Історикиня Миколаївського некрополя

У Миколаєві кілька років тому саме вона ввела в лексикон стародавнє слівце некрополь. Це грецьке слово означає місто мертвих. Тетяна Губська, професійний музейник, досвідчений екскурсовод розгорнула справжнісінький бій за старий християнський цвинтар. У мертвих, кажуть, немає адвокатів, але виявилося, що пам'ять та потреба у справедливості – дуже сильні мотиватори. 

Трішки історії. Цвинтарі в Миколаєві стільки ж років, скільки місту. На 60 гектарах на колишній околиці лежить воно біля Херсонської застави, а там у чотири поверхи поховано близько 400 тисяч людей. У 1972 році, обклавшись наскрізь брехливими папірцями, міська влада за наказом комуністів з Москви закрила цвинтар з метою подальшого перетворення його на парк. Губська та громадська організація Хронос вже добрий десяток років домагаються присвоєння цього місця статусу історико-культурного заповідника.

Чому?

Цвинтар – певний культурний артефакт минулих епох. І вже якщо ми зберігаємо птахів і билинки в природних заповідниках і заказниках, де не можна вести господарську діяльність, то чому не зберегти пам'ять про покійних?!


Ставлення до похованих – яскравий індикатор соціального здоров'я. Сміття і тотальне пияцтво серед могил, так званий «батьківський день», на вітчизняних кладовищах – свідчення глибоко занедбаної хвороби.


У Миколаєві є люди, які мріють змінити старий цвинтар.

Хто проти?

Та начебто явних супротивників немає. Але в той самий час на цвинтарі немає постійної охорони та процес пограбування могил, склепів та пам'яток з огорожами триває. Бур'ян та чагарник завоювали весь простір цього міста мертвих. Управління житлово-комунального господарства міськвиконкому десятиліття не наводить тут порядку. Таке враження, що Миколаївський християнський цвинтар, зовсім не місто Миколаїв.


Дивовижна різниця з цвинтарями в інших культурах та містах. Контраст. Там доглянуто, людно, горять свічки. Але це не про нас.


- У смітник стали перетворювати територію цвинтаря ще за радянської влади! – каже Тетяна Губська. - так само як і руйнувати склепи та красти мармур та метали. Ми з музейними працівниками наприкінці 80-х минулого століття провели якось поквартальний облік могил та хрестів. Зафіксували у блокнотах частину фактів. Сьогодні цілих кварталів цвинтаря, описаних тоді, просто немає.


Виняткову байдужість демонструють служителі найстарішого храму Миколаєва – Усіх святих, яка тут збудована. Не помічають вандалізму та безгосподарності христові брати, так принаймні здається самотній захисниці некрополя.


Тетяна Губська не просто багато знає про цвинтар, наприклад, де могили 32 адміралів російського флоту, що в різні роки поховані тут. Вона стала ініціатором наведення тут порядку. Водила екскурсії некрополем, а потім сумлінні екскурсанти, під впливом у тому числі історій розказаних нею, почали повертатися сюди волонтерами.


Люди об'єднуючись і поодинці приходять на цвинтар, закатують рукави та намагаються упорядковувати територію. Вирубують чагарник, що розрісся, підіймають повалені надгробні пам'ятники, хрести, зачиняють ворота склепів. Лише за теплий період позаминулого року було понад 20 суботників.


- Але нам ще потрібно 1000 суботників, щоби навести тут приблизний порядок, зауважує Тетяна Миколаївна. – Ось дивіться, буквально напередодні вторгнення ми мали конфлікт «до крові» з баригами. Я з групою студентів йду екскурсією кладовищем – дивимося, зірвали плиту з пам'ятника, і давай її тягнути в брухт. Старий чавун крушиться, розсипається, втрачаючи літери та цифри. Ми за злодюжками. Відібрали. Прикрутити на місце хотіли, а на граніті вигравірувано зовсім інше прізвище та дати. На жаль, була така «більшовицька» практика – на могили старих миколаївців, прикручувати таблички пізнього періоду та десь поруч підхоронювати. А найстрашніше, що й документів будь-яких, про те, де і хто похований практично - не залишилося. Історикам працювати – дуже не зручно.

А що взагалі було зручно робити у країні Рад?

Ось кажуть, контролювати виступи у пресі вміли. Лукавство цієї тези добре видно на прикладі сьогоднішнього становища на старому цвинтарі. Лише минулого року Губська та колеги виступили більш ніж у 30 телеефірах та публікаціях про проблему безгосподарності та безоборонності цвинтаря. Думаєте, щось змінилося? Ніхто навіть бровою не повів…


Кажуть, старі цвинтарі надійне та постійне джерело поповнення чорного ринку антикваріату. Тут при похованих були ордени, годинники, персні та сережки, медалі, пенсне та інші «прилади». Так що спилювання огорож – вершина айсберга вандального промислу. І охорона такому об'єкту ні до чого.


Крім всього на старому цвинтарі ховали і за часів різних епідемій, у тому числі сибірської чуми та тифу. Кажуть, що розкопування могил хворих на ці хвороби небезпечні десятиліттями. А кого це хвилює? Санітарного лікаря? Анітрохи.


Губська на жаль, знає приклади і страшнішого головотяпства, тому й стала дуже незручною персоною. Її не запрошують до громадських рад, виконувати церемонії братання з владою. Вона на будь-якому поверсі мирської та церковної влади готова відстоювати право мертвих, похованих на миколаївській землі, тихо спочивати.


Професійний інтерес, вивчення некрополістики, у цієї людини породив потребу виправити непорозуміння, яке народили роки безбожжя та лицемірства. Т.Губська, яка нещодавно навіть захистила дисертацію, стала лауреатом громадського конкурсу зізнання, написала книгу «Місто мармурових ангелів: пам'ятники Миколаївського некрополя», більш ніж 300 сторінок про історію, архітектуру, скульптуру Миколаївського цвинтарю. Одних кам'яних ангелів на могилах вона вказала 312. Минулої осені залишалася дюжина ангелів. Книга чудово ілюстрована вийшла у видавництві Ірини Гудим у 2011-му році та вже розійшлася, а зараз закінчилось 2- ге видання, доповнене. По суті вона зробила перший крок до музеєфікації цього некрополя. Тільки не чутно радості з цього приводу від музейних та культурних менеджерів міста.

На момент революції більшовиків на цвинтарі у Миколаєві було 6000 пам'яток. Серед них, наприклад, могила засновника Харківського університету, першого міністра народної освіти російської імперії Василя Каразіна, яку мало не «втратили». А ось тисяч інших імен вимарювали з плит або перелицювали. Забуття – ось точне слово, яке характеризує сценарій, який готували де-факто миколаївські можновладці цвинтарю.


Теза, що грошей не вистачає на живих, не приймається, бо цвинтар, за належної організації, може навіть сьогодні «заробляти». Губська стверджує, що по 50 екскурсій на рік проводить особисто вона для гостей міста. А якщо з'явиться музей кладовища, то потік екскурсантів точно поповниться. Окрім іншого ніхто не скасовував принципів фандрейзингу – залучення коштів, у тому числі від родичів та правонаступників похованих. Так уряд Федеративної Республіки Німеччини власним коштом наводило лад у секторі поховання солдатів вермахту 1941 року.


А за сто метрів від переможених є блюзнірський меморіал бійцям радянської армії, які поховані «поверх» могил миколаївців, які загинули на фронтах 1-ї світової (імперіалістичної), від яких навіть таблички не залишилося.


Ні, все не так, як у людей влаштовано тепер на старому цвинтарі в Миколаєві. До речі, перший акт вандалізму тут історик Т.Губська виявила сто років тому. За ніч було розгромлено 26 могил — ”сліди боротьби міської Думи проти управи”, так написали тоді газети.


Можливо, традиція «забуття цвинтаря» склалася стихійно, а може, хтось запрограмував таку ситуацію? Он через дорогу від християнського цвинтаря розкинувся зоопарк, а до середини 70-х там був єврейський цвинтар. Трамвайний парк у Миколаєві поселений на кістках караїмського.

Декілька років тому ми зі студентами Коледжу преси та телебачення хоча б записали на відео екскурсію Тетяни Миколаївни, а слідів інших миколаївських цвинтарів ніде, крім старих мап міста і не знайти.

В.Головченко, миколаєвец у 4 поколінні.