Для думаючих ми сьогодні взялись опублікувати таке собі "розтлумачення": хто і нащо руйнує системи які вибудовувались роками.
Підприємництво, інновації, нововведення, економічний розвиток — слова, які ми чуємо кожного дня зі всіх куточків інформаційного простору. Ми ні в якому разі не піддаємо їх сумніву. Вони в'їлися у наш мозок, викарбувавши стереотипну реакцію, але не відчуваючи підґрунтя, їх взаємозв'язку і сили.
На що сподіватися, коли нищиться підприємництво? Ні, навіть не так. Що робити, коли зникає дух підприємництва? Чи можливий у цьому випадку розвиток? Чи можливі інновації? Чи можлива творчість? Питання наразі, як на мене, є дуже актуальними. Сподіваюсь, вони не стануть у черговий раз риторичними.
Можливо, Йозеф Шумпетер (Joseph Alois Schumpeter, 1883-1950), видатний австрійський економіст, соціолог і історик економічної думки XX-го століття, візіонер, крізь час зможе нас напоумити, навчити, а головне — зрозуміти. Зрозуміти систему, а насамперед — себе у цій системі економічного недорозвитку.
Найбільш значним здобутком Шумпетера як економіста-теоретика є його епохальна робота "Теорія економічного розвитку" (Theory of Economic Development), яка, до речі, була написана у Чернівцях, коли Шумпетер викладав у місцевому університеті (1909-1911). Ця книга — свого роду "гімн підприємцю". Шумпетеру навіть прийшлося захищатися від обвинувачень багаточисельних критиків у непомірному возвеличенню підприємця. Але ж саме після цієї книги в економічної теорії підприємництво почали розглядати як четвертий фактор виробництва.
Так що ж таке підприємництво і хто такий підприємець по Шумпетеру?
"Та або інша особа у принципі є підприємцем, тільки якщо вона здійснює нову комбінацію — вона перестає бути такою, коли заснована ним справа почне далі функціонувати в рамках кругообігу", — пише Йозеф Шумпетер.
Шумпетер наголошує, що підприємництво — це творчість. Воно починається тоді, коли закінчується один раз заведений порядок, тобто коли необхідно діяти по-новому. Підприємливість — це особливий дар та особлива функція, носій якої не належить до певного класу. Типовий підприємець ніколи не задається питанням, чи принесе йому кожне прикладене ним зусилля достатню компенсацію у вигляді "приросту насолод". Його мало турбують гедоністичні результати його праці. Підприємець працює, не знаючи спокою, тому, що не може інакше. І, врешті решт, сама підприємницька інновація з'являється у відповідь на його внутрішні потреби. Мета його життя полягає не у тому, щоб отримувати насолоду від досягнутого. Якщо ж у нього виникає таке бажання, то це не зупинка в дорозі, а симптом паралічу; не досягнення мети, а провісник фізичної смерті.
Девіз підприємця — plus ultra (ще більше). Головними спонукальними мотивами для підприємця, на думку Шумпетера, є мрія й воля заснувати свою приватну імперію й — у більшості випадків, хоча й не завжди, — свою династію. Немислимий підприємець і без волі до перемоги й радості творчості, яка стає визначальним моментом його поведінки. Йому мало бути просто "хазяїном" або "менеджером", він — новатор у повному розумінні цього слова, людина, яка формує світ, а не різноманітні потреби.
У книзі "Теорія економічного розвитку" австрійський учений торкається багатьох проблем, побічно пов'язаних з його концепцією підприємництва. Наприклад, він уважає, що блага перебувають у найрізноманітніших відносинах між собою, в одних випадках доповнюючи, в інших — замінюючи один одного. При цьому і їхні цінності взаємозалежні. Вони не є самостійними величинами, а утворюють систему цінностей.
У 1942-му році вийшла одна з найвидатніших робіт Шумпетера "Капіталізм, соціалізм і демократія" (Capitalism, Socialism and Democracy). Це книга про історичні долі капіталізму, логічне завершення теорії розвитку на основі узагальнення тих змін у структурі капіталізму, які мали місце протягом всієї першої половини XX-го століття. У цій роботі Шумпетер виступив вже з теорією самозаперечення, умирання капіталізму.
На думку Шумпетера, економічний розвиток завжди має переривчастий і нерівномірний характер. Він постійно зазнає на своєму шляху труднощів. Тому стан ринкової рівноваги — це лише теоретична конструкція, оскільки конкуренція являє собою постійний процес "творчого руйнування", при якому нові та якісно кращі технології та вироблені за їх допомогою товари витісняють застарілі технології і товари.
Отже, як вважає Шумпетер, історія капіталізму — це і є історія творчого руйнування. Фабрика зруйнувала кустарне (ручне) виробництво, автомобіль витіснив кінне візництво, електричне світло зробило непотрібними гасові лампи. Тому процес, що є основою такого творчого руйнування, вважається відмітною ознакою капіталістичного розвитку. З його погляду, у процесі суспільно-економічного розвитку також відбувається "творче руйнування" структур й інститутів капіталізму: підрив конкуренції, ослаблення людської складової підприємницької діяльності.
Главу з книги "Капіталізм, соціалізм і демократія" саме про цей процес "творчого руйнування" ми і пропонуємо увазі нашому шановному вдумливому читачеві.
Олександр Данилюк,Процес "творчого руйнування"
Йозеф Шумпетер
(Joseph Schumpeter)
Теорії монополістичної й олігополістичної конкуренції в їхньому доступному варіанті можуть бути використані двома групами опонентів капіталізму. Одні можуть затверджувати, що капіталізм ніколи не сприяв максимізації виробництва й економічний ріст відбувався всупереч постійному саботажу з боку буржуазії. Прихильникам цієї точки зору прийдеться довести, що темпи економічного росту, що спостерігалися, викликані деякою послідовністю сприятливих обставин, не пов'язаних з механізмом приватного підприємництва й досить сильних, щоб перемогти опір буржуазії.
Але прихильники даного підходу мають одну перевагу. На відміну від них представникам другої точки зору треба пояснити, як капіталістична дійсність, що спочатку сприяла максимальному або, принаймні, помітному зростанню виробництва, надалі під впливом монополістичних структур, що вбивають конкуренцію, почали діяти у зворотному напрямку.
Для цього, по-перше, потрібно придумати уявлюване золоте століття досконалої конкуренції, що у певний момент перетворилося в монополістичне століття, хоча очевидно, що досконала конкуренція завжди була всього лише абстракцією.
По-друге, варто врахувати, що темпи приросту виробництва зовсім не скоротилися після 90-х років минулого століття, починаючи з яких ми можемо відзначити перевагу найбільших концернів (у всякому разі, в обробній промисловості): ніякого "перелому" у поведінці показників виробництва не відзначено. Найважливіше полягає в тому, що сучасний рівень життя мас склався саме в епоху порівняно безконтрольного панування "великого бізнесу". Якщо ми складемо список предметів, покупка яких входить у споживчий бюджет сучасного робітника, і простежимо, як змінювалися їхні ціни починаючи з 1899 р., але не в грошах, а в годинах оплаченого робочого часу — тобто індекс у грошах, ділений на індекс погодинної заробітної плати за відповідні роки, ми будемо уражені ростом матеріального добробуту робітників, що, якщо врахувати ще й підвищення якості товарів, не тільки не уступав, але перевершував всі попередні показники. Якби ми, економісти, менше віддавалися здогадам і більше дивилися на факти, ми відразу ж засумнівалися б у достоїнствах теорії, яка пророкувала зовсім протилежні результати. Але це ще не все. Як тільки ми подивимося на показники виробництва окремих товарів, то з'ясується, що найбільшого прогресу домоглися не фірми, що працюють в умовах порівняно вільної конкуренції, а саме великі концерни, які до того ж сприяли прогресу в конкурентному секторі (як, наприклад, великі виробники сільськогосподарської техніки). Зрештою в наші душі закрадається жахлива підозра: видимо, великий бізнес у набагато більшому ступені сприяв підвищенню, ніж зниженню, рівня життя.
Таким чином, висновки виявилися на перевірку неправильними. Однак вони випливають зі спостережень і теорем, які майже бездоганні [Саме майже. Зокрема, теорія недосконалої конкуренції не може пояснити численні й дуже важливі випадки, у яких навіть на рівні статичного аналізу моделі недосконалої й досконалої конкуренції показують приблизно однакові результати (обсяги виробництва). В інших випадках такого збігу не спостерігається, але недосконала конкуренція, хоча й приводить до меншого обсягу виробництва, у той же час провадить деяку компенсацію, що не враховується в індексі промислового виробництва, але вносить свій внесок у те, що цей індекс в остаточному підсумку покликаний вимірювати. Це, наприклад, випадки, у яких фірма захищає свій ринок, створюючи собі високу репутацію як постачальника високоякісних товарів або послуг. Але щоб спростити виклад, ми не будемо зупинятися на слабких місцях самої теорії]. Справа в тому, що економісти й популяризатори побачили якийсь аспект дійсності. Вони більшою мірою побачили його в правильному світлі й зробили із цього формально правильні висновки. Але з такого фрагментарного аналізу не можна зробити ніяких висновків про капіталістичну дійсність у цілому. Якщо ж ми зробимо такі висновки, то вгадати можемо тільки випадково. Такі спроби вживали, але щасливого випадку так і не відбулося.
Важливо зрозуміти, що, говорячи про капіталізм, ми маємо справу з еволюційним процесом
Важливо зрозуміти, що, говорячи про капіталізм, ми маємо справу з еволюційним процесом. Здається дивним, що хтось може не помічати настільки очевидного факту, важливість якого давно вже підкреслював Карл Маркс. Однак фрагментарний аналіз, з якого ми черпаємо більшу частину наших висновків про функціонування сучасного капіталізму, завзято його ігнорує.
Пояснимо сказане й подивимося, яке значення це має з погляду нашої проблеми.
Капіталізм за самою своєю суттю — це форма або метод економічних змін, він ніколи не буває й не може бути стаціонарним станом. Еволюційний характер капіталістичного процесу порозумівається не тільки тим, що економічне життя протікає в соціальному й природному середовищі, яке змінюється й змінює тим самим параметри, при яких відбуваються економічні дії. Цей факт дуже важливий, і ці зміни (війни, революції тощо) часто впливають на зміни в економіці, але не є першоджерелами цих змін. Те ж саме можна сказати й про квазіавтоматичний ріст населення й капіталу, і про примхи монетарної політики. Основний імпульс, який приводить капіталістичний механізм у рух і підтримує його на ходу, виходить від нових споживчих благ, нових методів виробництва й транспортування товарів, нових ринків і нових форм економічної організації, які створюють капіталістичні підприємства.
...Рівень життя робітника з 1760 по 1940 р. змінився в першу чергу не кількісно, а якісно. Аналогічна історія розвитку сільського господарства. Починаючи з перших спроб раціоналізувати сівозміна, застосувати плуг і добрива й закінчуючи сьогоднішніми механізованими фермами, які мають міцні зв'язки з елеваторами й залізницями, — це історія революцій. Те ж саме можна сказати й про історію чорної металургії від печей, що працювали на деревному вугіллі, до наших сучасних печей, про історію енергетики від водяного колеса до сучасних електростанцій, про історію транспорту від поштової карети до літака. Відкриття нових ринків, внутрішніх і зовнішніх, і розвиток економічної організації від ремісничої майстерні й фабрики до таких концернів, як U.S. Steel, ілюструють усе той же процес економічної мутації, — якщо можна вжити тут біологічний термін, — який безупинно революціонізує [Строго говорячи, ці революції відбуваються не безупинно, а дискретно й відокремлюються друг від друга фазами відносного спокою. Але весь процес у цілому дійсно безперервний, тобто в кожний даний момент відбувається або революція, або засвоєння її результатів. Обидві ці фази, разом узяті, утворять так званий економічний цикл] економічну структуру зсередини, руйнуючи стару структуру й створюючи нову. Цей процес "творчого руйнування" є самою сутністю капіталізму, у його рамках доводиться існувати кожному капіталістичному концерну. Даний факт має двояке відношення до нашої проблеми.
По-перше, оскільки ми маємо справу із процесом, кожен елемент якого вимагає значного часу для того, щоб визначити його основні риси й остаточні наслідки, безглуздо оцінювати результати цього процесу на даний момент часу: ми повинні робити це за період, що складається зі століть або десятиліть. Будь-яка система — не тільки економічна, — що повністю використовує всі свої можливості для одержання найкращого результату в кожен даний момент часу, може в довгостроковому аспекті поступитися системі, що не робить цього ніколи, оскільки короткострокові переваги можуть обернутися довгостроковими слабостями.
По-друге, оскільки ми маємо справу із процесом органічним, то аналіз того, що відбувається в окремому концерні або галузі, може прояснити, як працюють окремі деталі всього механізму, але не більше того. Поведінку того або іншого підприємства варто оцінювати лише на тлі загального процесу, у контексті породженої ним ситуації. Необхідно з'ясувати його роль у постійному потоці "творчого руйнування", неможливо зрозуміти його поза цим потоком або на основі гіпотези про нерухомість світу.
Однак саме із цієї гіпотези виходять сучасні економісти, які, досліджуючи, приміром, ситуацію в олігополістичній галузі (тобто галузі, що складається з декількох великих фірм), бачать тільки добре відомі міри й контрзаходи, неминуче ведучі до високих цін й обмеження виробництва. Вони беруть поточні величини параметрів без обліку минулого і майбутнього і думають, що вони все зрозуміли, якщо змогли пояснити поведінку цих фірм за допомогою принципу максимізації прибутку в цей момент. У роботах теоретиків і доповідях урядових комісій поведінка таких фірм практично ніколи не розглядається як результат минулого і як спроба впоратися із ситуацією, що швидко змінюється, спроба фірм устояти, коли ґрунт іде в них з-під ніг.
...процес "творчого руйнування" є самою сутністю капіталізму, у його рамках доводиться існувати кожному капіталістичному концерну
Іншими словами, зазвичай проблему бачать у тім, як капіталізм функціонує в рамках існуючих структур, тоді як справжня проблема в цьому випадку полягає в тому, як він створює й руйнує ці структури.
Поки дослідник не визнає цього, його робота безглузда. Але як тільки він це визнає, його погляд на капіталістичну практику і її соціальні результати перетерплює істотну зміну [Слід зазначити, що зміні піддається тільки наша оцінка економічної ефективності капіталізму, а не наше відношення до нього з погляду моралі. Моральне схвалення або осуд зовсім незалежно від нашої оцінки соціальної (і будь-якої іншої) результативності системи, якщо тільки подібно утилітаристам ми не ототожнимо їх по визначенню].
Насамперед треба переглянути традиційну концепцію конкуренції. Зараз економісти починають визнавати не тільки цінову конкуренцію, але й конкуренцію політики збуту. Як тільки це відбувається, ціновий параметр втрачає своє домінуюче положення в економічній теорії. Однак дотепер у центрі уваги економістів усе ще перебуває конкуренція, що протікає в рамках незмінних умов, зокрема незмінних методів виробництва й організаційних форм. Але всупереч підручникам у капіталістичній дійсності переважне значення має інша конкуренція, заснована на відкритті нового товару, нової технології, нового джерела сировини, нового типу організації (наприклад, найбільших фірм). Ця конкуренція забезпечує рішуче скорочення витрат або підвищення якості, вона загрожує існуючим фірмам не незначним скороченням прибутків і випуску, а повним банкрутством.
За своїми наслідками така конкуренція відноситься до традиційної як бомбардування до виламування дверей. У цих умовах ступінь розвитку традиційної конкуренції не так вже й важливий: потужний механізм, що забезпечує приріст виробництва й зниження цін, однаково має іншу природу.
Навряд чи необхідно згадувати про те, що конкуренція, про яку ми зараз ведемо мову, впливає не тільки тоді, коли вона вже є, але й тоді, коли вона є всього лише потенційною загрозою. Можна сказати, що вона дисциплінує ще до свого настання. Бізнесмен відчуває себе в конкурентній ситуації навіть тоді, коли він є повним монополістом у своїй галузі або коли урядові експерти не виявляють діючої конкуренції між ним й іншими фірмами в його галузі або суміжних областях і роблять висновок про те, що він посилається на наявність конкурентів тільки про людське око. У багатьох випадках, хоча й не завжди, така ситуація зрештою породжує поведінку дуже близьку до тої, що відповідає моделі досконалої конкуренції.
...конкуренція впливає не тільки тоді, коли вона вже є, але й тоді, коли вона є всього лише потенційною загрозою
Багато теоретиків дотримуються протилежної точки зору, що легше всього проілюструвати на такому прикладі. Припустимо, кілька роздрібних торговців, що діють в одному районі, прагнуть поліпшити свої позиції, підвищуючи якість обслуговування або створюючи "дружню атмосферу", але уникають цінової конкуренції й торгують по старинці, як прийнято в тутешніх місцях. Якщо на цей ринок приходять нові торговці, стан квазірівноваги порушується, але це зовсім не йде на користь покупцям. Економічний простір для кожного з магазинів скорочується, їхнім власникам стає важко звести кінці з кінцями й вони намагаються вийти з положення, підвищивши ціни за таємною згодою. Це ще більше скоротить їхні продажі й т.д. У підсумку ріст потенційної пропозиції буде супроводжуватися ростом цін і падінням продажів, а не навпаки.
Такі випадки дійсно зустрічаються й з ними варто розібратися. Але на практиці вони зустрічаються в секторах, найменш типових для капіталістичної економіки [Порівн. також теорему, що часто фігурує в теорії недосконалої конкуренції: теорему про те, що в умовах недосконалої конкуренції виробничі й торговельні фірми мають ірраціонально малі розміри. Оскільки в той же час передбачається, що недосконала конкуренція є найбільш характерною ознакою сучасної економіки, нам залишається тільки дивуватися тому, яким бачать світ економісти. Очевидно, вони мають справу зі світом, що складається цілком із виключень]. Крім того, вони минущі по самій своїй природі. У нашому прикладі з роздрібною торгівлею справжня, відчутна конкуренція виникає не від появи нових магазинів того ж типу, а з боку універмагів, мереж магазинів, що торгують по пошті, і супермаркетів, які рано чи пізно руйнують стару галузеву структуру. [Однак загроза їхнього вторгнення не зробить на дрібних крамарів звичайного дисциплінуючого впливу: їх сильно обмежує заданий рівень витрат. Як би вміло вони не вели своє господарство, вони не зможуть боротися з конкурентами, які можуть собі дозволити продавати товар за ціною, що не перевищує закупівельну ціну дрібних магазинів].
Теорія, що ігнорує цей істотний аспект конкуренції, тим самим випускає з уваги все, що в ній є властиво капіталістичного. Навіть якщо вона не суперечить логіці й фактам, вона схожа на постановку "Гамлета" без принца датського.
Немає коментарів: