“Історія культурних зв'язків між Україною і Росією - це історія великої і ще не закінченої війни. Як усяка війна, вона знає наступи і відступи, знає перекінчиків і полонених. Історію цієї війни треба вивчати.” Ця довга цитата належить відомому мовознавцю Юрію Шевельову з Харкова, який після 2-ї світової мешкав на заході. Вичитав я її в свіжій збірці Оксани Забужко “Планета Полин. Вибрані есеї”. Книга вельми корисна. Завдяки державній підтримці українського книговидання тепер хоча б один примірник цієї книги є в кожній вітчизняній бібліотеці. Цікаво буде перевірити. Я познайомився зі збіркою есе за 20 років від найулюбленішої письменниці в Центральній бібліотеці імені Марка Кропивницького міста Миколаїв. Знайдіть книгу у вашій (найближчий) бібліотеці, та обов'язково прочитайте.
В мене відчуття ніби налаштував власний камертон за тієїю публіцистикою. Герої нарисів мешкали в різні часи, наприклад кінорежисери: Довженко творив в СРСР у 20-50 роки, а Тарковський - 60-80-ті, Ларс Трієр з Данії знімає вже у 21-му сторіччі, але містами вони однодумці.
Оксана Забужко у передмові до цього видання говорить, що есеїстика це – такий жанр, який є ознакою інтелектуальної зрілості як читача, так і автора. «Планета полин» - яскраве цьому підтвердження. Читати цю книгу, якщо не знаєш контексту, в якому жили і творили її герої, не слід. Декілька раз вбивав те чи інше прізвище у пошуку… “Залипав” над історією, чи контекстом тієї чи іншої події. Але якщо потенційний читач має уявлення про політичну та соціальну історію ХХ століття, особливо про його тоталітарний та авторитарний треш – книга читатиметься на одному диханні.
Чому раджу всім почитати?
Бо гарна публіцистика створюється уважним автором на основі фактів й трішечки - інтуїції. Тут немає місця домислу. Але дуже широке поле для роздумів самого читача.
Чому в нас так виходить?
Скільки на ті ж самі граблі будемо..?
Ну і взагалі: скільки ще буде тривати війна з Росією?
Я почав з цитування Шевельова, людини, яка чи не найбільше була відторгнута всіма інтелегентами в УРСР, але попри те, повернулась в Україну через 60 років, отримала Шевченківську премію, а його чудові книги тепер живуть на полицях не тільки гарвардської бібліотеки, але й українських. Якщо не спойлерить, цей мовознавець дослідив у своїй праці «Історична фонологія української мови» що наша мова виникла цілком самостійно. Фантазії про братні мови залишимо їх авторам. До речі, українська мова найбільша зі слов'янських мов. То ж як ми їй послуговуваємось у 21-му сторіччі - залежить саме від нас. Досить молитись на чужих богів. Читаючи власних авторів - збагачуємо особисту мову. Перемагаємо згодом на фронті.
В.Головченко.
Немає коментарів: