Денис Жуковський, який волею долі опинився в Миколаєві ще до війни, в 2012 році, чим тільки не займався, аби твердо стати на ноги на новому місці. Після курортного, але такого рідного Скадовська, наше місто корабелів змусило мобілізуватися і знайти своє місце під сонцем. Денис почав займатися будівництвом і, потрібно зауважити, доволі успішно. До того ж, на новому місці й особисте життя почало налагоджуватися, що, погодьтеся, в житті будь-якої людини має своє велике значення.
Протистояння на Грушевського Денис пережив вдома, розуміючи і підтримуючи мітингуючих. Але коли в один момент втратили Крим, а потім - мало не позбулися всього Донбасу,- занепокоївся.
- Треба було щось робити. Вдома сидіти однозначно не хотілося... Дивився на багатьох начебто "патріотів", які після перших бойових втрат з нашого боку притихли і засіли по домівках, і розумів, що щось я не те роблю. Треба йти. А тут як раз в 79-ці (у 79-й ОДШБ) почали формувати добровольчий батальйон "Фенікс" - підполковник Семен Колейнік метушився, набирав людей. Ось я й пішов до військомату добровільно.
Военкоматівські ж докторки, з жалем подивилися на немолодого новобранця, та із свого жіночого співчуття "наклепали" таких статей в обхідний лист, що Денис аж обурився: "Люди добрі, так справи не буде. Я служити хочу!"
***
Після проходження всіх формальностей, Дениса направили водієм в артилерію при щойно сформованому 3-му добровольчому батальйоні «Фенікс», у відділення старшого офіцера батареї.
- Але це тільки на папері написано, що я "водій". Ми - десантники. У нас немає такого, що ось я водій - і баста. У нас всі професії взаємозамінні. Так що, поки йшло бойове злагодження, ми один у одного вчилися. Навідник навчався працювати у заряджаючого, я - у навідника і т.д. Щоб у разі бойових втрат кожен з нас зміг встати до гармати. Я вважаю такий підхід дуже правильним.У листопаді 2014 року артилерія "Фенікса" вже зайшла в зону АТО, в "Сектор М", в день відпрацьовуючи по 200 пострілів.
- Нам, добровольцям, особливо ніколи було вчитися. Період бойового злагодження до уваги брати не потрібно, але ж артилерійській справі навчають не три місяці, а значно більше. Тому всі військові науки осягали на місці. Бувало, що з першого залпу накривали "сепарську" колону з технікою. За кілька діб сиділи в засідках при -17 градусах, чекаючи підходу ворога. Коли загинув полковник-морпех Юрій Олефіренко, це сталося недалеко від наших позицій, працювали з усіх стволів, випалюючи вогневі точки "сєпарів". Та взагалі, звичайно, було важко з незвички, - згадує Денис. - Але треба віддати належне волонтерам, які нас щосили підтримували. Ми вистояли тільки завдяки цим чудовим чоловікам і жінкам, які допомогали чим тільки можна - від продуктів до запчастин, - підтримували багатьох з нас морально. Адже ми і за них там воювали, а не тільки за свої, що залишилися в тилу, сім'ї, за боягуза-сусіда, за кума-свата-брата...
***
За чашкою кави Денис згадував про що, що сталося з ним в 2014-2015 роках. Про хороше й не дуже. Про людей і події, іноді не зовсім доречні для преси, бо ще "не зажило і не забулося". Але ось про місцевих жителів в зоні конфлікту він згадував з особливою "любов'ю".
- Взагалі, дивні там люди. Ні, є конкретно проукраїнські, які виїхати не змогли, є люті "сєпари". Різні є. Але все-одно дуже дивні. Все розуміють з позиції сили. Хто сильніший, той і правий... Я 13 місяців пробув на Донбасі, але так і не зрозумів, чого ж їм не вистачало? Адже, не найбідніший регіон, скажу я вам. Зарплати і пенсії з нашими - так просто не порівняти! А чорнозем який - я такого ніде більше не бачив! Ну ось здавалося б, живіть спокійно, працюйте, ростіть хліб і дітей. Так ні ж, "Путін ввєді вайска!". А тепер що? Роздовбані будинку, села, містечка. Порізані на метал залишки підприємств. Там отримують свою "пайку", їдуть сюди, за українською пенсією, при всьому цьому з ненавистю дивлячись на нас і поливаючи брудом. Це навіть не хитрість. Я взагалі не знаю, як називати таке.
***
В кінці липня 2015 роки Денис Жуковський пішов "на дємбєль", повернувся до звичного нам мирного життя. Однак, покинувши армію, залишився вірним своєму військовому позивному - "Булат" (вид пружньою, високоміцної сталі, - прим. авт.): Денис організував підприємство з виготовлення металоконструкцій. Пандуси, жолоби, душові кабінки, труби-водостоки і т.д. - вироби відмінної якості. Хлопці швидко і добре зарекомендували себе на теренах всій Україні.
- На фронті я витратив свій запас адреналіну. Так що у мирному житті намагаюся уникати стресових і конфліктних ситуацій. Щоб морально відійти від донецьких подій (війна на всіх накладає свій відбиток), пройшов "Бізнес-інкубатор" і зайнявся виготовленням металоконструкцій. Ця справа особисто для мене виявилося новою і дуже цікавою. А взагалі, хлопці, на місці сидіти не можна. Зациклюватися на проблемах теж не треба. Інакше - лише собі гірше зробите. А робота, якщо вона цікава, і кохана людина поруч - воно набагато краще за будь-яких психологів. Ви вже мені повірте.
Олександр Сайковський,
спеціально для проекту # Я_повертаюсь
Немає коментарів: