ПО КРОМЦІ ЛЕЗА

Микола Русецький міг би, напевно, стати непоганим журналістом і поповнити ряди нашої пишучої братії, але доля і покликання розпорядилися інакше: один раз взявши в руки зброю, зрозумів - це саме «його справа».

Як і багато героїв проекту # Я_повертаюсь, тієї важкої для нашої країни весни 2014 року, Микола пішов служити добровільно.

- Я сильно турбувався за свого старшого брата Євгена, йому якраз прийшла повістка з військкомату. Треба було такому статися - як раз перед самим весіллям. Кажу йому: “Залишайся з сім'єю, я за тебе в армію піду”. Думав, ну навіщо недосвідченій у військовій справі людині йти служити, коли я рік як зі “срочки”, ще мозолі від кирзачів, так би мовити, не стерлися. Але пішли, все-таки, разом. Розраховували на 45 діб, як усі мобілізовані. Ми не знали тоді, чим усе обернеться...

Практично відразу після зарахування до 79-ї Миколаївської окремої десантно-штурмової бригади (вони потрапили в один підрозділ), хлопців відправили на кордон з Кримом, а в травні вже перекинули в Донецьку область.

- Спочатку стояли на блокпостах, у відносній тиші і спокої. Але коли підрозділи висунули в район Слов'янська, ось там і почалася “м'ясорубка”.

Під Червоним Лиманом, в одному з перших важких боїв, “Молота” (таким позивним Миколу “охрестили” бойові побратими) поранило.

- Пролежав я півтора місяці в Харківському шпиталі, а коли лікарі почали говорити про тривалу реабілітацію, втік у частину, - згадує Микола. - Не міг я відлежуватися, поки мої хлопці життям ризикують. Тим більше, що з братом ми були в одному відділенні. Більше за нього переживав.

Як виявилося, Микола не дарма турбувався за старшого брата. Те саме “шосте почуття”, чи то славнозвісна інтуіція, але щось підказувало, що треба будь за що, якомога скоріше, повернутися на службу.

- Вирішив перед поверненням в частину відвідати батьків. Була така нагода. Якраз там і дізнався про важке поранення Євгена: йому пошкодило обидві ноги. Слава Богу, кістки залишилися цілі й зараз все вже добре, але переніс декілька операцій. Дуже шкода, що відразу зустрітися не вийшло - нас кинули на Ізварине.

Про оточення і мало не повне знищення всієї 79-ї бригади, в кінці літа 2014 року, напевно трубили всі ЗМІ, які тільки могли. Особливо досягли успіху в цьому “пропагандисти” з-за “порєбріка” (більш детально про бої на українсько-російському кордоні можна прочитати в матеріалі, що недавно вийшов, про археолога Олександра Смирнова, - прим. авт.). Але наші десантники не були б десантниками, якби ось так запросто здалися на милість ворогу. За два тижні, усім песимістичним пророцтвам навкір, бригада вийшла з оточення.

Однак, як то кажуть, вийшли “з вогню та в полум'я” - переозброївшися й трохи відпочивши, 79-ка рушила до “Міжнародного аеропорту Донецьк”.

- У ДАПі в перший же день ми зазнали втрат. Один з БТРів сєпари спалили відразу, загинули 9 наших хлопців, - з жалем розказує “Молот”, - з другого, підбитого, пацани встигли вискочити. Важко про все це згадувати.

Треба віддати належне колосальної витримці, здоровому глузду й почуттю гумору нашого героя - з набором таких якостей легше переносяться екстримальні напруги.

- Я завжди кажу, що з серйозною пикою простіше збожеволіти. І в перший захід у ДАП, і в другій - ми ходили по краю, по кромці леза. Дуже просто зламатися психологічно в таких умовах. Тому, коли згадую про ті події, спливають в пам'яті жарти, без яких ми не могли обходитися. У хід йшло все: від звичайної банальності, до жорсткого чорного гумору.

А ще нам допомагала віра. Віра в Бога, віра в майбутнє, віра в Україну. Ось уявіть, висіла в одному з “картонних” кабінетів ДАПа ікона Святого Миколая-Чудотворця, нашого небесного покровителя. Її, мабуть, коли тікав з будівлі якийсь “офісний планктон” забули забрати - не до того було. А нас ця, випадково знайдена ікона, оберігала від ворожих снарядів. Символічно навіть. Ми ночували в тому кабінетику під іконою, хоча з цього напрямку по нам найчастіше лупив “шахтарський” танк. Потім, коли виходили на ротацію, забрали ікону з собою. Зараз вона у мене вдома.

А ось “кіборгом” Микола Русецький, незважаючи на всі ті ситуації, в яких довелося побувати, себе не вважає. І не любить, коли так називають.

- “Киборги” - це все ті, хто віддав своє життя за свободу нашої країни. І в аеропорту, і в Іловайську, і на кордоні. Люди, бійці, побратими, віддали найдорожче, що в них було - життя.

***

Миколі довелося прийняти нелегке рішення: в силу особистих обставин (в 2016 році парубок одружився) на кар'єрі військового він поставив крапку - молода родина виявилася важливішою. Але зануритися повністю у міщанську "битовуху" десантник не зміг. Тому в кінці 2017 року, після закінчення служби за контрактом, подав заяву про прийом на роботу в патрульну поліцію.

- Я спочатку навіть боявся йти на таку роботу. Ну серйозно боявся - раптом зірвуся і накою чогось. Народ у нас такий, зарозумний, дуже любить провокувати поліцію. І тим не менше мені така робота дуже подобається - складна, напружена, яка вимагає і навичок, і зусиль. І ще я знаю, що саме тут потрібен людям.

На сьогодні Микола успішно служить поліцейським в роті тактико-оперативного реагування (ТОР) спецпідрозділу патрульної поліції.

Портрет героя був би не повний, не розкажи ми про його несподіване захоплення - вирощуванні винограду.

- У нас з дружиною з'явилася невелика дача, свій шматочок землі. Я хлопець сільський, до землі привчений. Так вийшло, що захопився розведенням винограду. І після чотирьох бетонних стін міської квартири, вибратися на вихідні за місто, розім'яти в руках той шматок нашого південного чорнозему, вирощувати лозу - це справжні ліки. Особливо добре допомагає від важких спогадів війни.

Олександр Сайковський, 

спеціально для проекту # Я_повертаюсь.