(з історії західних бойків на рідних землях та після переселення)
Виповнилося 76 років початку примусового виселення українців із з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини. Пропонуємо інтерв`ю з відомим науковцем, головою громадського об’єднання «Бойки Одещини» Іваном Івановичем Ніточком. Йтиметься про історію західних бойків на рідних землях та після переселення.
Остання депортація етнічних українців-бойків з території Польщі, відбувалася через 6 років по закінченні Другої світової війни: з 13 червня по 16 жовтня 1951 року, і мала офіційну назву – обмін ділянками державних територій. Це була спланована акція, в результаті якої 42 села і містечко Нижні Устріки колишньої Дрогобицької області були виселені зі своїх етнічних земель і розпорошені по рідкозаселених степах південно-східних регіонів України: Миколаївської Одеської, Донецької та Херсонської областей.
Нам випала чудова нагода зустрітися із Іваном Івановичем Ніточком, чиї батьки і він сам були переселені з території Польщі з с. Устянове Нижньо-Устрицького району в Одеську область. У 1951 році сім’я Ніточків опинилася у селі Мариновому Березівського району. Іван Іванович є автором книжок «Остання депортація» (Одеса, 2011) та «126 днів: історія останньої депортації» (Одеса, 2016), що є одними з перших досліджень цієї теми в українській історіографії.
Бесіда почалася із зворушливих спогадів про минуле:
«Для мене доля переселенців 1951 року і операція «Вісла» є дуже актуальною. Найтрагічнішою подією на моєму життєвому шляху було примусове переселення. Уявляєте собі, ми жили у прекрасному місці – у селі Устянове, що у Карпатських горах, праворуч – хвойний ліс, ліворуч – тече річка Сян. Краса! Село було великим і заможнім. Мій дід жив тут з незапам’ятних часів і навіть якщо доводилося від’їжджати, то для того щоб заробити грошей і повернутися додому. У нас було багате господарство. Після війни землю мого діда і батька, худобу, коней забрали до колгоспу. Життя ставало усе важчим. А через два роки нас виселили з рідного села і вивезли майже за тисячу кілометрів назавжди.
Моя мати все життя і до останнього згадувала рідне село і говорила: «Іванку, я так хочу хоч одним оком подивитися на своє рідне Устянове».
Це була велика трагедія для людини і народу взагалі. Я тоді був малим і не міг знати, що у 1951 році було підписано угоду, за якою Радянський Союз передавав до Польщі ділянку державної території в Дрогобицькій області загальною площею 480 квадратних кілометрів. На ній опинилися повністю Ніжньо-Устрицький район, три сільради Стрілківського району і чотири сільради Хирівського району. Внаслідок цього вглиб України було переселено 32 тисячі українців з 42 населених пунктів. Натомість Польща передала ділянку в районі міст Кристинопіль (нині Червоноград), Белз і Угнів із покладами кам’яного вугілля та залізничною гілкою. Частину виселених з гір українців (мешканців етнічної Західної Бойківщини) розселили на південь і схід України.
Нам пощастило, що ми попали на південь Чорного моря. А багато моїх земляків потрапили на південь Льодовитого океану, до Карелії. Майже всі поселення я протоптав пішки коли писав книгу».
- Іване Івановичу, на початку вашого дослідження, який був стан розробки теми примусового переселення при обміні територій 1951 р. і наскільки досліджена ця тема на теперішній час?
На жаль, тема примусового переселення 1951 року почала розроблятися лише за часів незалежності України. Починаючи з кінця 1990-х років цю трагедію почали вивчати молоді вчені, доктори наук, професори. В першу чергу, книга журналістки Наталі Кляшторної «Акція-51. Останні свідки». Варті уваги фундаментальні дослідження Тетяни Пронь, Юрія Сороки, Володимира Сергійчука, В’ячеслава Кушніра.
Сьогодні залишилось дуже мало переселенців і з кожним роком стає менше тих, хто може донести спогади про пережите. Треба встигнути їх записати. Спогади старших людей зворушують.
- На Вашу думку, чи відрізнялось переселення 1944-1947 рр. від переселення 1951 р.? Які були особливості останньої депортації?
Вважаю, що принципової різниці немає. Сотні тисяч переселенців однаково вистраждали цей шлях. Але до недавнього часу переселення 1951 року не досліджувалось, про нас забули. Пам’ятали лише операцію «Вісла». Завдяки дослідникам Наталі Кляшторній і Тетяні Пронь тема долі переселенців 1951 року набула розголосу і на законодавчому рівні щодо нас став поширюватися Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою…».
- Важко виміряти масштаб трагізму людей, які вимушені були залишити свою землю і нажите впродовж багатьох поколінь тяжкою працею статок. Проте, життя вносить свої корективи. Як розвивалася традиційна культура після переселення? Чи вдалося зберегти народну творчість бойків у нових умовах?
Так, життя почалось спочатку. Нас привезли до с. Маринове і підселили до родини Гниди. Потім побудували дім нашвидкуруч, вологий і непридатний до життя, без опалення. Було дуже холодно. Пригадую як прокинувся одного разу, а на грудях щур гріється. Взимку вода у кухлі замерзала. Таке не забувається… Згодом побудували грубу – піч посеред кімнати, опалювали дім соломою і стеблами соняшника.
Інший край, культура, трудові стосунки. Крім того, нові побутові, природні і кліматичні умови. Дуже тяжко працювали на полях у колгоспі. Люди з Карпат не знали сапки, у нас була мотика. Ми ніколи не вирощували соняшник, цукровий буряк, виноград. Я був тоді школярем і теж багато працював, возив воду поливати городи і бачив як мучились люди пристосовуючись до нових умов праці.
На нашій Батьківщині дитину виховувала сім’я і церква, а тут церкви не було. Тож було важко дотримуватися релігійної і обрядової практики.
Намагалися підтримувати обряди і звичаї сімейної обрядовості: Родини, Христини, при ім’янареченні називали дітей іменами дідуся чи бабусі. Бути кумом, хрещеним батьком або матір’ю вважали почесною і відповідальною справою.
Ми були дуже дружні і допомагали один одному в усьому. Дуже хазяйновиті були наші люди. Одного разу був я у місті Кондопога (Карелія), йду вулицею, будинки всі потопають у зелені, деякі навіть мають доволі занедбаний вигляд. А один будиночок охайний і прибраний. Я зайшов туди, постукав, відкрила мені двері жіночка і почувши українську почала плакати. Виявилось, що їх родину переселили сюди з Хирівського району у 1951 р.
До теперішнього часу у нас збереглася родинна традиція шанування предків і старшого покоління. Повага до старших проявлялась у найменших дрібницях. При зустрічі з людьми старшого покоління, вітаючись, знімали капелюха та говорили: «Слава Ісусу Христу».
Весілля справляли дуже весело і жваво, готували посаг (придане) заздалегідь. Крім молодих на весіллі було декілька дружок та дружбів, старший староста і старший дружба. Весілля було схоже на театральну виставу, всі мешканці села приходили подивитися на розмаїття обрядів наших бойків.
Я довгий час був головою Березовської районної ради (з 1986), Березовської райдержадміністрації (з 1992 р.) і завжди опікувався культурним розвитком краю.
- Для дітей та онуків переселенців місце примусового переселення їх батьків стала їхньою малою батьківщиною. Чи цікавляться вони краєм, звідки вийшли їх батьки?
Переважна більшість людей цікавляться минулим і історією свого роду. Всі кого я знаю, дуже хочуть бачити Батьківщину своїх предків і зберігають традиції. Мої внуки знають і пишаються своєю історією. Моя внучка Марія допомагали мені у написання книги.
Незважаючи за всі труднощі, люди виховали в своїх дітях і внуках любов та цікавість до мови і звичаїв, навчили пам’ятати своє коріння і продовжувати традиції свого роду. За кошти правнуків примусово переселених (мого сина Олега Ніточко, а також Ігоря Рим’яка, Олександра і Ігоря Охоти, Володимира Шимка) ми побудували пам’ятник у с. Мариново у 2011 році в пам'ять примусово переселених українців з території Польщі с. Устянове. Один з елементів пам’ятного знаку символізує генеалогічне дерево, сім’ю.
-А чи була затребувана книга і бібліотека?
Моя теща завідувала бібліотекою, і в с. Устяново, і в с. Маринове. У кожному домі була Біблія і Молитовник. В кожній хаті був портрет Тараса Шевченка, кожен знав «Заповіт» і «Каменярі» Івана Франка. Пишалися тим, що мати Тараса Шевченка родом з наших країв, а Іван Франко з Дрогобицької області. Згодом, ставили вистави за п’єсами Григорія Квітки-Основ'яненка «Сватання на Гончарівці», Івана Франка «Вкрадене щастя».
Бібліотека – це храм книги, науки, культури, знання, світ вічних цінностей. Дуже люблю нашу Одеську національну наукову бібліотеку. Із задоволенням приходжу до неї, відвідую творчі зустрічі, презентації, літературні і музичні вечори.
***
Насамкінець нашої бесіди дозвольте звернути увагу на те, що Іван Іванович прекрасний поет і пише чудові вірші. Багато «віршованих роздумів» присвячені долі переселенців.
І.І.Ніточко
«Поцілунок дверям»
Ти уяви собі, як поміркуєш:
Садибу любиш, дім, що будував,
Життя у перспективі ти плануєш,
До гаманця і скрині щось надбав.
Та звістка – наче грім з ясного неба:
«Отсюда всєм вам надо уєзжать!»
Речей дві сотні кілограм забрати треба.
«Жизнь лучшую єзжайтє узнавать».
І ти пішов. Поцілував ти двері.
А на полях дозрів вже майже хліб.
Були пусті будинки – як химери,
І не один за нам плакав кіт.
Тоді ридала не одна дружина,
Людей багато посивіло враз.
Був кожен безпорадний, як дитина;
Те горе в серці, а не на показ.
Відчули: не повернемось ніколи.
Тікали в гори, в ліс – та хто куди.
Хто їхав – цілував усі ікони,
Не виступав, щоб не було біди.
Тоді не мали майже фотографій…
В степи привезли: «Тут тепер живи!»
Скалічено чимало біографій,
З цим спомином – довіку в голові.
Бесіду вела
Світлана Герасимова,
провідний бібліограф відділу зв’язків з громадськістю і реклами
ОННБ
Немає коментарів:
Дописати коментар