24 лютого. 5 година ранку. День, який назавжди змінив Україну. Найстрашніший ранок у моєму житті, коли я прокинулася від вибухів. У перші секунди я відчула паніку, тривогу та напругу. Телефон розпалився від повідомлень: «Чула вибух? Як ти? Ви живі? Чи могла я собі уявити, що буде військове вторгнення? Звичайно, ні.
Десь за місяць до цього я читала про те, як виживати на війні, а мої друзі з мене сміялися. Я читала про це і думала, що якщо раптом таке трапиться, я буду готова і не панікуватиму. Але той ранок був сповнений жаху. Я не могла прийти до тями, мене довго трясло, тому що я ніколи не думала, що це торкнеться мене. Коли бойові дії відбувалися на Донбасі, це здавалося чимось далеким, десь «не тут». Я ніколи не думала, що одного разу, стоячи в супермаркеті, я почую, як вибухає військова база за пару кілометрів від мене. Я не думала, що за один день моє місто перетвориться на тихий морок, де кожен боятиметься вкотре вийти з будинків. Хто би міг подумати, що це торкнеться моєї рідної землі. Землі, на якій я жила і росла, землі, на якій відбувалися найкращі моменти життя, землі, де я зустрічала найкращих людей. Зараз мене обіймає гірке відчуття несправедливості та обурення, коли російські націоналісти пишуть, що «це лише операція денацифікації», або що «днр попросила про допомогу, щоб врятувати від вас, українців, які вбивають дітей ці 8 років».
Я не хочу в це вірити! Я не буду мовчати! Здавалося б, як у 21 столітті може таке статися, щоб знищувати один одного? Ми ніби зробили крок назад і повернулися за часи Другої світової війни. Зараз ловлю себе на думці, що молоде покоління, у тому числі і я, розповідатимемо у майбутньому нашим дітям про цю страшну трагедію зі сльозами на очах і болем усередині. Як це страшно. Ми - молоде покоління не хочемо війни, ми хочемо розвиватись, творити, створювати щось нове та корисне, а головне жити над мирним небом!
Знаєте, що саме цікаве? Впевнена, що у кожного українця відбулось глобальне переосмислення сенсу життя та його цінностей. І я буду найщасливішою у світі, взявши каву, прогулявшись улюблим містом, надивуватися краєвидом моря, а саме головне, повернутися у рідний дім вечеряти, не гортаючи новини. І заснувши не з думкою про війну, а про смачний сніданок і чим би зайнятися завтра. Ще місяць тому я нила про те, як мені нудно. Як не мотивує стабільність, незмінюваний режим і багато маленьких дрібниць. Саме зараз хочу самого занудного життя, лиш би спокійного…
Також хочу торкнутися проблеми, що стосується молодого покоління у воєнний період, як сімейні розбіжності у політичних поглядах. Пояснюється це тим, коли старші та молодші родичі живуть у різних інформаційних середовищах, і це призводить до дуже серйозних розладів. І тут швидше відповідальність дітей у тому, щоб виробити захисні механізми, які дозволять нормально спілкуватися з родичами, які живуть в іншому інформаційному середовищі. Часто чую, що батьки не вірять своїм власним дітям. Відбувається це тому, що вони злизують інформацію з російських державних телеканалів. Телебачення просто промиває людям мізки. Саме таким способом діє сила пропаганди на людину. До речі, моя знайома живе у Росії, і ось, що говорять її родичі: «росіяни прийшли вас визволяти. Вони нічого не зруйнують, вони вас не чіпатимуть». Моєї агресії не було меж. Як можна бути настільки «зомбованим» суспільством, щоб вірити в цю брехню. Я припускаю, що у різних поколінь можуть бути різні погляди на якісь речі, але не на ті, що відбуваються зараз. Я не дуже уявляю, як можна думати інакше і бути при цьому доброю, адекватною людиною. Мені весь час здається: ну гаразд, ці люди виправдовують м'ясорубку, а що вони ще можуть виправдати? Як з ними можна жити та мати справу, якщо вони вважають, що це нормально? Я вважаю, що цих людей уже нічого не врятує, якщо вони десятками років піддавалися путінському режиму (не побоюся цього вислову). У будь-якому разі, правда завжди випливе назовні!
Що робити молодому поколінню у воєнний період? Чим допомогти у разі необхідності? Найголовніше, що потрібно робити – зберігати спокій і не піддаватися паніці. Я розумію, що діти, підлітки бачать це вперше, відчувають це на собі, але треба рухатись далі, якщо є така можливість.
Безумовно, тримати руку на пульсі потрібно і бути в курсі останніх подій вкрай необхідно. Але ж не потрібно постійно моніторити пабліки новин і соцмережі. Влаштуйте собі інфо-детокс і відпочиньте від Інстаграма, Фейсбука та інших місць, де можна читати новини. Потрібно себе чимось зайняти, наприклад, знайти власне хобі. Також можна зайнятися благодійністю і стати волонтером для допомоги нашим ЗСУ або допомогти тваринам. Я, до речі, сама допомагала нашим військовим, які потребували їжі, теплих речей, спальних речей. Це може зробити кожна людина, якщо є бажання допомогти. У такий непростий час треба триматися разом і не бути байдужими.
Щоразу, коли мої думки відносяться в майбутнє, я молюся за Україну. Хочу жити у мирній та сильній країні, де немає війни, насильства та свавілля влади. Мрію, щоб громадяни України пишалися своєю країною, а держава захищала їхні права. Будь-яка війна – це не тільки ордени і героїчні звершення, але й страждання, жертви, великі втрати. Всі ми в неоплатному боргу перед героями, чиї життя забрала війна у боротьбі за перемогу і гідність, перед усіма, хто проніс через тягар війни любов до Батьківщини і бажання бачити її переможною, незалежною та квітучою.
Кожен на моєму місці хотів би нарешті прокинутися з посмішкою та почути такі слова: «ВСЕ ЗАКІНЧИЛОСЯ, МИ ПЕРЕМОГЛИ!». Сподіваюсь, так воно і буде, головне вірити.
Все буде, Україно! Ми впораємось. Я за правду! Я за мир!
К.Толпазан, студентка.
Немає коментарів: