Ми не будемо дискутувати про життя у різних куточках Землі, порівнювати якість існування народів «третього світу» й мешканців сучасних мегаполісів найрозвиненіших країн. Мою душу бентежить життя українського народу на сході країни. Я сама є мешканкою невеличкого шахтарського містечка, яких безліч на Донбасі і які схожі між собою. З одного боку – зручні, невеличкі, затишні, комфортні, а з іншого - сірі, малолюдні, сумні.
Знаєте, часто можна почути, що життя людей на сході України кардинально змінилося після 2014 року, коли розпочався збройний конфлікт на території Донецької та Луганської областей. Та я вважаю, що це сталося набагато раніше. Тоді, коли Донбас із «всесоюзного годувальника» перетворився на «тягар», як можна почути з багатьох ЗМІ.
Місцеві мешканці у переважній більшості працюють на вугледобувних шахтах. Робота важка, а заробіток невеликий, у порівнянні з середньою зарплатнею по Україні, та іншої роботи немає. Такі вугледобуванні підприємства навіть називають «містоутворювальними». Спочатку будували шахту, а потім з’являлися й помешкання робітників. У такий спосіб було утворено більшість шахтарських містечок на Донеччині.
Звичайно, місцеві мешканці люблять свою малу батьківщину, радіють і сумують разом із громадою, працюють на користь держави, якби не одне але... Працівникам вугледобувних підприємств не сплачують зарплатню своєчасно. Останні десять років питання стоїть дуже гостро. Будь-якому терпінню колись настає край. Люди знервовані, морально виснажені, озлоблені, кожного дня чекають на власно зароблені кошти. Ці люди нікому нічого не винні. Вони хочуть отримати власний заробіток, своєчасну виплату якого гарантовано Конституцією України. Тоді чому виглядають вони якось принизливо, немов соромляться вимагати свої кошти?
А проблема в тому, що робітників шахт, які не хочуть працювати в борг, наважуються страйкувати, залякують тим, що підприємство буде зупинено й затоплено, бо українське вугілля державі не потрібно.
Якщо шахту буде затоплено, а це містоутворювальне підприємство, то і місто фактично перетвориться на «місто-привид» (із заколоченими вікнами, пустими покинутими помешканнями), бо працювати буде ніде й нікому: молодь виїжджає не просто з області, а з України шукати кращої долі.
Історію розвалу вугільної галузі я споглядаю протягом, напевно, двадцяти років. Я зростала у шахтарській родині і як ніхто знаю про «гідну» зарплату шахтарів і тоді, і зараз. Мій син вже не буде шахтарем, бо ми добре усвідомили, що ця професія вже не потрібна нашій країні, але чомусь стали непотрібними й люди, які зараз працюють шахтарями, їхні родини, діти, онуки. Чому? Питання не риторичне. В місті, де я мешкаю, працівникам шахти не сплачують заробітну платню четвертий місяць. Люди стукали у всі двері: зверталися до керівництва шахти, місцевих органів самоврядування, писали до прокуратури, перекривали трасу обласного значення, страйкувати, збирали мітинги, зверталися до профспілки, депутатів, їздили під Верховну Раду України зі своїми вимогами. Все було марно. А найогидніше, що «стукали» й до українських телеканалів різного ґатунку (писали, телефонували, надсилали фото, відео тощо), сподівалися, що хоча б мас-медіа в демократичній країні допоможуть…. Смішно! Вони не зреагували. Людський біль і крик людей зі сходу України виявився для них нецікавим, не заслуговуючим на увагу у час прайм-тайм. Це засмутило й розчарувало найбільше. Невже схід нашої держави став таким далеким і непотрібним для звичайних українців?! Чому на нас не звернули увагу? Мабуть, вважають, що шахти, працівники шахт, як і вугілля, Україні не потрібні.
Останнім часом у суспільстві справді вголос заговорили про неспроможність держави утримувати збиткові шахти. Можливо, в цьому є сенс, але, якщо планується консервація містоутворювальних підприємств, то потрібно було б заздалегідь продумати механізми працевлаштування робітників, їх перепрофілювання, забезпечити такою потрібною оплачуваною роботою.
Україна є незалежною вже 29 років. Більша частина з них відбувається розвал вугільної галузі, основна частина підприємств якої знаходиться на сході України. І весь цей час ми повільно споглядаємо, як втомлені шахтарі разом зі своїми родинами стоять із чорною від вугілля, простягнутою рукою перед державою?!!
Українськ, Селидово, Гірник, Торецьк, Вугледар, Мирноград…. Ці міста хочуть бути почутими, тож не затуляймо вуха від людей із гарячими серцями й сталевим характером.
Ірина Машина
м. Вугледар
Немає коментарів: