Роботи що представлені на виставці являють собою останні творчі доробоки та ніколи раніше не експонувались.
Долю не обирають… Але якщо людина не відірвалась від свого пракореня, коли вона націлена на добро и підсвідомо прагне жити в гармонії зі Світом і самою собою, то доля залишається прихильною до неї за найскладніших обставин. Одесити люблять згадувати тих небагатьох митців, які, виїхавши з рідного міста, стали відомими за кордоном. А скільки їх, усіма забутих, блукає по світу в пошуках уже не визнання, а бодай якихось засобів для існування…
Микола Прокопенко належить до тих художників, котрі знані й поціновані за кордоном значно більше, ніж у себе на Батьківщині. Він багато і плідно працює.
До Миколи доля була прихильною з самого дитинства. З багатого стародавнього козацького села Усатова, що поблизу Одеси, вона привела хлопця до Одеського художнього училища, а згодом до Київського художнього інституту.
Звістка про виставку робіт Прокопенка все ж набула розголосу в середовищі одеської інтелігенції. І на вернісаж довелося буквально «протискуватися».
Значно більше його робіт залишилось у майстерні та стало надбанням приватних галерей і музеїв країн СНД, Греції, Ізраїлю, Канади, США, Мексики, Австралії, Японії та ін..
І лише професор В. Барладяну-Бирладник відзначив перед присутніми – роботи українського митця високого штибу: «Коли знайомишься з творчістю, кидається у вічі містика його кольорового думання. Так свого часу мислив М. Гоголь. Його образи також можна поріднити образами М. Гоголя».
Де Гоголь – там містика. Містика насправді присутня – світло і символи. Полотна випромінюють диво-промені і ти відчуваєш, як там, глибоко в душі, набуває і пускає свої пагони давно засохле насіння добра, розпускається квітка краси – у кожного своя. Наша притлумлена генетична духовність отримує імпульс, підтримку. Поволеньки висвітлюються обличчя і думки, розкайданено починає звучати рідна мова і дисонансом іншомовні скарги на наші негаразди.
Полотна Миколі двовимірно фігуративні й водночас багатопланові.
Діапазон полотен художника надзвичайно великий.
Мовою напівсюжетів – напівсимволів, мовою традиційних кольорів до нас звертається, нагадуючи про себе, сама пам’ять наших пращурів. Кожна картина це вікно, через яке тягнуться руки з минулого в майбутнє. Струни здатні зв’язати світлі душі наших пращурів за світлими душами наших нащадків.
Це сама Україна звертається до нас, своїх синів і дочок: «Дивиться! Ось я, перед вами, розмаїта, прекрасна, розкішна, ніким не прикрита і нічим не захищена».
Микола Прокопенко витворився в художника, в якого «національна самобутність переплавилась в явище надреалістичне, авангардне».
Сам майстер на запитання, в якій манері він працює, відповів: «Моя справа – малювати. В якій манері я це роблю, визначить хтось інший, історики, наприклад».
Можливо, й справді це душа Миколи Гоголя повернулася до свого народу зробити те, чого не було зроблено за життя.
Виставка діє до 24 червня.
Немає коментарів: