ЯК ЖЕ Ж Я СКУЧИВ ЗА ТЕАТРОМ

Фантасмагоричний театральний ліквор людей без стрижня в спектаклі «Безхребетність» вилив на глядача Херсонський обласний академічний музично-драматичний театр ім. Миколи Куліша. Ми скучили за театром. Але і театр скучив за глядачем. Мабуть, тому, в посткарантинній прем’єрі «Він» виплеснув на «Нас» стільки театральних прийомів та фішечок, що їх би вистачило на невелику театральну хрестоматію: починаючи від кольору чоловічих трусів, та закінчуючи «бдсм»-атмосферою театральних мізансцен. І якщо з пісні слів не викинути, то сюжет – можна, і це довела німецька драматургиня Інгрід Лаузунд. Тому перед режисером Сергієм Павлюком постала важка задача: донести людські трагедії до глядача не спотворивши замисел авторки - показати безпорадність та приниження найманих робітників. 

Нудне життя офісного планктону відчувається через передбачуваність дій та вчинків головних героїв. Якщо дрес-код офісу вимагає червоно чорні кольори, то ти здогадуєшся, що колір білизни працівників теж підпорядкований цьому офісному стандарту. А потім залишаєшся в роздумах, режисер навмисно передбачив твоє «передбачення», чи це залізна логіка театрального жанру? Аскетизм режисерських прийомів підкреслюється точно підібраними деталями, епізодами та синхронізацією рухів, нібито сторонніх звуків. Деталі важливі: колір чоловічих метеликів, повинен пасувати кольору штучного фалоса, який своєю чергою повинен побувати не тільки в спітнілій руці. Але в цьому феєричному коктейлі театральних «тончаків» було багато легко впізнаваних штампів, як-то циклічні циркові падіння та ляпаси. 

Режисеру на фоні монотонного авторського тексту і відсутності сюжету довелось докластися надзвичайної винахідливості, щоб утримати глядача від нудьги. Приховуючи цю драматургічну порожнечу режисер у гонитві «за касою» та потуранню ницим почуттям невихованого глядача припустився, як мені здалося, гріху латентної гомофобії. Розраховуючи на смішочки з залу, використав прийом-штамп зображення геїв та лесбійок сексуально стурбованими ідіотами та манірними фріками. 

Подивиться та озирніться навкруги, серед театрального цеху є такі люди, але це вишукані інтелігентні та тактичні люди, яким незручно бачити таке сприйняття їх способу почуттів. Тому за кордон з такої виставою мабуть не поїдеш, хоча в неї є фестивальний потенціал. Тому тільки для внутрішнього вживання? Не хочу щоб мене звинуватили в моралізаторстві, тому акцентую: я вітаю, що херсонський театр виносить на сцену табуйовані теми: сексуальної орієнтації, насильства, різноманітних фобій та комплексів. Я вітаю, що на сучасній сцені актори розмовляють живою мовою та вчасно реагують на сьогоденні проблеми. Вистава «Безхребетність» у «кулішовському» баченні – це світ лицемірства, конкуренції та боротьби, це світ зради та лукавства, і нарешті це світ героїв та гідності, якої нема. Акторський колектив на сцені занурюється в декілька пластів, змішуючи трагедію, фарс, фантасмагорію та комедію, від якої не смішно. І якщо з вистави можна викинути сюжет, то слова з маячних монологів – зась (і над ними потрібно попрацювати). Злагоджена гра акторів до сьомого поту залишають глядача небайдужим до останнього акорду. Гротескна дійсність вистави вдало підкреслюється музичним оформленням та світовими рішеннями. Які своєю чергою разом с ксероксом задають смислову ритмічність офісного життя.

P.S. Пророкую – успіх вистави та аншлаги.

З любов’ю до театру арт-аналітик Юрій Житняк