нею так? Чому вона не має право
вибору? Чому її ніхто не чує ?

«Чому, чому … Ну ось чому?!» - і подушка полетіла у стіну.

Відчай, здавалося, поглинув її. Вона прийняла той факт, що вже все вирішено, тому треба йти збирати речі і писати список, що потрібно ще зробити.

Починати нове життя зовсім не хотілося, але потрібно. Її чекала абсолютно інша історія.

Цією дівчиною була я. Через півтора місяці війни, моя мама запропонувала поїхати за кордон, аргументуючи тим, що там мені буде безпечно і їй спокійніше, якщо я буду як умога далі від України.

Важко передати, що зі мною було в той момент. Одразу приходить відчуття того, ти зрадниця, що просто залишаєш своїх близьких та Батьківщину у пеклі. Але це було потрібно.

Почалася череда надважких днів зборів і вмовлянь відмінити моє відправлення закордон. Час промайнув дуже швидко і ось я вже на кордоні України.

Скажу одразу – поїздки по країнам на автобусі – це та ще каторга.

14 квітня я приїхала у Болгарію. Почалася морока з документами та оформленням легального знаходження у країні.

 Важкувато було на стомлений мозок намагатися зрозуміти, що саме від тебе хочуть. Добре, що болгарська

співзвучна з українською та російською мовами і щось можна зрозуміти. Але я вирішила, про всяк випадок, почати вивчати болгарську мову. Вже через декілька тижнів я знала базові фрази.

Болгарія – цікава країна. Вона гарна, має смачні національні страви та
специфічний народ, а саме : с болгарами треба бути обережними, бо хоча вони й дуже привітні, але багато чого можуть робити за для своєї користі.

Також не цураються набрехати, особливо немісцевим.

До речі, в Болгарії є декілька міст місця, в яких вельми схожі на Одесу, так, наприклад, Сонячний Берег схожий на нашу Затоку (але без гір), прогулянкова алея біля пляжу, нагадує Аркадію, а одна з пішохідних вулиць

Несебру копія Дерибасівської.
Було важко жити у відносній безпеці – відносній, бо в період мого перебування у Болгарію почали приїжджати росіяни і почались агресивні
напади в бік українців – знаючи, що твої рідні можуть в будь-який момент
постраждати. Я постійно дзвонила їм, щоб відволікти трішки і їх, і себе. І
саме близькі вмовили мене відволіктись від постійних думок, стресу та
переживань. Тому я почала досліджувати містечко, в якому жила.

Мені неймовірно сподобалась Болгарія і я вже думала, що робити далі – де
зняти квартиру і знайти роботу, як тут нам прийшла новина від власниці
готелю, в якому я проживала, що є один хороший варіант куди нас можуть
пересилити. ( передісторія – деякі готелі та санаторії в Болгарії підписали
угоду на безкоштовне розміщення у них біженців з України). Далі йшла
розповідь про те, який прекрасний готель може нас взяти и багато іншого.
По приїзду у цей готель виявилося, що це старий санаторій, де багато років
не робився ремонт – двері не зачинялись, половина вікон була розбита,
пліснява та напівпрацююча сантехніка. Тоді стало страшно, бо з минулого
готелю нас виселили і повернутися назад ми вже не могли, а заселятися в
такий «готель» зовсім не хотілося. І в той момент я вирішила, що все, з мене
досить, я повертаюся в Україну. Обсудивши все зі своєї тіткою, з якою я
власне і була в Болгарії, ми вирішили повертатися до дому.
Засилившись зі скандалом назад у готель, який нас насильно виселив, ми
купили білети і лягли спати з почуттям очікування такої довгоочікуваної
зустрічі з рідними.
Знаєте, немає нічого кращого обійняти свою маму і зрозуміти, що ти вдома на
рідній землі.
За два місяці перебування в іншій країні я зрозуміла, що ні в якому разу не
можна говорити людям, які виїхали за кордон, що їм легше, що вони просто
ниють. Ні, їм зовсім не легше, вони стикаються з великою кількістю проблем
і переживань, що здуріти можна. І ви не знаєте, чому саме виїхала людина –
рятуючи свою дитину, за можливістю заробити гроші і прокормити родину,
яка залишилася без нічого, а когось просто змусили. Ці люди не
відпочивають, не забувають про те, що коїться у рідній державі, їм теж важко
і ніхто не в праві засуджувати їх.
Хороший вийшов урок, він запам’ятається мені на все життя.

Анастасія Янчік, студентка "Одеської політехніки".