Лікарня, яка не приймає COVID. Відділення реанімації. 2/3 палат використовують як ізолятор для пневмоній. Маска, респіратор, захисний екран, костюм...
Ще одне чергування. Вже досконало відпрацьований механізм: перші рукавички, костюм, маска, респіратор, шапочка, екран, резинові чоботи, другі рукавички, дивишся на годинник, - пора. Перша крапельниця, друга, таблетки, уколи. Крик з коридору: "реанімація в першій палаті". Знімаєш захисну форму, перебігаєш по коридору в іншу палату і знову за алгоритмом: маска, респіратор, захисний екран, костюм...
Щоразу, як мантру, повторюєш собі послідовність екіпірування. З палати в палату. Маска, респіратор, захисний екран, костюм...
В третій палаті ще є пацієнти, на яких тобі катастрофічно не вистачає часу, але їм теж погано, їм ти теж потрібна. Обід зачекає, в ту палату можна лише в масці, там швидко впораюся. Телефон в реанімації просто не замовкає. Знову телефонують з приймального відділення. Знову пневмонія. Черга з 13 машин швидкої, майже всі з підозрою на COVID. Із нашого вікна не видно цієї картини, і ми лише з розмов з колегами дізнаємося, що там на "передовій". Перебігаючи з палати в палату, спостерігаю за лікарем та медичною сестрою. Вони виконують алгоритм, від якого вже просто нудить: маска, респіратор, захисний екран, костюм...
Швидкі все прибувають і прибувають. Когось госпіталізують в інші відділення, когось привозять до нас в реанімацію. Когось не встигають завезти в ліфт. Ми боремося за кожного, незалежно від віку та супутніх хвороб. На жаль, все частіше програємо...
На дворі вже стемніло. Зазвичай в такий час у відділенні все спокійно, але не зараз. Я так давно не чула тиші... Телефон екстрених викликів не замовкає. Декількома поверхами нижче свердлять стіни, щоб провести кисень у ще одному відділенні. Монітори хворих просто сходять з розуму через низьку сатурацію, яку ми ніяк не можемо стабілізувати. Скрізь шумить кисень. Здається, мовчать лише люди, у них вже немає сил. Ми всі ще не одноразово повторимо цей триклятий алгоритм. Ніч буде важкою...
Я собі вже не вперше повторюю: як би тяжко не було, сонце все одно зійде.
Цього разу я пропустила схід сонця, бо в захисних екранах погана видимість. Здача зміни... Зазвичай ми з колегами обожнюємо поговорити про все на світі, тепер усі просто обдаровують один одного поглядами в стилі "солдати на передовій, які здійснюють ротацію з підкріпленням".
Переодягнувшись в цивільний одяг, вперше дивлюся на себе в дзеркало. На обличчі чітко видно сліди захисних засобів, волосся сплуталося і здається, що я його більше ніколи не розчешу. Шкіра пересохла та лущиться, і від мене несе нестерпно різким запахом антисептика.
Нарешті дорога до дому. Заходжу до супермаркету за кавою, і мене охоплює паніка: маски на підборідді, під носом, на потилиці, - де завгодно, але не на обличчі. Люди кучкуються біля кас, ніби увесь інший простір - це лава, скрізь люди з вираженою симптоматикою. Зі швидкістю комети пролітаю через увесь магазин, з криком на касі відвойовую свої 1,5 метра дистанції, а касир зі спущеною маскою кашляє на руку, в якій тримає мою решту. "Решти не треба"...
А в голові, як молитва: маска, респіратор, захисний екран, костюм...
Анна Нестеренко, лікар української лікарні
(пост у фейсбуці)
Немає коментарів: