Світ дізнається про теперішню війну з репортажів та сюжетів конкретних журналістів. З 25 лютого південний фронт російсько-української війни “зіпнувся” на околиці міста Миколаєва. А місцеві журналісти як почали свою відповідальну роботу, так пів року її ведуть. Інформаційний спротив тут не гірше за воєнний. Кожна українська людина, завдяки матеріалам колег з цього міста-фортеці на Бузі дізналась про вчинки на полі бою військових, лікарів у прифронтовому госпіталі, поліціянтів, цивільних у напівосадженному місті й рятувальників.
З березня саме сюди, де “встав” південно-західний наступ ворога намагаються приїхати репортери світових медіа. Розповідають світу про звитягу його оборонців та дива терплячості - мешканців. Увага міжнародних гуманітарних організацій, а з ними - політиків та військових країн союзників почала змінюватись під впливом інформації з міста, біля якого було зупинено прорив ворога на захід, що відрізав Україну від моря. Численні спроби “рашистів” просунутись повз Миколаїв, тільки надсилали нові дози інформації про хоробрість захисників з ЗСУ та місцевих, яки “цементували” спротив. А журналісти вдень та вночі, коли місто Миколая обстрілюють з усіх можливих ракет та гармат видають контент майже не знімаючи броніка.
Бувши дотичним багато років до підготовки журналістів саме у Миколаєві, не міг не повернутись до рідного міста та поцікавитись як утворився цей феномен. В місті, якому тільки 23 дні за пів року не було обстрілів, виходять паперові газети, свіжі телевізійні новини, цілодобово оновлюються стрічки новин сайтів та тг-каналів. Як це стає можливим розпитував декількох журналістів Миколаєва з різним досвідом.
Хто головні герої твоїх матеріалів після 24.02?
- Хоч це і абсолютно для мене незвично, але зараз головні діючі особи наших публікацій, сюжетів, інтерв'ю — це військові. Ми зняли документальний фільм про те, як проходила оборона Вознесенська, записали інтерв'ю з генерал-майором Дмитром Марченком, де він вперше розповів про те, як учасники оборони Миколаєва змогли захистити місто, коли воно було практично повністю оточено, відкрили Україні ще одного видатного військового — 23-річного Героя України, командира танкової роти Євгена «Пісню» Пальченко, який з перших днів повномасштабної війни захищав Херсонську та Миколаївську області. Одразу ж його завалили запитами українські ЗМІ, оскільки він носій унікальних згадок про те, як прийшла війна на південь України, і як ЗСУ давали відсіч. Здебільшого я бачу зараз завдання журналістів у тому, щоб шукати таких героїв і показувати їх Україні та світу. За останні місяці сотні бійців отримали різні нагороди, в тому числі зірки «Героїв України», але чи знає суспільство їх імена?
Нещодавно я спілкувався з одним відомим опозиційним українським політиком, зустрівши його в Миколаєві, де він служить у ТрО, і він розповів мені анекдот: «Чому найбільш популярний герой цієї війни — це піс Патрон? Тому що він собака і не представляє жодної конкуренції на майбутніх виборах». Тому піс Патрон у всіх новинах, сюжетах, ефірах, а я хочу, щоб там були офіцери і солдати з передової, люди, які проявили себе видатними досягненнями, вони гідні бути популярними і стати справжніми улюбленцями українського народу.
Що найбільш важко тепер в роботі редактора/журналіста?
-Змінилося все, раніше ми критикували, проводили розслідування та показували суспільству помилки влади. У воєнний час внутрішні проблеми стали набагато менш актуальними. Це створює основні складнощі у розумінні ролі журналіста.
Річ у тому, що в моєму розумінні журналіст — це людина, яка за визначенням критично розбирає ситуацію і шукає, що відбувається неправильно, що не так, де допущена помилка і чи хтось не приховує щось від суспільства. Коли журналіст когось хвалить – це суперечить самій природі цієї професії. Я одного разу почув таку фразу: «Коли поїзд приходить вчасно — це не інфопривід». А от якщо він запізниться, зламається, потрапить в аварію — оце вже варте уваги. Так от вихваляти владу — це радісно повідомляти, що поїзд прийшов вчасно. Тому новини про те, що щось відбувається так, як і має відбуватися, – це для мене не новини.
І вся ця, здавалося б, струнка концепція руйнується, коли ти усвідомлюєш, що твоя критика робить державу, місто, регіон більш уразливими, що автоматично впливає на безпеку кожного її мешканця.
Як упоратися з цією дилемою, коли хтось робить помилки, а ти йдеш проти природи своєї професії і не критикуєш це, щоб не дай Боже не підірвати і без того складне становище?
Ось це найскладніше зараз. І, схоже, я правильної відповіді, як діяти, досі не знаю.
Наскільки емоції ускладнюють роботу журналіста?
-З одного боку я розумію, що не існує професіоналів, які змогли б відчужено та неупереджено пережити та описати ситуацію про те, як горять вулиці його рідного міста, гинуть його співвітчизники. Від цього журналістика і стала нині такою емоційною. Я намагаюся пояснити для себе, що відбувається з журналістами, які почали писати не лише в соцмережах, а й на сторінках медіа назву країни-агресора або її божевільного президента з маленької літери?
У яких ситуаціях емоції можуть превалювати над нормами правопису та розумінням про стандарти висвітлення подій? Я не зміг знайти в архівних публікаціях BBC, Reuters та інших, щоб Hitler чи The Third Reich писалися з маленької літери. Схоже, що емоції підказують, що неправильне написання — це якась форма справедливої зневаги, на яку заслуговує власник власної назви. Але хіба для того, щоб зневажати Путіна чи РФ, обов'язково діяти як підліток, який намагається образити однолітка, скривляючи його прізвище?
Який вчинок миколаївців вразив за місяці війни?
- Мене вражають люди, які залишились у місті та продовжують жити його життям. Їх не лякають вибухи, бомбардування, постійні хибні погрози російської пропаганди, яка щодня загрожує насильно звільнити нас від доброго життя. Якось я приїхав знімати сюжет у село Лимани(на південній околиці міста), яке знаходиться за кілька кілометрів від лінії фронту. Якраз за день до цього війська РФ влучно зруйнували будівлю Лиманівської сільради. І ми разом із головою села Наталією Панашій пішли дивитися, що залишилося від її кабінету. І тут вона згадує, що в неї там у шафі лежать виписані «Новою поштою» насіння лілій. Я не встиг обернутися і бачу, як вона вже лізе по зруйнованих стінах у свій кабінет, дістає з-під уламків і пилу посилку і радіє, що насіння ціле, і вона зможе посадити лілії у себе в саду. У селі, де за 5 кілометрів щодня йдуть жорстоки бої. У цьому ж районі в мене батько живе на дачі. У місті суєта, всі переживають, панікують, а він будує бесідку, вирощує овочі. Кілька днів тому сильно горів ліс після обстрілів, і він разом з іншими мужиками їхнього дачного кооперативу взяли лопати і всю ніч до 6 ранку гасили пожежу в лісі. Як можна перемогти цих людей? Ось що мене вражає.
Бувши дотичним багато років до підготовки журналістів саме у Миколаєві, не міг не повернутись до рідного міста та поцікавитись як утворився цей феномен. В місті, якому тільки 23 дні за пів року не було обстрілів, виходять паперові газети, свіжі телевізійні новини, цілодобово оновлюються стрічки новин сайтів та тг-каналів. Як це стає можливим розпитував декількох журналістів Миколаєва з різним досвідом.
Редактор "Ніквести" - Олег Деренюга
Хто головні герої твоїх матеріалів після 24.02?
- Хоч це і абсолютно для мене незвично, але зараз головні діючі особи наших публікацій, сюжетів, інтерв'ю — це військові. Ми зняли документальний фільм про те, як проходила оборона Вознесенська, записали інтерв'ю з генерал-майором Дмитром Марченком, де він вперше розповів про те, як учасники оборони Миколаєва змогли захистити місто, коли воно було практично повністю оточено, відкрили Україні ще одного видатного військового — 23-річного Героя України, командира танкової роти Євгена «Пісню» Пальченко, який з перших днів повномасштабної війни захищав Херсонську та Миколаївську області. Одразу ж його завалили запитами українські ЗМІ, оскільки він носій унікальних згадок про те, як прийшла війна на південь України, і як ЗСУ давали відсіч. Здебільшого я бачу зараз завдання журналістів у тому, щоб шукати таких героїв і показувати їх Україні та світу. За останні місяці сотні бійців отримали різні нагороди, в тому числі зірки «Героїв України», але чи знає суспільство їх імена?
Нещодавно я спілкувався з одним відомим опозиційним українським політиком, зустрівши його в Миколаєві, де він служить у ТрО, і він розповів мені анекдот: «Чому найбільш популярний герой цієї війни — це піс Патрон? Тому що він собака і не представляє жодної конкуренції на майбутніх виборах». Тому піс Патрон у всіх новинах, сюжетах, ефірах, а я хочу, щоб там були офіцери і солдати з передової, люди, які проявили себе видатними досягненнями, вони гідні бути популярними і стати справжніми улюбленцями українського народу.
Що найбільш важко тепер в роботі редактора/журналіста?
-Змінилося все, раніше ми критикували, проводили розслідування та показували суспільству помилки влади. У воєнний час внутрішні проблеми стали набагато менш актуальними. Це створює основні складнощі у розумінні ролі журналіста.
Річ у тому, що в моєму розумінні журналіст — це людина, яка за визначенням критично розбирає ситуацію і шукає, що відбувається неправильно, що не так, де допущена помилка і чи хтось не приховує щось від суспільства. Коли журналіст когось хвалить – це суперечить самій природі цієї професії. Я одного разу почув таку фразу: «Коли поїзд приходить вчасно — це не інфопривід». А от якщо він запізниться, зламається, потрапить в аварію — оце вже варте уваги. Так от вихваляти владу — це радісно повідомляти, що поїзд прийшов вчасно. Тому новини про те, що щось відбувається так, як і має відбуватися, – це для мене не новини.
І вся ця, здавалося б, струнка концепція руйнується, коли ти усвідомлюєш, що твоя критика робить державу, місто, регіон більш уразливими, що автоматично впливає на безпеку кожного її мешканця.
Як упоратися з цією дилемою, коли хтось робить помилки, а ти йдеш проти природи своєї професії і не критикуєш це, щоб не дай Боже не підірвати і без того складне становище?
Ось це найскладніше зараз. І, схоже, я правильної відповіді, як діяти, досі не знаю.
Наскільки емоції ускладнюють роботу журналіста?
-З одного боку я розумію, що не існує професіоналів, які змогли б відчужено та неупереджено пережити та описати ситуацію про те, як горять вулиці його рідного міста, гинуть його співвітчизники. Від цього журналістика і стала нині такою емоційною. Я намагаюся пояснити для себе, що відбувається з журналістами, які почали писати не лише в соцмережах, а й на сторінках медіа назву країни-агресора або її божевільного президента з маленької літери?
У яких ситуаціях емоції можуть превалювати над нормами правопису та розумінням про стандарти висвітлення подій? Я не зміг знайти в архівних публікаціях BBC, Reuters та інших, щоб Hitler чи The Third Reich писалися з маленької літери. Схоже, що емоції підказують, що неправильне написання — це якась форма справедливої зневаги, на яку заслуговує власник власної назви. Але хіба для того, щоб зневажати Путіна чи РФ, обов'язково діяти як підліток, який намагається образити однолітка, скривляючи його прізвище?
Який вчинок миколаївців вразив за місяці війни?
- Мене вражають люди, які залишились у місті та продовжують жити його життям. Їх не лякають вибухи, бомбардування, постійні хибні погрози російської пропаганди, яка щодня загрожує насильно звільнити нас від доброго життя. Якось я приїхав знімати сюжет у село Лимани(на південній околиці міста), яке знаходиться за кілька кілометрів від лінії фронту. Якраз за день до цього війська РФ влучно зруйнували будівлю Лиманівської сільради. І ми разом із головою села Наталією Панашій пішли дивитися, що залишилося від її кабінету. І тут вона згадує, що в неї там у шафі лежать виписані «Новою поштою» насіння лілій. Я не встиг обернутися і бачу, як вона вже лізе по зруйнованих стінах у свій кабінет, дістає з-під уламків і пилу посилку і радіє, що насіння ціле, і вона зможе посадити лілії у себе в саду. У селі, де за 5 кілометрів щодня йдуть жорстоки бої. У цьому ж районі в мене батько живе на дачі. У місті суєта, всі переживають, панікують, а він будує бесідку, вирощує овочі. Кілька днів тому сильно горів ліс після обстрілів, і він разом з іншими мужиками їхнього дачного кооперативу взяли лопати і всю ніч до 6 ранку гасили пожежу в лісі. Як можна перемогти цих людей? Ось що мене вражає.
 |
| Героїня матеріалу біля свого зруйнованого офісу |
Твої матеріали цитували колеги з Європи?Зустрічав під час роботи в воєнний час колег з західних медіа? Що в їх роботі викликало повагу?
У Миколаєві дуже сильна журналістська школа та світові ЗМІ, включаючи таких грандів як The Times, Le Monde, El Pais, La Repubblica та інші не соромляться посилатися на матеріали наших місцевих медіа. У програми відряджень іноземних кореспондентів до Миколаєва завжди включено спілкування з місцевими журналістами для того, щоб краще розібратися в ситуації на місцях. Але треба розуміти, що ми для них частина роботи, цікавий сюжет з гарячої точки. Хтось уважно і обережно ставиться до того, що відбувається, не женеться за кричущим заголовком і яскравою фотографією, яка принесе популярність, викличе величезний читацький інтерес, миттєво розлетиться по світу і... здасть позиції військовослужбовців, скоригує майбутні ракетні удари і нашкодить безпеці жителів Миколаєва.
Це було особливо актуально у перші дні війни, коли в місті були десятки іноземних кореспондентів, які без розбору публікували все, що бачили, з перших хвилин були на місцях обстрілів та публікували матеріали, які давали ворогові важливу розвідувальну інформацію. Повагу викликають ті професіонали, які змогли одночасно показати світові, що відбувається у Миколаєві і дотриматися безпекової компоненти.
Ті самі питання я адресував Наталії Приходько, що працює у медійному просторі 20 років. Нині є журналістом миколаївської телерадіокомпанії Ніс-ТВ та фрілансером 5 каналу.
Ті самі питання я адресував Наталії Приходько, що працює у медійному просторі 20 років. Нині є журналістом миколаївської телерадіокомпанії Ніс-ТВ та фрілансером 5 каналу.
 |
| Наталя власноруч вивчає свідчення агресії |
Важко у роботі знімати результати обстрілів (більша частина матеріалів). У людей горе, а нам треба висвітлювати це. Не завжди розуміють та гримають.Тому журналісти зараз як психологи, аби працювати на місцях влучень мають з обережністю ставити питання містянам. З чиновниками стало працювати легше. Вони йдуть на контакт та надають інформацію.
Емоції інколи заважають, плачемо разом з героями на інтерв'ю. Найбільше вразили вчинки дівчат-волонтерок, які вдома готують смаколики, та розвозять по блокпостах для захисників.
Зустрічала на зйомках колег з Румунії, Італії та Польщі. Викликало повагу те, що до кожного спікера вони підходили виважено та діяли з обережністю, не хайповали. На знімальному майданчику не заважали працювати іншим колегам та прислухались до порад військових.
Запитав ще й молодого фахівця Альону Ткаченко, яка пару років працює журналістом інтернет видання "0512.ua".
Хто головні герої твоїх матеріалів після 24.02?
Після повномасштабного вторгнення росії на Українські території, здебільшого головними героями моїх матеріалів стали люди, які постраждали від злочинних дій російських окупантів. Я намагаюсь показати читачам історії вимушених переселенців, яким довелось покидати свої домівки, рятувати життя дітей та починати все спочатку на нових місцях.
Також пишу про роботу комунальних установ. Адже миколаївці повинні розуміти, що вони не залишились сам на сам з цією трагедією. Залишаються служби, які продовжують працювати, підтримувати порядок у місті, ліквідовувати наслідки щоденних обстрілів. Що працює транспорт, є організації, які намагаються, не зважаючи на тяжкі часи, поліпшувати життя містян, співпрацювати з міжнародними організаціями, надавати медичні послуги постраждалим та таке інше.
2. Наскільки складно тепер знаходити героїв матеріалів?
Героїв матеріалів дійсно стало знаходити складніше. По-перше, немає прямого контакту, майже вся робота здійснюється більшою мірою дистанційно. Якщо говорити про переселенців, то люди часто відмовляються розповідати свої історії. Причина здебільшого одна - страх. Адже у когось ще залишились близькі на окупованих територіях, хтось переживає за майбутнє, а старше покоління просто ще не може відкритися і розповісти історію свого життя великому колу людей.
3. Що найбільш важко тепер в роботі?
Наразі зменшилась кількість актуальних тем. Адже тема одна - це війна. Воно і не може бути інакше. Але читачі втомилися і вони про це говорять.
Якщо говорити про теми суспільного значення, наприклад проєкти, які були заплановані до війни, то все зараз на паузі. І про це немає сенсу говорити. Адже, коли, наприклад, почнуть відновлювати дороги чи реконструювати школи, театри, або ще якісь споруди, залежить знову ж таки від завершення війни.
Теж саме можна сказати про сезонні актуальні теми. Вони також через війну не на часі.
4. Наскільки емоції ускладнюють роботу журналіста?
- Емоційно робота журналіста дійсно ускладнилась. Історії людей потрібно пропускати завжди через себе, щоб передати емоції героя читачу. Тому морально важко. Завжди плачу разом з героями, нервую, коли вони говорять про несправедливі моменти, злюсь разом з ними. Потім приходиться відпускати цей психологічний “комок”, перезавантажуватися. Але знову новий герой, нова історія та нові переживання.
Щоденне написання новин - це також регулярний стрес. Адже журналіст спочатку отримує інформацію із джерел, потім пропускає її через себе, а вже потім передає читачу так, щоб не травмувати його. Інколи важко, але ми тримаємо інформаційний фронт і впевнено йдемо до перемоги.
5. Який вчинок миколаївців вразив за місяці війни?
Мене вражає та одночасно бере гордість за незламність миколаївців. Наперекір щоденним обстрілам, люди тримаються, ліквідовують наслідки російських нелюдських атак і знову продовжують жити так, як це було раніше. Миколаївці показали з перших днів війни, що вони українці та немає місця тут для росії. Люди об'єднуються - потрібно готувати коктейлі Молотова, всі швидко йдуть їх робити, потрібно боротися з мародерами, вони в перші дні війни знайшли спосіб, як приборкати їх, потрібно віддати свій автомобіль, дрон, або ще щось, на захист Миколаєва, будь ласка. Тому Миколаїв залишиться назавжди українським.
Всі колеги, з якими вдалось поспілкуватись під час повернення у воєнний Миколаєві почали працювати в журналістиці в часи незалежної України. Вони не були партійними пропагандистами, працюють задля читача/глядача. Виконують свій обов'язок. Спрацьовує демократичний принцип, коли преса (медіа) виконує функцію громадського контролю. Ця відмінність від агресора дає нам велику перевагу. Вітчизняні журналісти не імітують репортерську роботу, а виконують її з дієвою ефективністтю.
Продовжуємо всебічно інформувати, а не образи створювати влади.
В.Головченко, член НСЖУ.
Фото надані героями публікації.
Немає коментарів:
Дописати коментар