Шпигун художник-баталіст

Забутий солдат.

Василь Верещагін. Хто не знає його картин? Будь-яка нормальна миколаївська дитина знає. Його ім'я носить художній музей, який відкрили 1914 року у Миколаєві друзі художника.

Дуже рано він став військовою людиною. Закінчив морський кадетський корпус, потім військово-морське училище, причому 1-м офіцером на курсі. Потім... майже одразу закінчив(формальну) воєнну службу і вступив до Петербурзької академії мистецтв - вчитися малювати!

Якщо припустити, що найкращими офіцерами курсу в імператорській Росії не розкидалися, а подальші маршрути мандрівок Василя Верещагіна були настільки різноманітними, то гіпотеза, яку ми винесли в заголовок, не така вже й фантастична. Подорожуючи Передкавказзям, а потім Військово-Грузинською дорогою,

Верещагін дістався до Тифліса, де і прожив понад рік. З якимось шаленством і одержимістю молодий художник працював олівцем, прагнучи зафіксувати все характерне і цікаве.

Володіючи технікою олівцевого малюнка й акварелі, Верещагін майже не працював олійними фарбами. Не вистачало, ймовірно, знань і досвіду. Звідси виникло палке бажання повчитися у досвідчених художників. Верещагін якраз отримав нібито спадок від померлого дядька і вирішив продовжити освіту в Парижі, де вступив до Академії мистецтв і став стажуватися в майстерні відомого художника Ж.-Л. Жерома.

Продовжив навчання живопису Верещагін у Парижі. Після він об'їхав Кавказ. Потім був Туркестан.

У своїх автобіографічних записках художник зазначає ще одну важливу причину, що штовхнула його на нову подорож. "Поїхав тому, що хотів дізнатися, що таке справжня війна, про яку багато читав і чув і поблизу якої був на Кавказі".

У цей час розгорнулися активні військові дії російської армії проти бухарського емірату за приєднання Середньої Азії до Росії. Військові події вабили й цікавили Верещагіна не з боку стратегії або тактики боїв, а як суспільно-політичне явище, в умовах якого живе, працює, бореться, страждає або торжествує народ кожної зі сторін, які воюють.

Запрошений К. П. Кауфманом, генерал-губернатором Туркестану і командувачем російськими військами в Середній Азії, перебувати при ньому в чині прапорщика, Верещагін вирушив у серпні 1867 року до Ташкенту та Самарканду. Художник домовився з Кауфманом, що ніяких чинів по службі йому не надаватимуть, що він збереже свій цивільний одяг і отримає право вільного пересування краєм для замальовок і етюдів.

Апофеоз війни

Він малює, тобто фіксує певні факти. Дуже багато в його картинах і роботах військових подій і споруд, тубільних солдатів. Якщо врахувати, що Генштаб Росії в ті ж роки став застосовувати практику стратегічної військово-політичної розвідки через нібито цивільних осіб, різноманітних дивовижних професій (мандрівників, географів, етнографів), то "легенда" Верещагіна цілком правдоподібна. У районах його експедицій війна або починається, або закінчується майже завжди! Ось як він описував свої пригоди в Середній Азії.

Дізнавшись у квітні 1868 року про те, що бухарський емір, який перебував у Самарканді, оголосив російським військам "священну війну", Верещагін кинувся слідом за армією назустріч ворогові. "Війна! І так близько від мене! У самій центральній Азії! Мені захотілося ближче подивитися на тривогу битв, і я негайно покинув село".


Верещагін не застав битви, що розгорнулася на підступах до Самарканда 2 травня 1868 року, але здригнувся перед картиною трагічних наслідків цієї битви. "Я ніколи не бачив поля битви, і серце моє облилося кров'ю".

Зупинившись у зайнятому росіянами Самарканді, Верещагін взявся за вивчення життя і побуту міста. Але коли основні війська під командуванням Кауфмана пішли із Самарканда для подальшої боротьби з еміром, нечисленний гарнізон міста замкнувся в цитаделі та опинився в облозі з боку багатотисячних військ шахрісабзського ханства й повсталого місцевого населення. Противники перевершували сили росіян мало не у вісімдесят разів. Від їхнього вогню ряди мужніх захисників самаркандської цитаделі сильно рідшали. Становище часом ставало просто катастрофічним. Верещагін, змінивши олівець на рушницю, влився до лав тих, хто обороняється.

Обложені вистояли, облога, нарешті, була знята. Георгіївська дума присудила Верещагіну, першому з учасників оборони, Георгіївський хрест четвертого ступеня. Верещагін прийняв його і постійно носив.

Потім були Париж, Лондон, Мюнхен. Ще з училища Верещагін виніс блискуче володіння німецькою, французькою та англійською мовами.

Потім були відрядження до Індії та Гімалаїв, де тривало завзяте змагання з Британією. Єлизавета Кіндратівна Верещагіна (Елізабет Марія Фішер) - перша дружина художника Василя Васильовича Верещагіна. Разом із якою він у 1874-76 рр. подорожував Індією. Про що видали збірку. Нотатки можуть бути цікавими як історичне свідчення однієї з перших мандрівок наших співвітчизників до Гімалаїв. Місцевий народ вони описали - брудні, тупі тубільці; їхня релігія - забобони, їхні боги - "чорти". Єлизавета постійно скаржиться на бруд, вошей, кліщів і прагнення місцевих жителів їх обібрати. Єлизавета вважає, що англійські джентльмени поводяться набагато гірше. Утім, це ж ЇХ колонія".

В Індії Верещагін прожив майже два роки, відвідав багато районів, виїжджав також до Тибету, а потім наприкінці березня - на початку квітня 1876 року повернувся до Парижа. У 1882-1883 роках він знову подорожував Індією, оскільки матеріали, зібрані в результаті першої поїздки, для виконання його великих задумів здалися недостатніми.

8 червня 1877 року добровольцем, беручи участь в атаці на Дунаї крихітної міноноски "Шутка" проти величезного турецького пароплава, Верещагін отримав поранення, від якого ледь не помер. Ще не оговтавшись від рани, кульгаючи і ледве тримаючись на ногах, художник прямує до Плевни, де російська армія втретє штурмує цю турецьку фортецю. Битва під Плевною стала сюжетною основою кількох значних картин Верещагіна.

Не тільки в Росії, а й у Західній Європі, і в Америці художник виставляє свої картини. Мабуть, для заробітку, бо дуже сердиться: "Солдатам і школам, - писав Верещагін Стасову 1882 року про свою берлінську виставку, - заборонено було ходити гуртом на мою виставку, ось дурні й ідіоти". Одного разу на запитання кореспондента газети - як ставляться до його картин відомі сучасні полководці, художник відповів: "Мольтке дуже любив їх і був завжди першим на моїх виставках, але він видав наказ, за яким жоден солдат не насмілився дивитися їх. Офіцерам було дозволено, але не солдатам". "Сьогодні, - писав дещо пізніше художник дружині зі США, - на пропозицію мою водити на виставку за дешевою ціною дітей, я отримав відповідь, що картини мої здатні відвернути молодь від війни, а це, за словами цих панів, небажано".

Після закриття своєї петербурзької виставки 1883 року Верещагін здійснив кілька нових далеких подорожей. У 1901 році він відвідав Філіппінські острови, у 1902-му - США і Кубу, а в 1903-му - Японію.


Вирушивши до Японії, художник з величезним інтересом вивчав там суспільне життя, знайомився з пам'ятками історії та культури, природою країни. Він зробив у Країні висхідного сонця серію етюдів, що зображують жителів, храми, природу.

Робота Верещагіна в Японії перервалася через погіршення політичної обстановки, пов'язаної з явним наміром японської влади почати війну проти Росії. Щоб не бути інтернованим, художник спішно покинув Японію.

Щойно спалахнула російсько-японська війна, Верещагін, шістдесятидворічний художник, залишивши палко коханих дружину і трьох малолітніх дітей, попрямував у саме пекло воєнних подій. Перебуваючи на флагманському кораблі "Петропавловськ", він разом з адміралом С. О. Макаровим загинув 31 березня 1904 року від вибуху японських мін.

Радянська історіографія намагалася "зліпити образ" з Верещагіна ледь не антивоєнний, але абсолютно очевидно стверджувати, що він був шпигуном, можна буде тільки спираючись на факти. Але архіви спецслужб, як і місцеві музеї багато чого не показують публіці. Імперці густо маскуючись цивільними професіями служили військово-політичним цілям монархії, потім ЦК. Продовжимо збирати схожі історії,  досі годуватись імпортними легендами і фантастикою!

В.Головченко.