Едуард Іванович працював до останньої хвилини та помер у своєму кабінеті за письмовим столом 2 липня 1884 року у Франкфурті-на-Майні. Прах генерала перевезли спочатку до Риги, потім за заповітом покійного останки відправили морем до Севастополя, де перепоховали на Братському цвинтарі серед інших захисників міста.
Під час німецької окупації Криму(1941-44 рр) склеп Тотлебена був розкритий невідомими грабіжниками. Зникли ордени, парадна зброя та... череп генерала.
«Німецьке командування, – писав кореспондент севастопольської газети «Графська пристань» у 2006 році, – провело розслідування, розшукало вандалів, виявило ордени та череп графа. Окупаційна влада влаштувала пропагандистське перепоховання зганьблених останків героя, в якому брали участь представники РОА, італійські офіцери та поліцейська комендатура Севастополя. Після звільнення міста, у травні 1944 року, склеп Тотлебена знову зазнав жорстокого вандалізму. Його знову розкрили. Що там шукали після німців, незрозуміло. Але варварів спіткало розчарування: орденів, хрестів та зброї в могилі не виявилося. І тоді один із них узяв НА ПАМ'ЯТЬ череп генерала.
Оборона Миколаєва в ХIХ сторіччі
Значення міста на Чорному морі було дуже велике. У місті, крім військового управління Чорноморського флоту, була його господарська інфраструктура: великі артилерійські склади, продовольчі запаси, ремонтна база флоту. Тут було зосереджено 40 000 солдатів та офіцерів. Через місто проходили стратегічні дороги, що пов'язують Одесу та Крим із центральними губерніями Росії. Військове керівництво антиросійської коаліції, до якої входили Англія, Франція, Туреччина та Сардинія, розуміло, що наступний етап війни необхідно розпочати із захоплення Миколаєва та вийти на оперативний простір північно-причорноморських степів. Командувач сардинським контингентом союзного десанту фельдмаршал Друллем доповідав командуванню коаліції: «Миколаїв ніколи не був фортецею і тому не містить істотних укріплень із боку заток та суші. Цар надіслав сюди свого знаменитого Тотлебена. Того самого, який на дунайському театрі минулого року повалив стіни Сілістрії... Поспішати з десантом, поки росіяни не зміцнили берег...».
Місто справді виявилося беззахисним перед армадою союзників. У порту не було великих судів, дозволяли підтримати дії сухопутної армії вогнем своєї артилерії.
Розуміючи важливість оборони Миколаєва, 13 вересня сюди прибув Олександр II разом зі своїми братами, щоб особисто бути присутнім на будівництві оборонних споруд.
Тотлебен, який не оговтався від поранення (рана запалилась до сухої гангрени), представляє імператору дуже простий та ефективний план захисту міста. Навколо Миколаєва в стислий термін було зведено лінію люнетів і батарей, які надійно прикрили його з суші. При кожному автономному редуті споруджено підземні склади боєприпасів та бліндовані казарми для особового складу. Уздовж Бузького лиману була побудована глибоко ешелонована оборона, що складається із земляних редутів та батарей. Одна батарея розташовувалась на мисі, ліворуч від сучасного мосту через Інгул, і мала прикривати Адміралтейство. Друга була між Варварівкою та Великою Коренихою (сучасна територія четвертих садів у районі Дідової Хати), третя стояла навпроти Спаського рейду ближче до Варварівки, і четверта була встановлена на краю Лісківської коси.
За межами міста, у Широкій Балці, під керівництвом генерал-інженера К. Кауфмана спорудили «кауфманівську батарею» – п'ятикутний земляний редут із шестиметровим валом та глибоким ровом. З боку Малої Коренихи до половини акваторії було насипано вузьку греблю з укріпленим островом, де також було встановлено гармати (Костянтинівська батарея). Далекі батареї розташовувалися на Волоській та Російській косах, які разом із очаківськими укріпленнями та Кінбурнською фортецею склали потужний укріплений район.
Між Кауфманівськими і Костянтинівськими батареями на лимані поставили міни і простягли у воді товсті якірні ланцюги для того, щоб не дозволити судам, що дрібно сидять, доставити на берег десант. Старий міський мур був поспішно відремонтований і став додатковою перешкодою для ворога зі східного напрямку. Усі роботи було закінчено за два місяці. Миколаїв, на думку наступних військових фахівців, перетворився на неприступну фортецю.
Тотлебен попрацював на совість. Війська коаліції спробували на міцність його оборону і... не наважилися продовжувати війну.
Юрій Крючков справедливо наголосив у своїй «Історії Миколаєва»: «Після заняття Кінбурна союзники кілька разів намагалися за допомогою броньованих батарей прорватися до Миколаєва і доходили навіть до Волоської коси, але тут у вузькому проході потрапляли під перехресний вогонь двох батарей і змушені були відступати. Так наше місто врятовано від захоплення англо-французькими військами».
Після укладання миру Едуард Іванович Тотлебен поїхав з Миколаєва в довге відрядження Європою, де виступав з лекціями з фортифікації у військових академіях Іспанії, Німеччини, Франції та Данії. 1859 року з нагоди 25-річчя першого бомбардування Севастополя він був зведений у графську гідність і став одеським генерал-губернатором.
У Миколаєві його прізвище не зафіксовано у топоніміці вулиць та площ, сьогоднішні городяни мало знають про героя Кримської війни, який півтора століття тому придумав, як врятувати наше місто від загарбників.
Добре, що вже під час теперішньої війни з російськими агресорами командири ЗСУ добре вивчили досвід зразкової фортифікації. Українці завжди були ощадливим народом. Один раз зробили - використовуємо сторіччями. Миколаїв зупинив наступ росіян й скував їх сили що мали просуватись в бік Одеси. А в лиман “херої” ЧФ навіть не сунулись…
В.Інгульський.
Немає коментарів:
Дописати коментар