Кожного дня цієї війни поряд з воїнами ЗСУ працюють журналісти. Не пропагандисти та агітатори, а саме репортери. Разом з західними колегами в шоломах та брониках молоді українські репортери розповідають світу правду цієї агресивної війни. Серед них, є мої колишні студенти, я бажаю їм гарної картинки, та залишитись неушкодженим. Валя Гурова працює в Миколаєві на Суспільному ТБ, а Юрко Коваленко телеоператор каналу УКРАЇНА і УКРАЇНА24.
Мрію відзняти матеріал в день Перемоги України над рашизмом
На моєму календарі все ще 24 лютого, я досі в тому ранку, де стою із мамою та собакою у коридорі на 8 поверсі та чую вибухи на аеродромі в двох кілометрах від мого будинку. Попри численні застереження, думки експертів, що повномасштабне вторгнення відбудеться, в це не вірилось.
22 лютого у відрядженні до Южноукраїнська, під час перевірки систем оповіщення, я почула сигнал повітряної тривоги, це було моторошно, сподівалась ніколи не чути це більше. 23 лютого, в одній із шкіл Миколаєва ми знімали навчання для дітей, про те як діяти у разі тривоги, бомбардувань, поранень. Ніхто не очікував, що наступного дня Миколаїв прокинеться від вибухів.
Мій тривожний рюкзак був зібраний вже близько тижня, щодня я докладала в нього щось ще. 24 лютого мене розбудив перший вибух, в думках було різне, але війну я відкидала. Після другого вибуху зрозуміла – почалось. Сказала мамі збиратись. Через годину, разом із друзями та сім’ями ми їхали в село, чому та навіщо не розуміли, боялись лише встигнути виїхати з міста до того як підірвуть мости. Минуло 4 дні безперервного гортання страшної стрічки новин, сидіти далеко від міста більше не було сил.
28 лютого я приїхала у Миколаїв, місто в якому народилась, подорослішала, навчалась, працювала, місто, яке не впізнала. Майже пусті дороги, неробочі світлофори, блокпости, шини.
Перша зйомка – евакуація миколаївців з міста. Люди, які їдуть із своїх домівок у невідомість, через те, що якісь «рятівники» вночі розгатили їхній будинок, люди, які плачуть та не хочуть їхати навіть у найкраще місто, бо це дім. В той день я пообіцяла собі, що після нашої Перемоги, я зустрічатиму ці автобуси із миколаївцями, які повертатимуться у наше місто-герой. Далі було ще багато евакуацій. Зйомки із волонтерами, людьми, які не припиняли вражати, які ладні віддати все аби наблизити перемогу. Знайомий хлопець-волонтер, якого від початку не взяли до ЗСУ та ТРО, у березні під снігом, велосипедом розвозив стареньким ліки та продукти, а у вільний час на волонтерській базі переносив мішки та ящики аби не гаяти час та бути корисним.
Ніч проти 11 березня для мене була страшною, саме тоді вперше снаряди від РСЗО накривали мій район, сидячи із родиною між двома стінами в коридорі ми чули як касети розриваються у дворі, б’ються вікна. Вже вранці ми з оператором знімали сюжет про наслідки, про десятки розбитих та згорівших машин, про сотні розбитих вікон, про людей, яким страшно і які не розуміють за що. Потому чи не щодня доводилось знімати наслідки обстрілів у різних районах Миколаєва. Прифронтові села, куди довелось з’їздити вразили мужністю людей, які залишились. Працювати в таких місцях страшно, але коли дивишся на тих хто чує обстріли ледь не 24 години на добу, автоматично збираєшся і викладаєшся на повну аби показати світові, як живуть люди тут.
21 березня день був морально важким, ми з операторкою Юлею виїхали на зйомку прощання із шести військовослужбовцями різних підрозділів ЗСУ, та ще не здогадувались, що нас чекає там. Приїхавши на місце, мали почекати потому процесія повинна була їхати за місто на кладовище. Ми почули кілька гучних вибухів, вже звикши до такого зрозуміли, що не поруч, за кілька хвилин в небі побачили білі парашути та почули потужні вибухи, хтось із присутніх військових закричав «повітря» і всі присутні почали кудись бігти. Пробігши метрів 30 ми звернули у двір із зруйнованим парканом та присіли за якоюсь будівлею, пролунало ще кілька потужних вибухів. За 5 хвилин дізнались поцілили у готель «Інгул» та міську лікарню неподалік. Напевно тоді вперше стало так лячно. Ми їхали за колоною на кладовище та майже не розмовляли, емоції були тихі. На цвинтарі вже заготовлені десятки могил, чутно вибухи та видно дим з боку селища неподалік. Вийшовши з машини, ми з Юлею домовились, у випадку обстрілу стрибаємо у канаву поруч або у вириті могили. Той день я пам’ятатиму завжди.
У професії журналіста мені завжди здавалось цинічним знімати поховання. Біль та горе близьких, рідних, друзів. Ще гіршим виявилось знімати та писати матеріал про прощання із тим кого знала особисто. Але люди, миколаївці, українці повинні знати, хто віддав своє життя за волю, кого втратила держава – Героя.
29 березня у різних районах Миколаєва почули потужний вибух. Через 15 хвилин ми дізнались – ракета влучила у будівлю обласної військової адміністрації. Прибувши на місце довелось почекати, журналістів не завжди пускають на місце події одразу, перевірка акредитації від ЗСУ, узгодження із керівництвом. Коли нас провели на оточену територію, будівлю у якій протягом 6 років роботи у журналістиці, доводилось бувати чи не щотижня. Бачити результат прямого потрапляння ракети у будівлю та знати, що там під завалами ще досі є люди живі, а хтось більше ніколи не вийде звідти живим, важко.
Ніч проти 11 березня для мене була страшною, саме тоді вперше снаряди від РСЗО накривали мій район, сидячи із родиною між двома стінами в коридорі ми чули як касети розриваються у дворі, б’ються вікна. Вже вранці ми з оператором знімали сюжет про наслідки, про десятки розбитих та згорівших машин, про сотні розбитих вікон, про людей, яким страшно і які не розуміють за що. Потому чи не щодня доводилось знімати наслідки обстрілів у різних районах Миколаєва. Прифронтові села, куди довелось з’їздити вразили мужністю людей, які залишились. Працювати в таких місцях страшно, але коли дивишся на тих хто чує обстріли ледь не 24 години на добу, автоматично збираєшся і викладаєшся на повну аби показати світові, як живуть люди тут.
21 березня день був морально важким, ми з операторкою Юлею виїхали на зйомку прощання із шести військовослужбовцями різних підрозділів ЗСУ, та ще не здогадувались, що нас чекає там. Приїхавши на місце, мали почекати потому процесія повинна була їхати за місто на кладовище. Ми почули кілька гучних вибухів, вже звикши до такого зрозуміли, що не поруч, за кілька хвилин в небі побачили білі парашути та почули потужні вибухи, хтось із присутніх військових закричав «повітря» і всі присутні почали кудись бігти. Пробігши метрів 30 ми звернули у двір із зруйнованим парканом та присіли за якоюсь будівлею, пролунало ще кілька потужних вибухів. За 5 хвилин дізнались поцілили у готель «Інгул» та міську лікарню неподалік. Напевно тоді вперше стало так лячно. Ми їхали за колоною на кладовище та майже не розмовляли, емоції були тихі. На цвинтарі вже заготовлені десятки могил, чутно вибухи та видно дим з боку селища неподалік. Вийшовши з машини, ми з Юлею домовились, у випадку обстрілу стрибаємо у канаву поруч або у вириті могили. Той день я пам’ятатиму завжди.
У професії журналіста мені завжди здавалось цинічним знімати поховання. Біль та горе близьких, рідних, друзів. Ще гіршим виявилось знімати та писати матеріал про прощання із тим кого знала особисто. Але люди, миколаївці, українці повинні знати, хто віддав своє життя за волю, кого втратила держава – Героя.
29 березня у різних районах Миколаєва почули потужний вибух. Через 15 хвилин ми дізнались – ракета влучила у будівлю обласної військової адміністрації. Прибувши на місце довелось почекати, журналістів не завжди пускають на місце події одразу, перевірка акредитації від ЗСУ, узгодження із керівництвом. Коли нас провели на оточену територію, будівлю у якій протягом 6 років роботи у журналістиці, доводилось бувати чи не щотижня. Бачити результат прямого потрапляння ракети у будівлю та знати, що там під завалами ще досі є люди живі, а хтось більше ніколи не вийде звідти живим, важко.
Я мріяла стати журналісткою з дитинства, я навчалась цьому. Кілька разів я бувала у зоні проведення АТО та ООС на Донбасі, та чи могла я тоді подумати, що наслідки «рятувальної спецоперації руського миру» я зніматиму у своєму місті, у своєму районі, ні. Важко бачити сльози та відчувати горе людей у прифронтових селах та самому Миколаєві, іноді стикатись із агресією та непорозумінням «нащо ви це знімаєте, йдіть звідси, ви навідники» тощо. Втім, журналісти мають виконувати свою роботу де б вони не були, ми повинні докладати всіх зусиль аби показати світові, що робить росія з Українськими містами та селами. Ми повинні збирати та фільмувати докази злочинів проти українців. Це наш інформаційний фронт і ми переможемо.
Юрій КОВАЛЕНКО (телеоператор каналу УКРАЇНА і УКРАЇНА24 відділ новин)
Для мене війна розпочалась, ще в 2014 році тоді мене мало хто розумів і не сприймав мої слова серйозно…
Київ 24 лютого 06:30 ранку. Я прокинувся від телефонного дзвінка військовослужбовця з Миколаєва він був знервованим, пряма мова:
“ Юрій чого не відповідаєш мені на повідомлення? Ти ЯК? Вас сильно там обстрілюють?”...
Я навіть спочатку не зрозумів про, що йде мова, бо 23 го лютого пізно повернувся зі знімання, міцно заснув і не чув, що мені писали в месенджерах. Запитую через сон, а що трапилось? Військовий знову на емоціях відповідає:
“Юра! РФ напала на нашу державу! Бережи себе! Ми витримаємо!” і поклав слухавку…
Я вибіг на балкон, відкрив вікно і почув вибухи десь в дуже далеко. Через секунд 30 пролетіла наша авіація. Зізнаюсь чесно я хвилин п'ять не міг усвідомити, що це не сон, а реальність. Але панікувати не було часу потрібно було діяти.
Для мене війна розпочалась, ще в 2014 році тоді мене мало хто розумів і не сприймав мої слова серйозно…
Київ 24 лютого 06:30 ранку. Я прокинувся від телефонного дзвінка військовослужбовця з Миколаєва він був знервованим, пряма мова:
“ Юрій чого не відповідаєш мені на повідомлення? Ти ЯК? Вас сильно там обстрілюють?”...
Я навіть спочатку не зрозумів про, що йде мова, бо 23 го лютого пізно повернувся зі знімання, міцно заснув і не чув, що мені писали в месенджерах. Запитую через сон, а що трапилось? Військовий знову на емоціях відповідає:
“Юра! РФ напала на нашу державу! Бережи себе! Ми витримаємо!” і поклав слухавку…
Я вибіг на балкон, відкрив вікно і почув вибухи десь в дуже далеко. Через секунд 30 пролетіла наша авіація. Зізнаюсь чесно я хвилин п'ять не міг усвідомити, що це не сон, а реальність. Але панікувати не було часу потрібно було діяти.
Ще з 2014 року у мене все було зібрано: документи, речі, ліки та гроші на певний період. Тільки залишалось все кинути в наплічник ідо роботи...
Вийшов на вулицю у людей паніка, транспорт стоїть. Вирішив піти пішки на канал йти десь кілометри два.
По дорозі на роботу почав обдзвонювати рідних, друзів, колег з різних регіонів України. У всіх була паніка я їх розумів, бо і сам був в такому стані, але намагався заспокоїти та попередити, що я буду працювати й інформувати навіть у самих важких ситуаціях. Це рішення прийняв одразу, мене підтримали мої близькі та для мене ця підтримка була дуже важлива. Я потрібен каналу, я потрібен суспільству. Журналісти, а особливо у воєнний час дуже потрібні так само як і військові, лікарі, рятівники. Я чітко розумів, що повинен бути в епіцентрі подій, щоб інформувати населення України та світу, що відбувається і які дії робити далі.
Вибухи було чутно все ближче до Києва потім полетіли ракети. Я задумався про те, що мене може змусити покинути столицю? Єдине, що могло мене змусити це окупація міста. Кожну годину я тримав зв'язок з хлопцями “ЗСУ” вони мене заспокоювали та казали, що Київ не візьмуть! Перший тиждень повномасштабної війни в Києві було спекотно іноді доводилося спати у ванній кімнаті, або взагалі виходити в тамбур…
Особисто для мене день 24 го лютого, ще не завершений. Я не слідкую за тим яке зараз число і який день тижня. Журналісти в умовах війни мають виконувати своє головне завдання — інформувати. До того ж ця інформація — те, що зберігає життя людям. В Києві й області зараз трішки спокійніше ніж було перші два тижні повномасштабної війни і я почав їздити в ті регіони де спекотніше. Перший обстріл я запам'ятаю на все життя, але не на секунду я не думав про те, щоб перестати знімати війну…
Часто буває так, що ти їдеш знімати одну тему, а під час знімання з'являються ще теми які неможливо об'єднати в один сюжет і в підсумку привозимо дві, а то і три теми. Життя під час війни це суцільний матеріал для журналіста, телеоператора, фотографа. Найскладніше для мене, записувати інтерв'ю з людьми які два місяці були в окупації, або з людьми рідні яких зараз в окупації. Це важко, але моя робота і полягає в тому, щоб розказувати і показувати життя людей, а особливо під час війни. Хто як не ми покажемо, що дійсно відбувається насправді.
Умови робити змінили, працювати потрібно швидко і обережно. Приїхав, зняв необхідну інформацію - і виїхав. Працювати в зонах бойових дій небезпечно і важко. Працюючи в таких умовах, потрібно розуміти, що має потрапити в об'єктив камери, а що знімати не варто. Правило номер один, не вказувати позиції, місця обстрілів, які щойно відбулись… Бо одним невірним кадром можна наразити захисників і людей які живуть поруч на небезпеку. Коли працюю в таких зонах, руки трясуться не від вибухів і обстрілів, а ми з моїм колегою журналістом Артемом ДЖЕПКО пережили чимало їх, а від того, щоб все вірно відзняти та нічого зайвого не потрапило в об'єктив. Після зйомки я ретельно передивляюсь матеріал, кожен відзнятий кадр, після чого вже відправляю в редакцію на монтаж. За майже п'ять місяців я зрозумів, наскільки важлива журналістика для суспільства. Жодні телеграми канали, блоги або обговорення в соцмережах не замінять журналістику. Інформація - це також зброя У сучасній війні неправильне використання інформації призводить до реальних людських жертв. Моя мета не нашкодити жителям і військовим під час знімання матеріалу і перемогти інформаційну війну.
Немає коментарів:
Дописати коментар