Тімоті Снайдер
американський історик і публіцист
переклад: Дмитро Лук’яненко
Спочатку ніхто не міг уявити, що російсько-українська війна може розпочатися. І все ж вона почалася. Тепер ніхто не може сказати, чим вона завершиться. Проте вона все таки завершиться.
Війна – це, зрештою, теж політика. Те, що Україна зараз перемагає на полі бою, має величезне значення, оскільки в такий спосіб вона здійснює тиск на російську політику. Такі тирани, як Путін, можуть викликати певне захоплення, оскільки вони справляють враження, що роблять все, що їм заманеться. Звісно, це неправда. Більше того, їхні режими оманливо крихкі.
Я вважаю, що війна закінчиться, коли українські військові перемоги змінять російські політичну реальність – і цей процес, гадаю, вже розпочався.
Українці, погодьтеся, виявилися приголомшливо хорошими воїнами. Вони провели серію оборонних, а потім і наступальних операцій, які хочеться назвати “взятими з підручника”, але правда в тому, що жоден із цих підручників ще не написаний. Хай там як, майбутні підручники з військового мистецтва будуть засновані на прикладах російсько-української війни. Так от, українці провели ці операції з дивовижним спокоєм, зібраністю та холоднокровністю, навіть коли московити вчиняли щодо них жахливі злочини та відкрито виступали за знищення їх як нації.
Однак зараз, схоже, ми маємо певні труднощі з тим, щоб уявити, як Україна, зрештою, досягне своєї перемоги, навіть попри те, що ЗСУ постійно просуваються вперед. Мабуть, це тому, що в багатьох із нас свідомість потрапила в пастку одного, досить непривабливого варіанту, як може закінчитись ця війна. Тут, звісно, йдеться про ядерний вибух. Я гадаю, що ми намалювали цей сценарій частково тому, що нам бракує інших варіантів, а цей виглядає яким не яким, а все ж таки кінцем.
Проте використання грибоподібної хмари для завершення розповіді породжує занепокоєння та заважає ясному мисленню. Зосередження на цьому сценарії, а не на інших, більш імовірних, заважає нам побачити, що насправді відбувається. Це також не дає підготуватися до більш імовірного майбутнього. Позаяк ми ніколи не повинні забувати, наскільки українська перемога покращить світ, у якому ми живемо.
Але як нам опинитися там? Адже війна може закінчитися кількома шляхами. Тут я хотів би запропонувати один вірогідний пропис, який може втілитися в найближчі кілька тижнів чи місяців. Звісно, є й інші. Однак важливо почати спрямовувати свої думки до найбільш імовірних перебігів.
Сценарій, який я пропоную, полягає в тому, що конвенційна поразка росіян в Україні неодмінно перетвориться на боротьбу за владу вже у самій РФ, що, у свою чергу, вимагатиме від Москви повністю вивести своє військо з української землі. З історичної точки зору, це дуже знайомий ланцюг подій.
Але перш ніж я продовжу, нам спочатку необхідно усунути чинник ядерної зброї. Говорячи про ядерну війну в широкому, загальному сенсі, ми уявляємо, що російсько-українська війна — це все про нас. Ми відчуваємо себе жертвами. Ми говоримо про свої страхи та тривоги. Ми пишемо клікбейтні заголовки про кінець світу. Але майже напевно ця війна не закінчиться обміном ядерними ударами.
ЯДЕРНІ ДЕРЖАВИ ВОЮЮТЬ І ПРОГРАЮТЬ ВІЙНИ, ПОЧИНАЮЧИ З 1945 РОКУ.
І хоча у втаких місцях, як В’єтнам чи Афганістан, вони зазнавали досить принизливих поразок, проте ніхто з них так і не застосовував ядерної зброї.
Щоправда, є певна спокуса подумки поступитися ядерному шантажу. Як тільки порушують тему ядерної війни, вона здається надзвичайно важливою, і ми впадаємо в депресію та одержимість. Саме до цього намагається підвести нас Путін своїми туманними натяками про ядерну зброю. Як тільки ми беремо до уваги його промови, ми уявляємо загрози, яких Росія насправді не становить. Натомість ми починаємо говорити про українську капітуляцію, просто щоб зняти психологічний тиск, який відчуваємо.
Це, однак, виконує роботу Путіна за нього, рятуючи його від того лиха, творцем якого він є. Правда полягає в тому, що Путін почав програвати у війні, яку сам і розпочав. Говорячи про загрозу ядерного удару, він сподівається, що це стримуватиме демократії від постачання зброї Україні та виграє для РФ достатньо часу, щоб підтягнути власні резерви на поле бою і, таким чином, сповільнити український наступ. Імовірно, він помиляється в тому, що це спрацює, але різкі промови — один із небагатьох козирів, які в нього ще залишилися.
Зараз я вам поясню, чому поступка ядерному шантажу не припинить війну в Україні. Либонь, це зробило б майбутню ядерну війну, навпаки, набагато більш імовірною. Передусім поступки ядерному шантажисту вчать його, що загрози такого ґатунку дадуть йому те, чого він хоче, що передбачає подальші кризові сценарії. Це навчає інших диктаторів, майбутніх ядерних шантажистів, що все, що їм потрібно – це ядерна зброя та трохи бахвальства, щоб отримати те, що вони хочуть. А це означає більше ядерних протистоянь на Земній кулі. Це застерігає всіх інших, що єдиний спосіб захистити себе – це створити ядерну зброю, що призведе до розповсюдження ядерної зброї по світу.
Варто визнати, що сьогодні існує певний різновид ядерної загрози, але спрямованої не проти нас, а проти українців. Однак вони чинили опір ядерному шантажу протягом останніх семи місяців. І якщо вони змогли це зробити, ми, безумовно, теж зможемо.
Коли відомий російський політичний діяч, очільник Чечні Рамзан Кадиров, говорить про застосування ядерної зброї, він має на увазі використання її в Україні. Але це не означає, що росіяни планують завершити війну саме таким чином. Оскільки Кадиров також стверджує, що відправляє своїх синів-підлітків воювати в Україну. Невже для того, щоб вони потрапили під опромінення російською ядерною зброєю?
Росія стверджує, що мобілізує сотні тисяч нових військових. Це не дуже добре, але навіть якщо це правда – чи справді Путін взяв би на себе політичні ризики, пов’язані з широкомасштабною мобілізацією, відправив би купу москалів в Україну, а потім підірвав би десь поблизу ядерну зброю? Вже зараз рівень бойового духу у його війську є серйозною проблемою. Виявляється, що понад пів мільйона росіян уже втекли зі своєї країни, аби не бути відправленими на війну в Україну. Якби росіяни думали, що їх мобілізують на терени, де буде використовуватися ядерна зброя, ця цифра була б ще більшою. Мобілізовані не отримують відповідного захисного спорядження на випадок ядерного удару. Ба, більше, в переважної частини з них не має відповідного спорядження для ведення навіть звичайної війни.
Читайте також:
Входимо в “останню осінь Пуйла”. На наступну таку Росії вже точно не вистачить, – Євген Дикий
Росія щойно оголосила, що частини східної та південної України відтепер належать їй. Це, звісно, смішно. Але чи справді Москва застосувала б ядерну зброю на землях, які, як вона стверджує, є російськими, вбиваючи або опромінюючи людей, які, як вона стверджує, є російськими громадянами, цивільними особами та військовими? Це не те щоб неможливо. Але це дуже малоймовірно.
І навіть якби це сталося, це не завершило б війну, чи принаймні не завершило б її перемогою Росії.
Досі я розмірковував, навіть не згадуючи про стримувальний чинник у вигляді світової спільноти. Адже є певні очікування, що використання ядерної зброї спричинить потужну відповідь з боку інших країн. Американцям дали вдосталь часу для того, щоб обміркувати це питання, і я гадаю, що їхня відповідь на застосування ядерної зброї московією буде розрахована так, щоб вивести з ладу збройні сили РФ та принизити Путіна особисто.
Іншою, опосередкованою формою стримування є знання про те, що застосування ядерної зброї призведе до втрати Путіним та Росією підтримки у всьому світі.
Мені також цікаво, чи ризикне Росія розташувати ядерну зброю в Україні чи навіть поблизу неї, враховуючи далекобійну точну українську артилерію, ненадійність своєї матеріально-технічної бази та здатність українців затрофеювати системи озброєння, які росіяни привозять до їхньої країни. Важко також переоцінити труднощі, які відчувають росіяни, щоб підтримувати свою зброю в належному технічному стані.
Звісно, росіяни можуть замість наземного заряду використати ракету з ядерною боєголовкою. Але деякі з їхніх ракет самовільно падають на землю, а інші просто збивають. Російські літаки також мають властивість інколи падати, але ще частіше вони збиваються ЗСУ, аж до того, що вильоти їхньої бойової авіації стають рідкісними і привертають особливу увагу.
Якщо припустити, що Росія справді хотіла б підірвати невеликий ядерний заряд в Україні і досягла б в цьому успіху, незважаючи на все зазначене вище, то для неї це все одно не мало б жодного вирішального значення. Оскільки українські війська мають розосереджену побудову управління, немає великих скупчень військовослужбовців чи техніки, по яких можна було б ударити.
НАВІТЬ ЯКБИ ЯДЕРНИЙ УДАР ВІДБУВСЯ, УКРАЇНЦІ ВСЕ ОДНО Б ПРОДОВЖИЛИ БОРОТЬБУ.
Вони кажуть про це місяцями, і сумніватися в цьому немає підстав.
Є також така проблема, як мотив. Путін хоче, щоб ми співчували його обставинам, що, звісно, само по собі є дуже підозрілим кроком. Але чи можна довіряти тому, що він взагалі каже? Ми говоримо, що “Путін припертий до стінки. Що він робитиме?” Ось таким чином ми самі й починаємо розмовляти про ядерну зброю: Путін заводить нас у те, що ми повинні вважати його власним психологічним простором. Але це все лише відчуття. Насправді це не причина.
Якби чисті емоції, викликані поразкою, спонукали до застосування ядерної зброї, це вже давно сталося б. Але нічого подібного не відбувається. Мало що може бути більш принизливим, ніж поразка під Києвом через місяць після початку війни. Шоком став і обвал фронту на Харківщині минулого місяця. Поки я пишу цю статтю, українці досягають значних успіхів в областях, про які Путін щойно, під час величезних телевізійних урочистостей, заявив, що вони назавжди увійдуть до складу Росії. Офіційна відповідь Москви полягала в тому, що кордони цих областей ще не визначені, а неофіційною відповіддю на наступ переважаючих сил українців став відступ.
Читайте також:
Міністр Резніков проаналізував стан ядерного потенціалу Росії
Тож погляньмо уважніше на позицію Путіна. Російські збройні сили в Україні не “приперті до стінки”: вони будуть у безпеці, якщо відступлять назад до РФ. Метафора “стінки” також не дуже допомагає зрозуміти, де стоїть Путін. Це більше схоже на те, що навколо нього пересунули меблі, і йому доведеться знову зорієнтуватись.
Те, що він зробив в Україні, змінило його позицію в Москві, причому на гірше. З цього, однак, не випливає, що він “мусить” виграти війну в Україні, хоч би що це означало (“може” логічно стоїть перед “сусить”). Для Путіна втримати владу в Москві – це якнайважливе, і для цього не обов’язково наражати себе на подальший ризик в Україні.
ЯК ТІЛЬКИ (І ЯКЩО) ПУТІН ЗРОЗУМІЄ, ЩО ВІЙНА ПРОГРАНА, ВІН ЗМІНИТЬ СВОЄ МИСЛЕННЯ ЩОДО СВОГО СТАНОВИЩА ВДОМА.
Влітку для нього все було простіше. Донедавна, напевно, поки Путін не виступив із промовою про мобілізацію, він міг просто оголосити про перемогу в ЗМІ, і більшість росіян задовольнилися б цим. Але зараз він довів свою безглузду війну до того, що навіть російський інформаційний простір починає давати тріщину. Завдяки мобілізації росіяни почали переживати за війну, як ніколи раніше, що показують останні соціологічні опитування. А тепер вже навіть їхні телевізійні пропагандисти визнають, що російські війська відступають. Отже, на відміну від першої половини війни, Путін не може більше просто стверджувати, що все добре, і не зважати ні нащо. Він повинен зробити щось інше.
Земля зрушилася під Путіновими ногами. Його політична кар’єра була побудована на використанні котрольованих ЗМІ для перетворення зовнішньої політики у заспокійливу виставу. Якщо сказати це іншими словами, то виживання режиму залежало від двох чинників: те, що відбувається на телебаченні, важливіше, ніж те, що відбувається насправді; і те, що відбувається за кордоном, важливіше, ніж те, що відбувається вдома. І здається мені, що ці чинники вже не працюють. З початком мобілізації різниця між удома та за кордоном зруйнована.
Із програними битвами різниця між телебаченням і реальністю суттєво зменшилася. Дійсність почала відігравати більшу роль, ніж телебачення, а Росія – більшу, ніж Україна.
Між верхівкою та громадською думкою в Росіїтакож виник розкол, який зараз можна помітити навіть на телебаченні. Дехто з росіян вважає цю війну святою справою, яку можна виграти, тільки якщо рубати винуватцям голови, буцім тоді керівництво буде поводитись чесніше та почне посилати більше людей і техніки на фронт. Серед них є і декілька військових блогерів, які зараз перебувають неподалік від зони бойових дій, і їхні голоси стають все більш популярними. Проте це є пастка для Путіна, оскільки він і так посилає на війну все, що тільки може. Власне, через висловлювання цих осіб він виглядає слабким і нерішучим. Інші вважають, що війна була помилкою. Ці голоси виставляють його дурнем. Позаяк це лише деякі з низки найголовніших і суперечливих думок, з якими зараз стикається Путін у своєму вразливому й ослабленому становищі.
Якщо війна за кордоном погіршує твоє становище, і якщо цю війну неможливо виграти, краще закінчити її сьогодні, аніж завтра. Я підозрюю, що Путін просто ще не розуміє цього. Однак він зайшов достатньо далеко, щоб усвідомити, що він повинен діяти в реальному світі, хоча досі його рішення були невдалими.
Між тим мобілізація була найгіршим вибором для обох світів: достатньо великою, щоб відштовхнути населення, але надто малою і, найголовніше, надто пізньою, щоб виправити ситуацію [на фронті] до зими. Ймовірно, це був наслідок компромісу, який показує нам, що Путін править не сам. Він намагається безпосередньо керувати військами в Україні. Проте невдачі у війні відкривають його для прискіпування (поки що непрямого). І тут Путін, схоже, втрапив у халепу: завершення війни зараз, без зміни порядку денного, посилило б деяких його критиків. А після проведення мобілізації в нього лишилося не так й багато засобів, за допомогою яких можна залучити додаткові сили.
Отже, як зміниться порядок денний?
Він змінюється сам собою. Зараз Путін опинився заручником події, яка мала б статися з кимось іншим, лише в телевізорі та про якесь далеке-далеке місце, але яка одразу набула політичного розголосу всередині Росії. Двоє відомих російських політичних діячів – Рамзан Кадиров та Євгєній Пригожин – досить жорстко розкритикували вище російське командування. З огляду на те, що всі знають, що Путін фактично керує армією одноосібно, це мало б викликати чвари і розбрат. Натомість Кремль прямо відповів Кадирову, а армійська пропаганда показує розкритикованого командира разом зі своїми військами у полі.
На мою думку, це не випадково, і Кадиров, і Пригожин наглядають за чимось на зразок приватних збройних сил. Кадиров фактично є диктатором Чечні і має власне ополчення, яке з початком війни було розгорнуте в Україні, де, схоже, займалося лише знущаннями та залякуванням мирних мешканців, а також розміщенням своїх фото та відео в інстаграмі й тік-току. Після початку мобілізації в РФ минулого місяця Кадиров оголосив, що ніхто з Чечні мобілізований не буде. Звідси можна зробити висновок, що він береже своїх людей для чогось іншого.
Пригожин є очільником сумнозвісних найманців із ПВК “Вагнер”, завдяки яким і став відомим. (Він також відповідає за інтернет-агентство, яке було одним з учасників гібридної війни проти України у 2014 році та кібервійни проти Британії та США у 2016 році.) Поміж іншого ПВК “Вагнер” була причетна до низки спроб зміни режиму, зокрема до кривавих чисток маріонеткових російських урядів у Луганській та Донецькій областях, а також спроби вбити Володимира Зеленського на початку війни [у 2022 році]. Без сумніву, це було зроблено за наказом Путіна. У підсумку, ця особа має досить неприємний набір навичок.
Зараз “Вагнер” очолює щоденні спроби наступу росіян у районі Бахмута Донецької області, які щоразу закінчуються нічим. Схоже, що тепер “Вагнер” не дуже любить проявляти активність там, де українці просуваються вперед. І це вельми цікаве спостереження.
Ічора Gulagu.net повідомив, що бойовик “Вагнера” застрелив офіцера московської армії, що нібито свідчить про те, що на цій ділянці зіткнення не все добре. Отже, чи можна на підставі цих свідчень зробити припущення, що Пригожин береже навчених людей і ті засоби, які і нього ще лишилися? Він відкрито винаймав російських в’язнів для війни в Україні у лавах “Вагнера”. Я б насмілився припустити, що він посилає їх на смерть, а сам притримує людей та обладнання, що могли б знадобитися в якійсь іншій справі.
Читайте також:
“Через пів року підете додому, отримавши помилування”: як Пригожин вербує зеків-рецидивістів на війну проти України
Пригожин та Кадиров закликають до посилення війни і насміхаються над вищим російським командуванням у найбільш можливому для них агресивному тоні, але при цьому вигороджують власних людей. Це дуже схоже на пастку. Публічно критикуючи спосіб ведення війни, вони послаблюють нагляд Путіна за інформаційним полем. Примушуючи його взяти на себе відповідальність за провал у війні, навіть якщо самі робити цього не збираються, вони ще більше погіршують його становище. Вони кажуть Путіну, що треба перемагати у війні, яку, здається, навіть не намагаються виграти.
Відповідно до загальної логіки, яку я описую, суперники намагатимуться зберегти будь-які бойові підрозділи, які вони мають, або для захисту власних особистих інтересів у непередбачуваний час, або для того, щоб грати на користь Москви. Якщо все вищенаписане справді має стосунок до поточної ситуації, незабаром усім причетним видасться безглуздим мати збройні сили в далекій Україні або, якщо вже на те пішло, вбивати їх там день у день. Потім, зрештою, настане переломна мить. Як тільки деякі очільники зрозуміють, що інші притримують свої підрозділи, буде повним божевіллям втрачати (або відсилати) свої.
У певний час ця логіка стосується і самої російської армії. Як зазначив Лоуренс Фрідман, якщо армія хоче відігравати певну роль у російській політиці чи мати повагу в російському суспільстві, її командири мають стимул відійти, доки і них ще є підрозділи для командування. І якщо Путін сам хоче залишитися при владі, то ані дискредитована, ані деморалізована армія не в його інтересах.
Сама мобілізація теж починає виглядати як спис, спрямований не туди: чи є сенс посилати тисячі непідготовлених і недостатньо оснащених чоловіків у місце, де вони будуть приречені на загибель? Звісно, Путін виходить із того, що мобілізовані солдати або загинуть, або переможуть. Але якщо натомість вони втечуть, то стануть небезпечною групою, яка, можливо, буде готова піти під руку іншого очільника.
Таким чином, ми можемо побачити вірогідний сценарій того, як це вторгнення закінчиться.
ВІЙНА Є ФОРМОЮ ПОЛІТИКИ, І РЕЖИМ У РОСІЙСЬКІЙ ФЕДЕРАЦІЇ БУДЕ ЗМІНЕНИЙ ЧЕРЕЗ ПОРАЗКУ В НІЙ.
Оскільки Україна продовжує вигравати битви, один розворот супроводжуватиме інший: телебачення поступиться дійсності, а українська кампанія поступиться боротьбі за владу в Росії. У такій боротьбі нема сенсу мати озброєні підрозділи в далекій Україні, коли як набагато корисніше було б розгорнути їх у себе в РФ. Вони не обов’язково братимуть участь у збройному конфлікті, хоча цього не можна повністю виключити, але передусім ці підрозділи необхідні владі, щоб стримати інших та захистити себе. Для всіх дійових осіб, можливо, погано програти в Україні, але набагато гірше програти в Росії.
Логіка ситуації буде обернена на користь того, хто найшвидше це усвідомить, зуміє наглянути та перерозташувати. Як тільки почнеться ланцюгова реакція, дуже швидко втратиться сенс мати російські війська в Україні взагалі.
Знову ж таки, з цього не обов’язково випливає, що в Росії будуть збройні зіткнення. Оскільки нестабільність, спричинена війною в Україні, повернеться додому, ті з російських провідників, які захочуть нажитися на цьому, або ж, навпаки, захиститися від неї, волітимуть, щоб їхні осередки влади були розташовані поближче до Москви. І це, звісно, було б дуже добре, і для України, і для світу.
Якщо це станеться, Путіну не знадобиться виправдання, щоб піти з України, оскільки він робитиме це заради власного політичного виживання. Незважаючи на всю його схильність до дивних уявлень про Україну, я вважаю, що він більше прив’язаний до влади.
Якщо сценарій, який я тут описую, розгорнеться, нам не доведеться хвилюватися про те, про що ми зазвичай хвилюємося, наприклад, як Путін ставиться до війни та чи будуть росіяни засмучені програшем. Під час внутрішньої боротьби за владу в Росії Путін та інші московити думатимуть про інші речі, і тема війни непомітно поступиться місцем більш нагальним клопотам. Іноді ви змінюєте тему, а іноді тема змінює вас.
Звісно, все це залишається дуже важко передбачуваним, особливо на будь-якому рівні деталізації. Інші результати також цілком можливі. Але лінія подій, яку я тут обговорюю, не тільки набагато краща, а й набагато ймовірніша, ніж ті прописи кінця світу, яких ми досі боїмося. Тому це варто розглянути та до цього варто підготуватися.
Новинарня
Немає коментарів: