Сповідь українки в евакуації

Коли мене запитують, чи планую я повертатися додому, відповідь є одразу - звісно! Там мій дім, мої речі, там залишилось моє життя. Інколи бувають моменти, що вже нібито готова повернутися, до вже такого рідного міста Миколаєва, але кожного ранку, прочитавши новини, я розумію, що моєму сину потрібно щасливе та здорове дитинство.

24 лютого - це самий проклятий та страшний ранок в моєму житті. Мені здавалося, що я готова до всього, але як виявилося не до війни. Кілька днів до цієї ночі я не могла спокійно лягти та заснути, я не могла, точніше не хотіла, щоб моя дитина ходила в дитячий садок, але як знак був, що саме 23 лютого зі спокійною душею я вклала спати сина та лягла сама.
Майже 3 роки з сім'єю ми прожили в мікрорайоні Кульбакіно. Гелікоптери, з воєнного аеродрому, вже не здавались такими страшними та великими, спати під шум винищувачів майже як за потрібне. Та все змінила одна ніч.

Прокинулася від вибуху тільки я, за ним дивний свист, тінь по квартирі та знову вибух. Я зрозуміла, що почалася війна. Розбудила чоловіка, який сказав, що я зійшла з розуму, то навчання у воєнних, а син спав спокійно далі у своєму ліжечку. Та все ж прочитавши новини, рішення було одне - тікати та спасати сина. Зателефонували всім рідним, зібрали найнеобхідніші речі за півгодини та поїхали до моїх батьків, що проживають в Миколаївській області. Але все життя залишилося там, в Кульбакіно...

Поки їхали містом, було багато людей та машин, хтось їхав дуже швидко, не дивлячись на дорожні знаки, деякі зовсім спокійно, як нічого і не відбувається, люди стояли на зупинках, чекали маршрутні таксі до своєї роботи, я ж сиділа зі скляним обличчям, вологими долонями від стресу, та було багато думок. Чи певне рішення прийняли, чи варто їхати до батьків, чи їхати на Західну Україну, чи взагалі залишатися вдома, це ж наш будинок, наше місто, не може бути такого в наш час, що його хтось буде відбирати?

Все ж вірним було прийнято перше рішення. Вже за 3 години ми були у батьків, в будинку мого дитинства. Дякувати Богу, син весь час просто думав, що ми їдемо в гості до бабусі та діда, це буде відпочинок на деякий час та знову повернеться до своїх іграшок, вони всі залишилися вдома, тільки конструктор лего в коробці захопили в останній момент. Інформаційний марафон по всім телеканалам, сіро та темно на вулиці, невтішні новини в телеграмі, що місто Миколаїв під обстрілами, а орки вже в Херсонській області.

Сирени повітряної тривоги лунали майже цілий день, не виключалися з початку до кінця тривоги, почуття фантомної сирени просто не покидало, кілька разів на день пролітали літаки з нашими захисниками. Таке враження, що ти просто сходиш з розуму від цього страху, нервова система не витримує, істерики, взяти себе в руки не виходить, почуття голоду відсутнє, іноді можна попити води. Коли йшла вмитися, я просила когось з рідних бути на вулиці та прислухатися, чи немає стороннього шуму. Найбільше було страшно за рідну сестру та її сім'ю, вони не захотіли зразу виїжджати та залишилися в місті Миколаєві, на той момент в безпечному районі.

Батьки живуть в приватному будинку, де є погріб, але там майже не було місця, все в консервації та банках, що підготувала перед смертю бабуся. Ми з чоловіком вирішили, що краще бути готовим та облаштувати місця для нас. Підвал безпечний, він знаходиться під будинком бабусі та має додаткове місце для доступу повітря та виходу у разі пошкодження основного.

З кожною сиреною ми ховалися, перший раз син злякався, що нам треба сидіти в холодному підвалі та ще й щось гуде на вулиці. В цей момент довелося поговорити по-дорослому, та розповісти всю правду маленькій людині, та ще й так, щоб це було зрозуміло, і ніяк не вплинуло на дитячу психіку.

Вдень та вночі ми бігали з будинку в підвал, сиділи та чекали на момент коли затихне тривога, спали одягнені, та все саме необхідне було під руками, щоб зразу бігти. Це продовжувалося до 7 березня, саме в цей день ми вирішили, що треба їхати далі, та не мучити дитину. Рішення давалося важко, адже проблеми з пальним, невідома та далека дорога. 8 березня о 7 ранку я востаннє обіймала маму та тата, а син бабусю і дідуся. Вони в безпеці, але спілкування тільки по відео.

 

За один день, до початку комендантської години нам вдалося доїхати до Тернополя. Жоден номер з пошуку квартири не відповідав, жодного місця в готелях по дорозі. Мама знайшла в інтернеті номер волонтерів, які розміщують у приватній школі біженців. В цей момент я зрозуміла весь абсурд, що відбувається, сльози лилися від образи та втоми. Ще місяць назад я була вдома, та подумати не могла, що буду шукати де зігрітися та поспати. За щасливим збігом обставин, це місце виявилося зовсім близько від нас. Дівчата прийняли та поселили в одному класі з сім'єю з Києва. Там нас годували, та ще й в дорогу пропонували дати з собою. Тут ми були 2 ночі, потім вирушили далі. Приїхавши у Львівську область краще не стало, адже знайти житло нереально, тим більш за доступну ціну. 2 ночі ми жили в малесенькому селі, в будинку, де максимальна температура була 15°, та за це були вдячні, все ж краще чим підвал. В цьому селі ми зустрілися з чоловіка братом, котрий вивіз своїх трьох дітей та дружину з Миколаєва, адже обстріл міста став більш агресивний. Коли знайшли квартиру поряд у містечку, майже 2 місяці жили всі разом там. Чоловік став на облік у військкоматі, продовжував працювати у своїй сфері та допомагати фінансово нашим героям. Неодноразово стикалися з неприйняттям нас, як українців у чужому місті. Ми намагалися жити, продовжувати радіти кожному дню, та не давати сумувати дітям. Але вони все розуміли, наче дорослі люди, наші діти від 2 до 9 років розмовляли про війну та співали пісні про Україну. Вони знають, що таке байрактар, та джавелін, звуки вибухів та повітряної тривоги. Вони знають, навіщо закривати штори та виключати світло, а у випадку тривоги брати смаколики та бігти в коридор. Вони - діти війни. 

Зараз ми всі разом знаходимося в Україні, думок покинути рідну країну навіть не було. Ми в безпеці та намагаємося жити далі, мріяти, як ми повернемося додому, пройдемося рідними вулицями та все відбудуємо. Я ніколи не могла подумати, що колись та когось зможу так ненавидіти, та плакати читаючи новини, пам'ятати кожну пам'ятну дату та кожне українське місто, радіти як дитина, коли бачиш автомобіль з номерами рідної Миколаївської області. Мені дуже болить кожна людина, що зараз вимушена ховатись від ворожої ракети, кожна людина, котра більше ніколи не побачить своїх рідних, та кожна дитина, котра ні в чому не винна, але вже закінчила своє життя трагічно. Я вірю в нашу Україну та наших воїнів ЗСУ.

Є.Карнаух. фото авторки.