Миколаївський піарник Сталіна

В.Пустильник, 2022.

Щось ми "підзабули" вітчизняних манкуртів. А вони тим часом продовжують "пакостити" народу, серед якого зростали. Суди на диво ліберальними стали, теза про "не все так однозначно" в дискурсі лунає. Самий час нагадати про історію недалекого минулого, коли "зі шатнів" випригували, щоб вождю догодити.

90 років цьогоріч із тієї голодної та холодної осені-зими, коли в Україні вибухнув штучний голод, не розкрили ще всіх таємниць. Не названі й персоналії, які технологію пропаганди «відбілювали» у світовій пресі сам факт голоду 1932-33 років і причини, зникнення зерна на величезних територіях, де й іншої їжі не залишалося внаслідок колективізації.

Що це було? Хто займався цією компанією, як тепер би сказали піару? Чи ж не Сталін «полював» на західних журналістів і письменників, привозив їх до СРСР, влаштовував прийняття в Кремлі та інших пафосних місцях?! Почалося журналістське розслідування.



Як я люблю своїх земляків, Миколаївців! Що не біографія – сюжет для блокбастера, що ні ім'я – свідок, а то й вершник масштабних діянь, зокрема – катастроф. Гуманітарна проблема, яка виникла під час низки обставин, що призвела до великого голоду 1932 року, народила і свого генія «піару» радянського керівництва, родом з Миколаєва. Знайомтеся – Костянтин Олександрович Уманський.



Народився він у сім'ї нібито інженера, у гімназії виявив успіхи в освоєнні літератури, іноземних мов, був не байдужий до живопису. Знайома ситуація? Талановитих та комунікабельних людей з Миколаєва, як правило, швидко відбирають, або вони самі прагнуть залишити батьківський будинок. Ось і Костя навесні 1918 року вступає до Московського університету, знайомиться з художниками-авангардистами. На замовлення наркома освіти Луначарського, написав для Берлінського видавництва практично наукове дослідження творчості молодих лівих художників Малевича, Шагала, Сар'яна «Нове російське мистецтво». Автору не було ще 18-ти. Після закінчення університету працює в РосТА, а потім їде кореспондентом ТАРС до Відня. 1928 року в Парижі та Женеві очолює корпункт, буває в Римі. У ці роки виявив себе талановитим журналістом-міжнародником та зав'язав багато зв'язків. Усіх ми досі не знаємо, якщо врахувати, скільки за свідченням Хемінгуея «отиралось» у цьому місті-святі. Цей природний дар – знайомитися з безліччю людей, зав'язувати стосунки, зіграє у його долі неодноразово роль, іноді – зловісну.



А тим часом до України підбирається голод. Більшовики «запустили» молох колективізації та на всіх парах вивозили продовольство. Одним говорили, що для потреб індустріалізації, іншим – для світової революції. Сьогодні з'являються гіпотези, що це були банальні корупційні дії щодо експорту капіталу. Як висловився один із місцевих більшовицьких вождів початку 30-х Постишев: «Треба прямо і абсолютно точно сказати, що репресії були в ці проривні роки вирішальним методом „керівництва“ багатьох партійних організацій України».



Тут наш земляк і сподобився. Працюючи з 1931-го в комісаріаті закордонних справ СРСР, заступником, а згодом і завідувачем відділу преси, Уманський фактично здійснював пропагандистську кампанію «антиголод в Україні». Його зусиллями в СРСР було запрошено відомого і дуже впливового журналіста Уолтера Дюранті . Він був одним із перших на Заході, хто заперечував Голодомор. У той час, коли лютував голод, він писав на сторінках The New York Times що "Будь-яке повідомлення про голод у Росії поки що є перебільшенням чи шкідливою пропагандою," «Немає голоду чи голодних смертей, проте підвищена смертність через хвороби від недоїдання »



У своїх репортажах Дюранті зменшував вплив нестачі продовольства в Україну, хоча в приватних бесідах він розповідав Євгену Лайонсу і повідомляв Британське посольство про те, що населення України "зменшилося" на 6-7 мільйонів.



У той час як інші західні журналісти намагалися повідомляти про Голод повні обсяги інформації, які були можливі в умовах чинної радянської цензури та обмежень на відвідування регіонів, репортажі Дюранті часто повторювали офіційну позицію Радянської влади. Як написав Дюранті з Москви 1933 року "Умови важкі, але голоду немає... Але, грубо кажучи, неможливо зробити омлет не розбивши яйця".



У своїх статтях Дюранті заперечив факт Голодомору в Україні. Він також спростував повідомлення про Голодомор інших, називаючи їх реакціонерами та звинувачуючи у пропаганді антибільшовизму. Дюранті у своїх репортажах повторював тези радянської пропаганди без перевірки на істинність.



У серпні 1933, кардинал Теодор Інніцер із Відня закликав до допомоги, стверджуючи, що голод в Україні забрав життя "схоже на мільйони" і змушував тих, хто вижив, вдаватися до дітовбивства і канібалізму. 20 серпня 1933 року The New York Times надрукувала заклик Ініцера та офіційне радянське спростування: "у Радянському Союзі немає ні канібалів, ні кардиналів". Наступного дня було надруковано ще одне спростування від Дюранті.



Достеменно відомо, що і Дюранті та інших журналістів, а пізніше письменників Б.Шоу та Фейхтвангера, Барбюса опікувався Уманський. Вони приїжджали до Союзу, ходили до Сталіна, йому перекладав Уманський, фотографувалися, та писали талановиті, але у дусі радянської пропаганди статті. "Засвітився" землячок і на переговорах Сталіна з американським медиамагнатом того часу Роєм Говардом. Треба сказати, що в цей час між СРСР і США ще не було дипломатичних відносин, тому інформаційна активність у заокеанській пресі потрібна була радянському уряду, щоб все-таки налагодити їх. Деякі історики вважають репортажі Дюранті вирішальним фактором, який вплинув на рішення президента Ф. Делано Рузвельта офіційно визнати Радянський Союз у 1933 році.



Уманський туго знав свою справу. Працюючи спочатку над блокадою інформації у міжнародних ЗМІ про голод, а потім над її локалізацією та відбілюванням ролі ВКП б, він завойовував довіру керівництва. Приз – посада радника радянського посольства у США 1936-го, а дуже швидко й посла! Тоді він був одним із наймолодших послів СРСР. І де? Уманського неодноразово приймали президент Рузвельт і держсекретар Хелл. Дуже тісно він спілкувався з багатьма американськими журналістами. Але не все було гладко у роботі сталінського висуванця. З початком репресій у СРСР посол Уманський у всій красі розгорнув інформаційну кампанію проти критики радянсько-німецьких сепаратних домовленостей, анексії Прибалтики. Постійно демонструючи агресивність, він заслужив відкликання від держсекретаря як про «ходячу образу».



Справа дійшла до того, що місцеві газети почали писати, ніби Уманський зовсім не дипломат, а розвідник. Але, як ми вже бачили раніше, наш герой зумів «організувати» інформацію в газетах. З'явилися у пресі й відкриті нападки особистого характеру, а Уманський та посольство не відбивали їх. Пізніше Громико написав, що швидше за все Уманський, наблизившись до одного з близьких помічників президента США, викликав реакцію інших. Уманський надто часто вгамував різкі слова для характеристики поглядів декого з оточення Рузвельта. Що це було – не зрозуміло, але Молотов уже пенсіонером обізвався так: «Цей несерйозний Уманський..., призначили, бо інших не було!»



Генерал Судоплатов, один із керівників беріївської розвідки у своїй книзі «Різні дні таємної війни та дипломатії.1941 рік» прямо стверджує: «в умовах тимчасового згортання нашої розвідувальної роботи у Вашингтоні в 1939 році Уманський за вказівкою Москви взяв на себе виконання низки функцій головного НКВС у Америці. Його часто можна було зустріти у коридорі 7 поверху будівлі НКВС на Луб'янці, де розміщувалося Розвідувальне управління, у приймальнях Берії та Меркулова. У нашому листуванні він значився як «Редактор». Уманський мав постійний тісний зв'язок із міністром фінансів США Генрі Моргентау, правою рукою Рузвельта» (означає, американська преса писала все-таки правду). Можна припустити, що демонстрацією такої активно-наступальної позиції в дусі директив вождя, більшовицької непримиренності до «імперіалістів», готовності будь-що служити батьківщині, Уманський просто намагався вижити в умовах сталінської тотальної чистки, зокрема, дипломатичного корпусу.



Не забуватимемо, скільки він знав про гріхи сталінського режиму і з якими персонажами серед репресованих спілкувався, одного М.Кольцова, давнього друга і партнера з кар'єро будування з журналістів, вистачило б щоб «пошити справу». Але не такий простак Джугашвілі... він навіть відданих служниць зводив зі світу з муками.



Уманського не розстріляли як Кольцова – співака сталінської іспанської авантюри, після початку війни Японії проти США у грудні 1941-го – відкликали до наркомату. Тут він знову керує "своїм" відділом преси до весни 1943 року.



Тут у особистому житті посла трапилася екстра-драма. Малолітню красуню дочку 14 років Ніну нібито через небажання бігти на Урал застрелив син наркома авіаційної промисловості В.Шахурін. І сам застрелився. Мажори у всі часи поводяться дивно. Чи це чергова темна історія, в якій був слід батьків? У справі проходив син Мікояна Вано, який з дому приніс трофейний пістолет, з якого було вбито обох закоханих.



Ну а потім була Мексика, де Уманський у ранзі посла зміцнював співпрацю. Привозив збирати пожертвування свого друга актора Соломона Міхоелса, виступав у пресі за відкриття другого фронту у Європі. Костянтин Олександрович розвинув серед творчої інтелігенції Латинської Америки недвозначну активність. Дієго Рівера, Пабло Неруда, Ганна Зегерс, Чавес – ось імена його постійних контактерів того періоду. І тут...



В одній із північноамериканських газет з'явилася велика стаття під провокаційною назвою: «Активна пропаганда СРСР в Іспанській Америці. Школа агентів Кремля під проводом Уманського». Активна діяльність радянського посла була кісткою у чиємусь горлі. У пресі, яку вони контролювали, з'являлися гнівні нападки на мексиканське уряд, що дозволяє радянському дипломату проводити більшовицьку пропаганду. Автор статті, надрукованої за два тижні до загибелі Уманського, застерігав сусідні країни (Нікарагуа, Гватемала, Коста-Ріка) від вторгнення «кремлівських агентів». А указ про призначення Уманського послом у Коста-Ріці за сумісництвом було вже підписано. Скасувати його означало б для Сталіна визнати свою помилку. Цього Сталін не любив. З іншого боку, напрям Уманського послом до Коста-Рики в такий момент вождь, мабуть, вважав несвоєчасним. Можливо, Сталіна дратувала активність та популярність Уманського, як свого часу активність та популярність відомого журналіста Кольцова. І він вчинив відповідно до свого людоїдського правила: «є людина – є проблема, нема людини – нема проблеми».



У ніч з 25 на 26 січня 1945 року в столичному аеропорту відразу після зльоту впав і спалахнув літак, на якому Уманський прямував з Мексики до Коста-Ріки для вручення вірчих грамот. Разом із послом загинула його дружина та кілька співробітників радянського посольства.



За непрямими фактами стає зрозуміло, що причетним до усунення міг бути посольський підлеглий Уманського – резидент НКВС. А в Москві в цей час вже «верстали» план Ялтинської мирної конференції. Але це була вже нова сторінка історії, для якої потрібні були «свіжі» легендописці.



В.Головченко.