Мовчати, не можна говорити… Чи говорити, не можна мовчати?

Або як боротьба за достовірність інформації може перетворитися на узурпацію

«Ви бачите мене господарем Франції, 

але я не взявся б правити нею і три місяці при вільній пресі»

Наполеон I

У січні 2020 р. Міністерство культури, молоді та спорту презентувало законопроєкт про протидію дезінформації. Очевидно, що суспільство потребує певних змін у сфері регулювання медіа, журналістики та загалом інформації. Насамперед, потреба цих змін пов'язана з кризою самоідентифікації у професії, яка викликана вимогами часу та відповідальністю перед читачами. Особливо гостро це відчувається у період «постправди», в якому ми всі опинилися.

Читайте також: «Протидія дезінформації: Мінкультури опублікувало положення законопроєкту».



Коли питань більше ніж відповідей, основне з яких полягає в тому, як захистити демократію від популізму, помноженого на шалену діджиталізацію суспільства. Проте проблема загострюється ще й тим, що у держави відсутнє розуміння процесів, які відбуваються. Якщо спроби врегулювати проблеми, як подано у зазначеному проєкті закону, відбуваються неусвідомлено, то потрібно це обговорювати, що зараз і відбувається.

Якщо ж такі ініціативи робляться усвідомлено, вибачте, але ж це злочин проти свободи слова та суспільства. Потрібно не боротися з медіа, а усвідомити, що журналістика необхідна, «дабы дурь каждого видна была».

Водночас очевидно, що наразі стирається межа між журналістикою та блогерством, «дописувачами соціальних мереж». Однак це не потрібно зарегульовувати, а навпаки — допомогти врегулювати (зокрема, через саморегулювання). Адже інформація є потужним інструментом впливу на свідомість громадян, які нерідко сприймають почуте та побачене тільки очима та вухами. Тож від того, хто і як подає інформацію, багато чого залежить.

Серед запропонованих у проєкті змін є позитивні. Вони стосуються ідентифікації поширювачів інформації, ідеї створення журналістської асоціації для уніфікації (але не в такому форматі, як пропонується), розробки єдиного алгоритму меж дозволеної свободи у вираженні журналістських поглядів. Проте з певними позиціями проєкту погодитися достатньо складно. Далі поясню чому…

Безвизначене визначення

Зазначеним проєктом пропонується призначити Уповноваженого з питань інформації, який здійснюватиме моніторинг інформаційного простору; реагуватиме на заяви про дезінформацію; звертатиметься до поширювачів інформації із заявами про відповідь або про спростування дезінформації; звертатиметься до суду із заявами про обмеження доступу до інформації за відсутності вихідних даних розповсюджувача або відсутності реакції на його заяви; звертатиметься до суду з позовами про спростування та надання права на відповідь щодо дезінформації; звертатиметься до правоохоронних органів у разі наявності ознак кримінального правопорушення.

До питання широкого кола повноважень Уповноваженого з питань інформації (як і процедури його призначення), якими проєкт закону наділяє останнього, повернемося пізніше. Поки що порозмірковуємо на тему критеріїв та визначень. Чому існує визначення дезінформації, але при цьому відсутні критерії, за якими інформація вважатиметься дезінформаційною? Хто має визначити її такою? Проєктом встановлено, що дезінформація — це недостовірна інформація з питань, що становлять суспільний інтерес (зокрема, стосовно національної безпеки, територіальної цілісності, суверенітету, обороноздатності України, права українського народу на самовизначення, життя та здоров'я громадян, стану довкілля).

Водночас в цьому ж проєкті міститься визначення, що вважається недостовірною інформацією — це неправдиві відомості про осіб, факти, події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них неповні або перекручені.

Із зазначеного випливає, що поняття недостовірності містить три складові типи відомостей: неправдиві відомості, яких не існує; перекручені відомості, які існують; неповні відомості, які існують. Начебто з неправдивими відомостями, яких не існує, все зрозуміло, а ось щодо перекручених та неповних виникає питання. Журналістське висловлення думки охороняється ст. 10 Конвенції про захист прав людини (свобода вираження поглядів). Висвітлена журналістами інформація певною мірою може бути неповною. Припускаючи, що журналісти використовуватимуть тільки повну інформацію, чи не перетвориться журналістика на органи державної влади, які у своїй діяльності мають керуватися тільки фактами та все піддавати формальному підходу? Адже свобода журналіста — це творчість, викладення обставин може бути дещо неповним, з елементами фантазій та оцінок. Тут постає риторичне питання: «Чи не є важливішою неповнота інформації, неформальний підхід до її викладення, ніж взагалі відсутність інформації?».

Відповідальний за достовірність

Повернемося до питання про те, хто все ж таки має визначити недостовірність відомостей. У проєкті з'являється нова для України процесуальна фігура — Уповноважений з питань інформації, якого призначає КМУ з-поміж кандидатів від МКМС, Мін'юсту та Уповноваженого з прав людини. Проте з проєкту незрозумілий порядок призначення, критерії до кандидата, за якими вказаний Уповноважений може бути обраний. Серед достатньо широких повноважень, якими буде наділений відповідальний за достовірність, є повноваження перевірки інформації на ознаки її недостовірності.

Тож чим керуватися Уповноваженому у процесі визначення критеріїв недостовірності відомостей та наявності ознак недостовірності інформації? Адже будь-яку ситуацію можна буде довести до абсурду. Наприклад, передвиборчу програму того чи іншого кандидата вважати дезінформацією (за умови, що її взяли не із сайту ЦВК, а з промови кандидата). Загалом ознаки недостовірності можна знайти в будь-якій інформації.

Також важливим питання визначеності критеріїв оцінки інформації як недостовірної вважається через те, що законопроєктом пропонується встановити адміністративну (за поширення) та кримінальну відповідальність (за системне й умисне масове) розповсюдження дезінформації.

«Дороговартісна» адміністративна відповідальність

Проєктом передбачається шість видів диспозицій статей КУпАП, за які можливе притягнення до адміністративної відповідальності поширювачів інформації: поширення дезінформації за умови добровільного спростування (починаючи з третього факту порушення протягом одного року); поширення дезінформації за відсутності добровільного спростування; нерозміщення або несвоєчасне розміщення відповіді щодо дезінформації за заявою Уповноваженого; розміщення суб'єктом у сфері медіа індексу довіри за відсутності інформації про надання індексу; зміна адреси розміщення матеріалу, щодо якого подано заяву Уповноваженого, або незбереження запису чи примірника матеріалу; ненадання у встановлений цим Законом строк відповіді на заяву чи запит Уповноваженого.

Варто зазначити, що штраф за перше та друге порушення складає 1000 та 2000 мінімальних заробітних плат відповідно. От і рахуйте. Ще чотири порушення коштуватимуть 20, 20,5 та 5 МЗП. Однак залишимо світ цифр та повернемося до процедурних моментів.

Очевидно, суб'єктом звернення з протоколом до суду буде Уповноважений, який в передбаченому порядку зафіксує факти перевірки інформації на ознаки її недостовірності. Одразу постає питання про те, як Уповноважений фіксуватиме недостовірність інформації, як він визначатиме критерії неповноти, перекрученості чи неправди?

Йдемо далі. У судове засідання викликають Уповноваженого з питань інформації та поширювача інформації. Поширювач інформації не вважає інформацію недостовірною. Як суду оцінювати інформацію на предмет її достовірності чи недостовірності. Чим керуватися суду? Власним сприйняттям? Однак очевидно, що такі критерії як неповна або перекручена інформація є оціночними категоріями, які залежать від суб'єктивного сприйняття.

З практики щодо розгляду справ про захист честі, гідності та ділової репутації, судам часто не вистачає спеціальних знань в галузі лінгвістики щодо критеріїв визначення оціночних суджень. Як же бути тоді з визначеннями неповноти чи перекручування інформації та, як наслідок, її недостовірності? Хто має визначити її такою? Суд не володіє спеціальними знаннями в галузі критеріїв оцінки інформації на ознаки її достовірності чи недостовірності.

Інформаційний злочин чи свобода творчості?

Також законопроєкт передбачає кримінальну відповідальність за поширення дезінформації: ненадання у встановлений цим Законом строк відповіді на заяву чи запит Уповноваженого; дії, передбачені ч. 1, вчинені з використанням комп'ютерних програм, призначених для автоматичного масового розповсюдження інформації (ботів); фінансування дій, передбачених ч. 1 або ч. 2 цієї статті; дії, передбачені ч. 1-3 цієї статті, вчиненні повторно або організованою групою осіб, або якщо вони призвели до тяжких наслідків чи спричинили матеріальну шкоду у великому розмірі.

Суб'єктивною стороною вказаного злочину є умисне розповсюдження завідомо недостовірних повідомлень. Все начебто логічно, якби не одне «але». Знову ж таки, повертаємося до визначення недостовірності у запропонованій редакції. Тобто навіть неповна чи перекручена інформація, яку розповсюджує поширювач інформації, може стати предметом злочину. Якщо поширювач інформації вважає її достовірною, просто через певні обставини не вдалося зібрати більш повну, або якщо до інформації журналіст додав «перчинку», тому інформація виглядає трохи перекрученою, то в такому випадку також вчинено інформаційний злочин?

Що стосується наслідків розповсюдження інформації. У диспозиції зазначено про розповсюдження недостовірних відомостей, що становлять загрозу національній безпеці. Тобто навіть якщо припустити, що все ж таки відомості були недостовірними, як можна довести наслідки, а саме як розповсюдження певної інформації може становити загрозу? Адже інформація — це продукт філософський, завжди орієнтований на суб'єктивне сприйняття. Для когось слово «дурень» — це оціночне судження, а для когось — образа.

Практика ЄСПЛ

Ухвалення закону про протидію дезінформації можна розглядати як втручання держави в контексті ст. 10 Конвенції: «Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати й передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади, незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками та відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету та безсторонності суду».

Варто процитувати рішення щодо захисту журналістських джерел та свободи журналістського погляу «Санома Б. В. Уітгеверс проти Нідерландів» (навожу російською, оскільки знайти в українському перекладі не вдалося, а вільного перекладу допускати не хочеться).

«50. Свобода выражения мнения является одной из оснований демократического общества, и гарантии, предоставляемые прессе, имеют особую значимость. Притом что пресса не должна переступать установленные границы, не только пресса имеет перед собой задачу распространения такой информации и идей, общественность также имеет право на их получение. В противном случае пресса была бы неспособна играть свою важную роль «стража общественных интересов». Право журналистов на защиту своих источников является частью свободы на «получение и распространение информации и идей без вмешательства со стороны государственных органов», которая находится под защитой ст. 10 Конвенции и служит одним из её основных защитных механизмов. Оно представляет собой краеугольный камень свободы прессы, отсутствие которого может отпугнуть источники от содействия прессе в деле информирования общественности на социально значимые темы. В результате это может ослабить роль прессы как стража общественных интересов и отрицательно сказаться на её способности предоставлять точную и надёжную информацию общественности.

51. Суд всегда подвергал защитные механизмы свободного выражения мнения в делах по ст. 10 Конвенции тщательному изучению. Принимая во внимание важность защиты журналистских источников для свободы прессы в демократическом обществе, вмешательство не может быть совместимо с требованиями ст. 10 Конвенции, если только оно не оправдано существованием преимущественного права в интересах общественности».

Аналіз вказаного рішення дає абсолютно аргументовані підстави для висновку про те, що європейською цінністю захисту демократії, серед іншого, є так звана «свобода журналістського погляду». Поширювачі інформації не можуть використовувати суто формальні факти під час висвітлення будь-яких явищ, оскільки при такому підході взагалі знецінюється сенс існування журналістики та медіапростору. Відправною точкою допустимості інформації на предмет її достовірності все ж таки має стати не перекручування чи неповнота (характерні риси творчої діяльності, притаманної журналістам), а тільки те, що втручання у свободу діяльності може бути виправдане виключно обмеженнями, встановленими в демократичному суспільстві.

Ера мовчазної тиші чи свободи вираження поглядів як усвідомленої потреби

Засоби масової інформації, преса, медіа, журналісти, поширювачі інформації не приймають самостійних рішень, проте їм належить інше, більш значуще — розум і свідомість, формуючи світогляд на події та явища різних сфер життєдіяльності, вони є важливим ретранслятором і пульсом суспільного настрою. В сучасному світі виробилися такі засади теорії свободи медіа:

- Люди прагнуть знати істину, щоб нею керуватися.

- Єдиним методом досягнення істини є вільна конкуренція поглядів на вільному ринку ідей.

- Кожній людині має бути надане право висловлювати свою позицію за умови, якщо вона визнає таке ж право за іншими людьми.

- Внаслідок зіткнення протилежних поглядів буде утверджуватися та набувати загального визнання те, що буде найбільш раціональним і доцільним.

На базі цих засад один з провідних дослідників преси професор Вальтер Гаґеманн сформулював такі умови здійснення свободи інформації:

- Безпристрасна, всебічна інформація.

- Коментування, незалежне від напрямків громадської думки та партійних поглядів.

- Видання продукту в живій, близькій народу формі, але з повним дотриманням відповідальності.

- Духовна незалежність талановитих журналістів, які мають сміливість і мужність захищати істину.

- Вивільнення думки від потреби враховувати урядові інтереси, але за умови суворої самовідповідальності.

- Високий діловий рівень видавців, їх повага до духовної свободи журналістів.

Отже, відповідальна свобода — це основа діяльності поширювача інформації, коли він дозволяє собі свободу висловлення своєї позиції (повної чи неповної, реальної чи з елементами фантазій, припущень та несуттєвих перекручувань), при цьому розуміючи свою повну відповідальність перед суспільством та перед собою. Чи може поширювач інформації, створюючи матеріал, піддавати сумніву свій продукт тільки через те, що законом передбачена відповідальність (адміністративна чи кримінальна) за недостовірність, неповноту чи перекручування? Чи є це його свободою і правом на творчу діяльність? Чи не настане ера мовчазної руйнівної тиші у разі ухвалення закону про протидію дезінформації у запропонованій редакції?

Єгор Желтухін

«Юридична газета»головний редактор.

Опубліковано в №2 (708)