Умови в армії з самого початку «будувалися» під невибагливі чоловічі потреби, щоб ті преславуті «тяготы и лишения» він переносив цілком стерпно і не особливо переживав за мамкині домашні пиріжки.
Але час і життєві обставини в усе вносять свої корективи. З початком військової агресії на сході, на захист України, практично на рівних з чоловіками, встали і жінки.
Військова історія нашої героїні Анни Стамат, випускниці Миколаївського медичного коледжу, медсестри відділення травматології Миколаївської лікарні швидкої медичної допомоги, почалася, як і у всіх, кого призвали до війська по мобілізації - з повістки.
- Це був серпень 2014 року. Я як раз їхала на вихідні до мами, в село, коли подзвонили з сільради і сказали зайти, взяти повістку. Мамина подруга, вона якраз і подзвонила, була дуже стривожена, - розповідала Аня.
Власне, тривогу жінки можна було зрозуміти. Анні на той момент тільки но виповнилося 23 роки - зовсім ще юна дівчина, а в країні, що багато років не знала жахів війни, твориться казна що.
- З тією повісткою я прийшла до мами. Пояснила все. Мама, звичайно, дуже злякалася, але переконати мене не зважилася. З татом було складніше - все таки улюблена доця, - сказала йому про своє рішення мало не в день від'їзду. Відговорити чи розрадити мене батьки не змогли. Я зрозуміла, що потрібна саме там, куди покликали.
Так молода медсестра, яка бачила до цього лише переломи, забої та побутові травми, опинилася в Одесі, в розташуванні 61-го військово-мобільного шпиталю.
- Ми пробули в Одесі допоки формували персонал госпіталю. А потім відправили на Схід, не прямо на передову, звичайно, а у військово-польовий шпиталь, в степу, на кордоні з Донецькою областю. Госпіталь розгорнули ще в травні, там вже працювали одеські військові лікарі та інші фахівці. Нас, мобілізованих, прислали сюди пізніше.
Ось тільки звикати до нових умов і до життя в наметовому містечку, а тим більше вчитися тонкощам військово-польової хірургії довелося недовго - почалися події під Іловайськом.
- Наш госпіталь був найближчим до лінії вогню... Часом здавалося, що низці бортів не буде кінця. Не встигли розвантажити один гелікоптер, доставити пораненого бійця до операційної, як знову гуркіт моторів, знову струмки крові по апарелі, знаову частини тіл... Порвані, обпечені, посічені осколками, без рук, ніг, молоді хлопці й дорослі чоловіки... Тоді до першої допомоги і екстрених операцій підключався весь персонал госпіталю, незалежно від профілю, - потрібні були всі вільні руки. І так три доби поспіль.
Як прийшли перші заморозки, госпіталь перекинули ближче до людей - в смт Більмак, - там для військових виділили ціле крило в районній лікарні і непрацюючий піонертабір під житло.
- Місцеві жителі нас приймали просто чудово. Люди приходили не тільки з хворобами до наших лікарів, а й просто так. З пиріжками домашніми, з солодощами. Діти концерти організовували, колядки і щедрівки на новорічні свята, - розповідала Аня. - Найбільше нас вразила доброзичливість колег - лікарів районної лікарні. Вони багато нам допомагали, радилися, а ми лікували місцеве населення. Оперували коли треба було щось складне зробити. Навіть такі операції, які зазвичай коштують великих грошей, наші лікарі проводили за покликом серця.
Але все хороше має властивість швидко закінчуватися. До літа госпіталь перебазували в Донецьку область, в один з райцентрів, ще ближче до передової. Там ситуація виявилася кардинально інший.
- І начебто лікарня така ж, як в Більмаку, а ставлення і підхід зовсім інші. З персоналом госпіталю місцеві лікарі навіть не віталися, вважали нас мало не окупантами, чи що...
Є гарне старе прислів'я: «Від суми та від тюрми - не зарікайся». Так вийшло і в прифронтовому, по суті - ворожому української армії населеному пункті, де стояв госпіталь.
- 24 серпня, на День незалежності, нас екстрено викликали з урочистого шикування до лікарні. На знайденому боєприпасі, - міна або снаряд то був, я навіть не знаю, - підірвалися місцеві хлопчаки 3-х, 10 і 11 років. Меншенький загинув на місці, а зі старшими дітками дві бригади лікарів працювали більше шести годин, я тільки встигала інструменти подавати, - розповідала Аня, ледь не ковтаючи сльози. - Це був найстрашніший епізод моєї війни. Навіть в Широкиному, взимку 15-го року, куди нас кинули на посилення львівського шпиталю, було не так. Це ж дітки! Я знала, що нас в цьому містечку тихо ненавидять, але все-одно постраждалих привезли до нас, українських військових лікарів...
За якийсь час Аня дізналася, що одному з хлопчаків, яких вони оперували, в далекій сонячній Іспанії українські ж волонтери - страшні посіпаки карателів, - допомогли зі спецпротезамі і реабілітацією.
***
Після демобілізації Анна повернулася на колишнє місце роботи, але довго в ЛШМД працювати не змогла, не дивлячись на добре ставлення колег - життя вимагало якихось змін.
- Ми всі повернулися звідти іншими, в цьому вся складність. Ні, я на людей не кидаюся, не розбиваю собі об голову пляшки в нападах злості. Просто стала іншою... А хлопцям, які повернулися з передової, в першу чергу потрібна психологічна реабілітація. В обов'язковому порядку. У пам'яті все відкладається, навіть те, на що не звертав уваги там, на «передку». Людям складно пережити і занурення в страшне пекло війни, і повернення до мирного життя.
Зараз Анна Стамат працює в одній з приватних стоматологічних клінік міста. Трохи змінила профіль роботи, але професії залишилася вірна.
- А ось якщо раптом виникне необхідність, рюкзак завжди лежить зібраний. Я готова. Це однозначно, - сказала на прощання Аня і змовницьки підморгнула.
Текст ти фото Олександр Сайковський.
Немає коментарів: