«Я не вмію тримати автомат і через це відчуваю провину»: як не звинувачувати себе за «бездіяльність»

Нанук з миколаївського зоо вчасно поїхав до Брюселю...

«Я не вмію поводитися зі зброєю», «Я не воджу машину», «Я застряг за кордоном», «Я з дитиною вдома» – через ці та інші причини сотні людей не можуть бути на передовій або в ТрО. У закритих групах в соцмережах чи своїм рідним вони розповідають про відчуття провини й сорому, ніби роблять недостатньо для перемоги. Спартак Суббота, кандидат психологічних наук (PhD), психіатр та психотерапевт, пояснив, як заспокоїти й вивести себе з цього стану, та найголовніше, чому іноді те, що називають «бездіяльністю», в певних ситуаціях може бути найкращим рішенням.

Бути живим на війні – теж робота

Під час воєнних дій часто потрібна не стільки допомога – скільки важливо не заважати. Якщо людина не має військового досвіду чи досвіду бойових дій, тоді найоптимальніше – мінімізувати ризики для власного життя, родини, друзів, інших цивільних.

Наприклад, якщо ви будете перебувати поза полем бойових дій (від’їжджати, евакуюватися, особливо з маленькими дітьми), це лише підвищить спроможність нашої армії атакувати ворога, покращить якість комунікації між тими, хто не потрапляє в завали, тяжкі ситуації й не потребує медичної допомоги. Тобто евакуація в безпечні області знижує навантаження на всі служби: від ДСНС, медиків до безпосередньо військових. Тому, евакуюючись, думайте не про те, що ви поїхали, а про те, що зменшили навантаження на стратегічно важливі служби. Чим менше буде людей, які потенційно можуть постраждати, тим більше ми допоможемо нашим збройним силам. Тож лишитися живим на війні – теж робота.

Окрім того, ви маєте зробити все можливе, аби агресор не взяв вас у заручники. Тому що в певний момент вони будуть у відчаї. А коли це станеться, то завойовники братимуть усіх і вся в заручники, намагатимуться всіляко нас деморалізувати. Тому не треба дати підстав їм це зробити. Для військових найголовніший тил – їхня родина. Сьогодні усі, від ТрО до медиків, прикордонників та інших служб, борються за нас і наше майбутнє. Наша безпека – їхня мотивація.

Інформаційний фронт

Чим ви 100% можете допомогти – інформаційно. Навіть, якщо у вас небагато підписників, ви – не блогер-мільйонник, все одно можете писати коментарі, блокувати різні пабліки та канали агресора, поширювати достовірну інформацію. Одна людина знає 10 людей, якщо всі розмістять інформацію в себе, про це дізнається вже чимало людей. Ви, як мінімум, можете бути пропагандистом у своїй сфері. Інформаційний фронт не менш важливий за повітряний чи наземний.

Допомога іншим

Також можете допомагати тим, хто біля вас. Літні люди, евакуйовані мешканці з інших міст та навіть ті, хто звинувачує себе в «бездіяльності». Якщо ви панікуєте чи нервуєте, переключіться на когось іншого, хто потребує допомоги. Ніщо не заспокоює так, як психологічна допомога іншому. Можна бути далеко, але вести волонтерську діяльність.

Підтримка з-за кордону

Для тих, хто за кордоном: влаштовуйте мітинги, підписуйте петиції, звертайтеся до іноземних медіа, розказуйте своїм знайомим про подвиги українців, збирайте гуманітарну допомогу, зробіть так, щоб про війну знав увесь світ. Це – теж робота.

Зберегти дітей

Найкраще, що матері та їхні друзі й родичі можуть робити у цій ситуації – це зберегти нащадків. Немає нічого поганого в тому, що ви захищаєте своїх дітей і виховуєте здорове покоління. Після війни ми отримаємо тисячі людей з ПТСР, зокрема, дітей, які пережили це ще в дитинстві. Цього важливо не допустити. Не потрібно травмувати себе, дітей, рідних – це теж позначиться на майбутніх поколіннях. А вони мають бути здоровими як фізично, так і психологічно. Важливо пам’ятати: війна рано чи пізно закінчиться, але вам потрібно буде ще відновити країну та повноцінно в ній жити. Не витрачайте свій ресурс на провину, безсилля – ви допомагаєте вже тим, що будете живі.

Освоєння важливих навичок

Також важливо зараз освоювати нові навички. Наприклад, вчитися надавати першу медичну допомогу, робити ті ж коктейлі Молотова, шити тощо. Якщо маєте вільний час в евакуації, то саме зараз – чудова можливість навчитися. І коли знадобляться всі резерви, вже бути готовими.

Розробити власний план допомоги

У мене є досить багато знайомих, які воювали в 2014-15 роках і вони наразі з різних причин не можуть брати участь у війні. Вони теж відчувають сором, безсилля та напади паніки від «бездіяльності». На що я їм відповідаю: «Давай подумаємо, що ми можемо зробити прямо зараз і прямо тут. Чим ти можеш не заважати і чим конкретним допомагати». У такий спосіб для кожного окремо ми розробили ланцюжок того, як можна допомагати українській армії та заважати армії агресора просуватися всередину країни. Наприклад, хтось працює в так званому «креативному десанті» й пише пропагандистські лозунги, хтось пише вірші, хтось монтує, популяризує українську культуру. І це теж важливо. Зараз як ніколи важливо популяризувати українську музику, поезію, кіно.

Важливо без паніки визначити шляхи, де ви будете корисні й працювати в цьому напрямку. Тому ще раз: заспокоюйте себе тим, що ви вчитеся й допомагаєте іншим. Це мегаважливо для повноцінного функціонування нашої держави.

Бути в резерві

Якщо вас не беруть у ТрО або ви не встигли здати кров не нервуйте, не опускайте руки, не думайте, що ви не встигли. Це означає, що потрібну кількість уже набрали, а решта має бути в резерві. Бо якщо зараз усі підуть щось робити одночасно, буде хаос і це не матиме позитивного результату. Наводжу простий приклад: біля Києва підірвали сотні одиниць бойової техніки агресора. Чому? Тому що вони йдуть великим кагалом, вони помирають один за одним, при цьому ще й починають панікувати. ЗСУ ж правильно розподіляють зусилля і розкидають їх у такий спосіб, аби вони не заважали одне одному. І щоразу, коли відбувається поранення когось, то відбувається заміна. При цьому, солдати мають змогу відіспатися чи відновити сили. Це і є гуманний підхід наших збройних сил. Тому, якщо ви не потрапили в ТрО, це не робить вас непотрібними. Ви підете туди, коли це буде потрібно.

І ще хочу зробити важливу рекомендацію: люди мають припинити постити свої сльози й плач у соцмережах. Ніхто не має знати, кого бомблять, як складно, які емоції ви відчуваєте зараз. Незворушність наводить на ворога жах і демотивує його. Від того, що блогери чи селебрітіс викладають відео у сльозах, нашим захисникам і громадянам легше не стане. Навпаки, ті, хто дивиться нас у Росії, радіють з цього. Тому популяризація сліз не повинна мати місце зараз. Скорбота може бути безслізною, агресивною, з люттю. Ми маємо злитися, а не плакати в соцмережах. І лють, агресія та навіть гумор – найкраще, що ми повинні зараз транслювати. Якщо ви не вмієте таке транслювати, транслюйте інших. Пам’ятайте: ви можете допомогти навіть без зброї в руках. Все буде Україна!