вибору? Чому її ніхто не чує ?
«Чому, чому … Ну ось чому?!» - і подушка полетіла у стіну.
Відчай, здавалося, поглинув її. Вона прийняла той факт, що вже все вирішено, тому треба йти збирати речі і писати список, що потрібно ще зробити.
Цією дівчиною була я. Через півтора місяці війни, моя мама запропонувала поїхати за кордон, аргументуючи тим, що там мені буде безпечно і їй спокійніше, якщо я буду як умога далі від України.
Важко передати, що зі мною було в той момент. Одразу приходить відчуття того, ти зрадниця, що просто залишаєш своїх близьких та Батьківщину у пеклі. Але це було потрібно.
Почалася череда надважких днів зборів і вмовлянь відмінити моє відправлення закордон. Час промайнув дуже швидко і ось я вже на кордоні України.
Скажу одразу – поїздки по країнам на автобусі – це та ще каторга.
14 квітня я приїхала у Болгарію. Почалася морока з документами та оформленням легального знаходження у країні.
Важкувато було на стомлений мозок намагатися зрозуміти, що саме від тебе хочуть. Добре, що болгарська
співзвучна з українською та російською мовами і щось можна зрозуміти. Але я вирішила, про всяк випадок, почати вивчати болгарську мову. Вже через декілька тижнів я знала базові фрази.
специфічний народ, а саме : с болгарами треба бути обережними, бо хоча вони й дуже привітні, але багато чого можуть робити за для своєї користі.
Також не цураються набрехати, особливо немісцевим.
До речі, в Болгарії є декілька міст місця, в яких вельми схожі на Одесу, так, наприклад, Сонячний Берег схожий на нашу Затоку (але без гір), прогулянкова алея біля пляжу, нагадує Аркадію, а одна з пішохідних вулиць
Несебру копія Дерибасівської.
Було важко жити у відносній безпеці – відносній, бо в період мого перебування у Болгарію почали приїжджати росіяни і почались агресивні
напади в бік українців – знаючи, що твої рідні можуть в будь-який момент
постраждати. Я постійно дзвонила їм, щоб відволікти трішки і їх, і себе. І
саме близькі вмовили мене відволіктись від постійних думок, стресу та
переживань. Тому я почала досліджувати містечко, в якому жила.
зняти квартиру і знайти роботу, як тут нам прийшла новина від власниці
готелю, в якому я проживала, що є один хороший варіант куди нас можуть
пересилити. ( передісторія – деякі готелі та санаторії в Болгарії підписали
угоду на безкоштовне розміщення у них біженців з України). Далі йшла
розповідь про те, який прекрасний готель може нас взяти и багато іншого.
По приїзду у цей готель виявилося, що це старий санаторій, де багато років
не робився ремонт – двері не зачинялись, половина вікон була розбита,
пліснява та напівпрацююча сантехніка. Тоді стало страшно, бо з минулого
готелю нас виселили і повернутися назад ми вже не могли, а заселятися в
такий «готель» зовсім не хотілося. І в той момент я вирішила, що все, з мене
досить, я повертаюся в Україну. Обсудивши все зі своєї тіткою, з якою я
власне і була в Болгарії, ми вирішили повертатися до дому.
Засилившись зі скандалом назад у готель, який нас насильно виселив, ми
купили білети і лягли спати з почуттям очікування такої довгоочікуваної
зустрічі з рідними.
Знаєте, немає нічого кращого обійняти свою маму і зрозуміти, що ти вдома на
рідній землі.
За два місяці перебування в іншій країні я зрозуміла, що ні в якому разу не
можна говорити людям, які виїхали за кордон, що їм легше, що вони просто
ниють. Ні, їм зовсім не легше, вони стикаються з великою кількістю проблем
і переживань, що здуріти можна. І ви не знаєте, чому саме виїхала людина –
рятуючи свою дитину, за можливістю заробити гроші і прокормити родину,
яка залишилася без нічого, а когось просто змусили. Ці люди не
відпочивають, не забувають про те, що коїться у рідній державі, їм теж важко
і ніхто не в праві засуджувати їх.
Хороший вийшов урок, він запам’ятається мені на все життя.
Анастасія Янчік, студентка "Одеської політехніки".
Немає коментарів: