Довгі роки, навіть після набуття формальної незалежності міжнародні новини в українських медіазасобах переважно наповнювались з Москви. Після 2014-го року змінився вектор, але наративи - ні. Тепер наші медіа ніби посилались не на ТАСС та РІА, а CNN і FT, але події зазвичай подавались з московським присмаком: на Заході ніхто Україну не чекає, демократія - велика облуда, хижаки вас “з'їдять”. Контент-аналіз яскраво демонструє що про цінності та аналіз змін - мінімальна кількість мегабайт, а про стереотипи в дусі антипропаганди західному світу, максимальна. Не дивно. Московії хотілось й надалі прив'язувати Україну до свого “світу”, щоб черпати ресурси. Перш за все - людські. Бо за 30 років незалежності велика кількість талановитих людей себе не змогли реалізувати на батьківщині й від'їхали на північ. Було таке й серед інформаційників. Хоча більшість манкуртів залишалась тут й працювала на поширення інформації з колишній метрополії. Так було вигідно.
А що зміниться тепер?
В українських медіа дуже куций список авторів з країн західної півкулі. Це вже не просто погано, це катастрофічно. Нація, що формується під час жорстокої війни має отримувати інформацію від українських кореспондентів. Не політиків, чи дипломатів, навіть не від військових та науковців, не від Арестовича та інших технологів, а саме від журналістів.
За виключенням 5-6 авторів в Лондон чи Прагу, не кажучи про Токіо та Вашингтон, за минулий рік у відрядження не виїжджали. Аргументи, що можна збирати інформацію дистанційно не підтримую, бо відчувати контекст онлайн - важко. Власних кореспондентів українських медіа у Європі можна перелічити на пальцях однієї руки. Під час УРСР - було більше.
Тепер, коли у вимушеній еміграції в країнах Європи опинились сотні жінок з журналістськими посвідченнями, та дипломами - це найперший засіб як організувати збір інформації для вітчизняних медіа. Редактори мають не закривати очі на відсутність оригінальної інформації з якоїсь Любляни, чи Лісабону, а шукати дописувачів саме в країнах ЄС. Для чого?
По-перше, щоб більше й більше європейців знайомились з українцями, українками здебільшого. По-друге, внутрішнє медійне поле вкрай важно наповнювати інформацією з вулиць старої Європи, щоб українці дізналися нового. Про звичаї, та проблеми, про форми співіснування, та кінець-кінцем про відношення пересічних німців, чи валлієць до біженців з України. Бо сьогодні українці краще знають обставини на фронтах теперішньої війни, ніж настрої в євробюрократів, чи пересічних працівників Братислави. Добре, що я чи ще 5 моїх знайомих отримують безпосередньо об'єктивну інформацію від друзів, які давно мешкають на Заході. Треба, щоб в кожному з наявних українських медіа була рубрика чи дописувач з країн Європи, чи навіть більше - міжнародник. Якість знань про той світ, який нас підтримує у війні з Мордором, створить більше підґрунтя для дієвої співпраці.
Ти хто працював в 90-ті пам'ятає, як яв лексикон пересічного українця потрапило слово “європейський”. В першу чергу завдяки стандарту на ремонт осель. Згодом вже нікому не хотілось мати “радянський” ремонт з вбогих будматеріалів та сантехніки. За стандартом потяглись виконавці. Те саме було з автопромом.
Чому українська журналістика не може стати більш націлена на міжнародну інформацію?
Тільки не треба доручати британським чи данським фондам, та посольствам опікуватись українською суверенною журналістикою. Це наше стратегічне завдання: розширити “очі та вуха” свого народу поза України. Та поділитись побаченим та почутим. А не сфальсифікованою в Останкіно та Старою площею пропагандою. Бізнес міг би долучитись до цієї корисної справи, бо діячі з державного сектору самі спершу мають у відрядження “зганяти” до Брюсселю та Страсбургу. До журналістів можуть гроші західної допомоги не дістатись. До речі, за післявоєнним планом Маршалла в Німеччині були засновані всі найбільші за накладом газети. Впевнений, що подібне станеться й в Україні, де тепер вкрай обмежений саме фінансовий (рекламний) ресурс для забезпечення незалежності свободи слова.
Ну і маю надію на балакучість та відкритість наших вимушених переселенців, але ніхто не скасовує стандарти журналістської праці, тобто в ефір та на шпальту мають не чутки з плітками потрапляти від земляків, які тепер в Барселоні чи Лондоні, а перевірена та аналізована інформація. Пулітцер за мужність в нас, українських журналістів вже є, тепер час продемонструвати пітливість.
В.Головченко член НСЖУ з 1991 року.
Немає коментарів:
Дописати коментар