90 років з тієї голодної та холодної осені-зими, коли в Україні вибухнув штучний голод, не розкрили ще всіх таємниць. Не названі персоналії, тих, хто пропагандистки «відбілював» у світовій пресі сам факт голоду 1932-33 років, причини зникнення зерна на величезних територіях, де й іншої їжі не залишалося внаслідок колективізації.
Що це був?
Хто займався цією кампанією, як тепер сказали б «піару»? Не Сталін же «полював» на західних журналістів та письменників, привозив їх до СРСР, влаштовував прийоми у Кремлі та інших пафосних місцях?! Почалося журналістське розслідування.
Як я люблю своїх земляків, Миколаївців! Що ні біографія – сюжет для блокбастера, що ні ім'я – свідок, або навіть вершник масштабних діянь, зокрема – катастроф. Гуманітарна проблема, що виникла під час низки обставин, що призвела до великого голоду 1932 року, народила і свого генія «піару» радянського керівництва, родом з Миколаєва. Знайомтеся – Костянтин Олександрович Уманський, правда, по батькові швидше за Абрамович (був такий заводчик у місті Абрам Ісаакович Уманський).
Народився він у сім'ї дипломованого інженера, у гімназії виявив успіхи у освоєнні літератури, іноземних мов, був небайдужий до живопису. Знайома ситуація? Талановитих та комунікабельних людей з Миколаєва, як правило, швидко відбирають, або вони самі прагнуть залишити батьківський будинок. Ось і Костя навесні 1918 вступає до Московського університету, знайомиться з художниками-авангардистами. На замовлення наркома освіти Луначарського, написав для Берлінського видавництва практично наукове дослідження творчості молодих лівих художників Малевича, Шагала, Сар'яна «Нове російське мистецтво». Автору не було ще 18-ти. Після закінчення університету працює в РосТА, а потім їде кореспондентом ТАРС у Відень. У 1928 році в Парижі та Женеві очолює корпункт, буває у Римі. У ці роки виявив себе талановитим журналістом-міжнародником та зав'язав багато зв'язків. Цей природний дар – знайомитися з безліччю людей, зав'язувати стосунки, зіграє неодноразово у його долі роль, іноді – зловісну.
А тим часом до України підбирався голод. Більшовики «запустили» молох колективізації та на всіх парах вивозили фрахтованими пароплавами продовольство. Одним говорили, що потреб індустріалізації, іншим – для світової революції. Сьогодні з'являються гіпотези, що це були банальні корупційні дії щодо експорту капіталу.
Тут наш земляк і сподобився. Працюючи з 1931-го в комісаріаті закордонних справ СРСР, заступником, а згодом і завідувачем відділу зв'язків з пресою, Уманський фактично здійснював кампанію «антиголод в Україні». Його зусиллями в СРСР було запрошено відомого і дуже впливового журналіста Дюранті. Він був одним із перших на Заході, хто заперечував Голодомор. У той час, коли лютував голод, він писав на сторінках амеріканської преси що "Будь-яке повідомлення про голод у Росії поки є перебільшенням або шкідливою пропагандою," і "Немає голоду або голодних смертей, однак підвищена смертність через хвороби від недоїдання."
У своїх репортажах Дюранті зменшував вплив нестачі продовольства в Україні, хоча в приватних бесідах він розповідав Євгену Лайонсу і повідомляв Британське посольство про те, що населення України "зменшилося" на 6-7 мільйонів.
У той час як інші західні журналісти намагалися повідомляти про Голод повну об'єктивну інформацію, яку можна було зібрати в умовах існуючої радянської цензури та обмежень на відвідування регіонів, репортажі Дюранті часто повторювали офіційну позицію Радянської влади. Як написав Дюранті з Москви 1933 року "Умови важкі, але голоду немає... Але, грубо кажучи, неможливо зробити омлет не розбивши яйця".
У своїх статтях Дюранті заперечував факт Голодомору в Україні. Він також спростував повідомлення про Голодомор інших, називаючи їх реакціонерами та звинувачуючи у антибільшовизмі. Дюранті у своїх репортажах повторював тези радянської пропаганди без перевірки на істинність.
У серпні 1933, кардинал Теодор Інніцер закликав по допомогу, стверджуючи, що голод в Україні забирав життя "схоже, що мільйонів" і змушував тих, хто вижив вдаватися до дітовбивства і канібалізму. 20 серпня 1933 р.
надрукувала заклик Інніцера та офіційне радянське спростування: "у Радянському Союзі немає ні канібалів, ні кардиналів". Наступного дня було надруковано ще одне спростування від Дюранті.
Достеменно відомо, що і Дюранті та інших журналістів, а пізніше письменників Б.Шоу та Фейхтвангера, Барбюса опікувався Уманським. Вони приїжджали до Союзу, ходили до Сталіна, йому перекладав Уманський, фотографувалися, та писали талановито, але у дусі радянської пропаганди. "Засвітився" землячок і на переговорах Сталіна з американським медіамагнатом того часу Роєм Говардом. Треба сказати, що в цей час між СРСР і США ще не було дипломатичних відносин, тому інформаційна активність у заокеанській пресі потрібна була радянському уряду, щоб все-таки налагодити їх. Деякі історики вважають репортажі Дюранті вирішальним фактором, що вплинув на рішення президента Рузвельта офіційно визнати Радянський Союз у 1933 році.
Уманський туго знав свою справу. Працюючи спочатку над блокадою інформації у міжнародних ЗМІ про голод, а потім над її локалізацією та відбілюванням ролі ВКПб, він завойовував довіру керівництва. Приз – посада радника посольства у США 1936-го, а швидко й послом! Тоді він був одним із наймолодших послів СРСР. І де? Уманського неодноразово приймали президент Рузвельт та держсекретар Хелл. Дуже тісно він спілкувався з багатьма американськими журналістами. Але не все було гладко у роботі сталінського висуванця. З початком репресій в СРСР посол Уманський у всій красі розгорнув інформаційну кампанію проти критики радянсько-німецьких сепаратних домовленостей про анексію Прибалтики. Постійно демонструючи агресивність, він заслужив відгук від держсекретаря як про «ходячу образу».
Справа дійшла до того, що місцеві газети почали писати, ніби Уманський зовсім не дипломат, а розвідник. Але як ми вже бачили раніше, наш герой умів організувати інформацію в газетах. З'явилися у пресі й відкриті нападки особистого характеру, а Уманський та посольство не парирували їх. Пізніше Громико написав, що, швидше за все, Уманський, наблизившись до одного з близьких помічників президента США, викликав реакцію інших. Уманський дуже часто вживав різкі слова для характеристики поглядів декого з оточення Рузвельта. Що це було – не зовсім зрозуміло, але Молотов уже пенсіонером озвався так: «Цей несерйозний Уманський..., призначили, бо інших не було!»
Генерал Судоплатов, один із керівників беріївської розвідки, у своїй книзі «Різні дні таємної війни та дипломатії.1941 рік» прямо стверджує: «в умовах тимчасового згортання нашої розвідувальної роботи у Вашингтоні в 1939 Уманський за вказівкою Москви взяв на себе виконання ряду функцій резидента НКВС в Америці.
Як я люблю своїх земляків, Миколаївців! Що ні біографія – сюжет для блокбастера, що ні ім'я – свідок, або навіть вершник масштабних діянь, зокрема – катастроф. Гуманітарна проблема, що виникла під час низки обставин, що призвела до великого голоду 1932 року, народила і свого генія «піару» радянського керівництва, родом з Миколаєва. Знайомтеся – Костянтин Олександрович Уманський, правда, по батькові швидше за Абрамович (був такий заводчик у місті Абрам Ісаакович Уманський).
Народився він у сім'ї дипломованого інженера, у гімназії виявив успіхи у освоєнні літератури, іноземних мов, був небайдужий до живопису. Знайома ситуація? Талановитих та комунікабельних людей з Миколаєва, як правило, швидко відбирають, або вони самі прагнуть залишити батьківський будинок. Ось і Костя навесні 1918 вступає до Московського університету, знайомиться з художниками-авангардистами. На замовлення наркома освіти Луначарського, написав для Берлінського видавництва практично наукове дослідження творчості молодих лівих художників Малевича, Шагала, Сар'яна «Нове російське мистецтво». Автору не було ще 18-ти. Після закінчення університету працює в РосТА, а потім їде кореспондентом ТАРС у Відень. У 1928 році в Парижі та Женеві очолює корпункт, буває у Римі. У ці роки виявив себе талановитим журналістом-міжнародником та зав'язав багато зв'язків. Цей природний дар – знайомитися з безліччю людей, зав'язувати стосунки, зіграє неодноразово у його долі роль, іноді – зловісну.
А тим часом до України підбирався голод. Більшовики «запустили» молох колективізації та на всіх парах вивозили фрахтованими пароплавами продовольство. Одним говорили, що потреб індустріалізації, іншим – для світової революції. Сьогодні з'являються гіпотези, що це були банальні корупційні дії щодо експорту капіталу.
Тут наш земляк і сподобився. Працюючи з 1931-го в комісаріаті закордонних справ СРСР, заступником, а згодом і завідувачем відділу зв'язків з пресою, Уманський фактично здійснював кампанію «антиголод в Україні». Його зусиллями в СРСР було запрошено відомого і дуже впливового журналіста Дюранті. Він був одним із перших на Заході, хто заперечував Голодомор. У той час, коли лютував голод, він писав на сторінках амеріканської преси що "Будь-яке повідомлення про голод у Росії поки є перебільшенням або шкідливою пропагандою," і "Немає голоду або голодних смертей, однак підвищена смертність через хвороби від недоїдання."
У своїх репортажах Дюранті зменшував вплив нестачі продовольства в Україні, хоча в приватних бесідах він розповідав Євгену Лайонсу і повідомляв Британське посольство про те, що населення України "зменшилося" на 6-7 мільйонів.
У той час як інші західні журналісти намагалися повідомляти про Голод повну об'єктивну інформацію, яку можна було зібрати в умовах існуючої радянської цензури та обмежень на відвідування регіонів, репортажі Дюранті часто повторювали офіційну позицію Радянської влади. Як написав Дюранті з Москви 1933 року "Умови важкі, але голоду немає... Але, грубо кажучи, неможливо зробити омлет не розбивши яйця".
У своїх статтях Дюранті заперечував факт Голодомору в Україні. Він також спростував повідомлення про Голодомор інших, називаючи їх реакціонерами та звинувачуючи у антибільшовизмі. Дюранті у своїх репортажах повторював тези радянської пропаганди без перевірки на істинність.
У серпні 1933, кардинал Теодор Інніцер закликав по допомогу, стверджуючи, що голод в Україні забирав життя "схоже, що мільйонів" і змушував тих, хто вижив вдаватися до дітовбивства і канібалізму. 20 серпня 1933 р.
надрукувала заклик Інніцера та офіційне радянське спростування: "у Радянському Союзі немає ні канібалів, ні кардиналів". Наступного дня було надруковано ще одне спростування від Дюранті.
Достеменно відомо, що і Дюранті та інших журналістів, а пізніше письменників Б.Шоу та Фейхтвангера, Барбюса опікувався Уманським. Вони приїжджали до Союзу, ходили до Сталіна, йому перекладав Уманський, фотографувалися, та писали талановито, але у дусі радянської пропаганди. "Засвітився" землячок і на переговорах Сталіна з американським медіамагнатом того часу Роєм Говардом. Треба сказати, що в цей час між СРСР і США ще не було дипломатичних відносин, тому інформаційна активність у заокеанській пресі потрібна була радянському уряду, щоб все-таки налагодити їх. Деякі історики вважають репортажі Дюранті вирішальним фактором, що вплинув на рішення президента Рузвельта офіційно визнати Радянський Союз у 1933 році.
Уманський туго знав свою справу. Працюючи спочатку над блокадою інформації у міжнародних ЗМІ про голод, а потім над її локалізацією та відбілюванням ролі ВКПб, він завойовував довіру керівництва. Приз – посада радника посольства у США 1936-го, а швидко й послом! Тоді він був одним із наймолодших послів СРСР. І де? Уманського неодноразово приймали президент Рузвельт та держсекретар Хелл. Дуже тісно він спілкувався з багатьма американськими журналістами. Але не все було гладко у роботі сталінського висуванця. З початком репресій в СРСР посол Уманський у всій красі розгорнув інформаційну кампанію проти критики радянсько-німецьких сепаратних домовленостей про анексію Прибалтики. Постійно демонструючи агресивність, він заслужив відгук від держсекретаря як про «ходячу образу».
Справа дійшла до того, що місцеві газети почали писати, ніби Уманський зовсім не дипломат, а розвідник. Але як ми вже бачили раніше, наш герой умів організувати інформацію в газетах. З'явилися у пресі й відкриті нападки особистого характеру, а Уманський та посольство не парирували їх. Пізніше Громико написав, що, швидше за все, Уманський, наблизившись до одного з близьких помічників президента США, викликав реакцію інших. Уманський дуже часто вживав різкі слова для характеристики поглядів декого з оточення Рузвельта. Що це було – не зовсім зрозуміло, але Молотов уже пенсіонером озвався так: «Цей несерйозний Уманський..., призначили, бо інших не було!»
Генерал Судоплатов, один із керівників беріївської розвідки, у своїй книзі «Різні дні таємної війни та дипломатії.1941 рік» прямо стверджує: «в умовах тимчасового згортання нашої розвідувальної роботи у Вашингтоні в 1939 Уманський за вказівкою Москви взяв на себе виконання ряду функцій резидента НКВС в Америці.
І погано закінчив. Но це - інша історія.
С.Лиманов.
Немає коментарів: