Останнім часом херсонський театр Куліша приємно вражає прем’єрами, оновленням репертуару. На сцені йдуть сучасні вистави з актуальною тематикою (я про "Ображені, Беларусь" та " Станцюй зі мною танго").
На мій погляд, це свідчить про внутрішнє зростання театру, про глибинні процеси і його чутливий вибір на користь талановитих авторів.
П’єса херсонця Ігоря Носовського«Остатьсянельзяуехать», як раз і є тим прикладом, який характеризує, що в театрі йде робота з пошуку та вирощуванню своїх самобутніх авторів. Щодо самої постановки, то вона ще сира і недоліки є, але не хочу на них зосереджуватися (думаю, що режисерка Катерина Слажнєва краще за мене це знає). Головне, що ми побачили цікаву роботу та старанну акторську гру, пошук індивідуальних рецептів театральної кухні. Мова героїв – це мова пересічного українця (херсонця). І тому мене не дивує «смачне» використання лайки, яке ще пару років тому було неприйнятне для незайманої сцени кулішівського театру. Але ж «театральні овертони» вже відкриті. Театр повинен розмовляти мовою вулиці, коли хоче досягти гіпер реалізму.
Історія головного героя – це історія, з якою стикаються мільйони українців і тисячі херсонських мешканців. Тому вона, мабуть близька для кожного глядача. В мене самого є такі самі історії про відсутність роботи та кріпацтво на чужині. Тому оптимістичний фінал вистави мене не задовольнив і я включив «режим Станіславського»: «Не вірю». Це збіглися і з думкою двох друзів, які жваво обговорювали кінцівку постановки. Цитую по пам’яті: «Цілу годину нам показують "невдаху", який весь час робить неправильний вибір, але виявляється, що це не він винен ... А Україна та менталітет людей, які в ній живуть. А як тільки вони потрапляють в нормальну країну ... в них відразу все налагоджується...».
Але в сухому залишку – достойна постановка, добра гра, жвава мова, колоритні персонажі та автор, у якого є не тільки талант, але і театральне майбутнє.
Дякую.
Юрій Житняк – арт-аналітик.
Немає коментарів:
Дописати коментар