Треба сказати, що Володимир - не корінний миколаївець. Він виріс у південній Феодосії, однак, після закінчення Миколаївського педінституту (учителів фізвиховання та допризовної підготовки у лихі дев'яності готували тільки тут), прикипів до міста корабелів душею і міцно «стати на якір»: обзавівся сім'єю, друзями і роботою.
Перш ніж потрапити до нинішнього місця роботи, в УКРТРАНСБЕЗПЕКУ, молодий випускник педінституту ким тільки не працював: був і дільничним у Заводському РВВС м. Миколаєва, і інспектором служби безпеки Миколаївського Глиноземного Заводу, і торгував, і на себе працював... Так все, як то кажуть, не складалося. Одного разу, 2012 року, Володя закінчив курси плавскладу та вирішив пов'язати свою долю з морем і флотом. Однак, підвернулася інша, подібна робота - в Державній службі з безпеки на річковому і морському транспорті (зараз ця служба структурно входить в УКРТРАНСБЕЗПЕКУ).
- Начебто з морем і пов'язаний, а з іншого боку - то й ні. Але на роботу не скаржуся. З 2012 року, з перервою на війну, працюю саме тут.
***
Багато що змінилося після того, як на Грушевського запалали шини...
- Чесно кажучи, а я ніколи й не приховував цього, я не був завзятим прихильником Майдану. Так, я розумів, що відбувається у країні, підтримував ідею зміни влади, але на барикади не поліз. Але, коли одного «прекрасного» дня прийшли «брати» і забрали, вкрали у мене Батьківщину, те місце, де народився і виріс ... Тоді і думки змінилися, стали більш чіткими і обдуманими. Ну і розлютився - не без того. Це був особистий виклик.
Володимир, як і більшість випускників миколаївської «воєнки» (військової кафедри університету ім. Сухомлинського), підпадав під призов в числі перших. Кілька разів він отримував повістки з'явитися у військкомат, поки в серпні 2014 року, нарешті, не отримав «бойову» - з речами.
- Нас, офіцерів запасу, направили до Одеської військової академіі на прискорену перепідготовку. Потім, вже в жовтні, за розподілом потрапив до 28-ї окремої механізованої бригади, яка саме проходила бойове злагодження на Широколанівському полігоні.
Весь цей час він ставив собі один і той же питання: «Де, де наші кадрові військові? Чому бойовими підрозділами повинні командувати «піджаки» (так на армійському жаргоні ще з радянських часів називають офіцерів запасу й випускників військових кафедр), коли мають вчити пацанів бойові офіцери?»
- У листопада 2014 ми вже були в районі Мар'їнки, Красногорівки, Курахового - саме там велися запеклі бої.
Довелося Володимиру взяти участь і в боях за Мар'їнку, влітку 2015 року. Про цю операцію зараз говорять мало, але вона мала велике значення в ході україно-російського конфлікту і за значимістю, як стверджують військові експерти, ані трохи не менша, ніж захист Донецького аеропорту.
28-я бригада захистила Мар'їнку, і повністю повернула собі контроль за населеним пунктом. Одеська бригада може по праву пишатися цією перемогою. Операція показала зрослу боєздатність українську армії. Українська піхота, незважаючи на всі проблеми, некомплект і невлаштованість, «дала прикурити» добірним ударним підрозділам «ДНР», які мали протягом усього бою перевагу у чисельності.
- Чи було мені, людині фактично невійськовій, страшно? А хто не боїться? Страх є у всіх - це нормально. Але коли тобі вручають під особисту відповідальність 30 осіб різного віку, від 19 до 59 років, і ти повинен не тільки керувати цими людьми, але і зробити так, щоб всі вони залишилися живими й повернулися до родин... Це велика відповідальність. Про себе не було часу думати.
Коли розмовляєш з військовослужбовцями про життя-буття «на нулі», волею-неволею цікавишся відносинами солдатів з місцевим населенням. Багато хто відзначає подвійне ставлення жителів до української армії. Одні доброзичливі, допомагають і підтримують. Інші - навпаки, вкрай ворожі.
- Був у нас помічник «дядя Вася» - місцевий підприємець. Хоч і «олігарх містечкового масштабу», але до коренів волосся проукраїнськи налаштований дядько. Допомагав, чим міг: і продуктами, і будматеріалами. Баню на весь взвод допоміг облаштувати! 54 чоловіків доглянути - це затратно. Причому, його ніхто не примушував нас допомагати. Хіба можна такого забути?
Взяв взвод Закалюжного під свою опіку і будинок престарілих в містечку Гірник. У метушні боїв, люди похилого віку залишилися геть самотніми. Хлопці завозили продуктові надлишки, ділилися, чим могли.
- А вони нам дозволили користуватися пральнею при будинку. На півсотні мужиків випрати однострій - це непросто. Ми їм ще й пральну машинку притягли, волонтери допомогли встановити. Так і жили.
Бувало всяке. Наприклад, в селі Курахівка, з будівлі місцевої адміністрації невідомі особи постійно зривали Державний прапор України. Тільки голова повісить новий, ніч - і прапора немає.
- Прийняв це теж, як особистий виклик. Підігнали БМП з повним боєкомплектом і піхотою на броні до будівлі сільради. Пацани мої вилізли на дах, почепив прапор і... поїхали. Так, так - поїхали. Але... попередили: зірвете цей - почепимо новий. Новий зірвете - ще один прилаштуємо, з нас не убуде. Але якщо кого зловимо - нарікайте на себе: ноги прострілимо. Так прапор і висів. Найперший, той що ми встановили.
До речі, історія з Державними прапорами мала продовження. Так бійці 28-ї бригади добре «покошмарили» сепаратистів, встановивши великий, 6 на 3 метри, прапор України на будівлі Мар'їнського райвідділку. А 23 серпня 2015 року, в День Державного прапора, вивісили прапор трохи менше - 4 на 2 метри, на високовольтній лінії.
- Ох у них і була «печія», - сміється Володимир Закалюжний, згадуючи ці епізоди. - Ох і довго вони скаженіли, стріляли - намагалися збити. Так нічого і не вийшло. А взагалі, Державні прапори України майорили над усіма високими териконами - нам на радість.
***
- На другий день після «дембеля» я вийшов на роботу. Сидіти влома, чесно кажучи, не хотілося. Керівництво «Укртрансбезпеки» було в курсі, де я перебував останні 11 місяців і розуміли чудово, що далеко не на курорті. Запропонували відновитися. Але я відмовився. Робота — то найкращі ліки. Глобальними питаннями я, звичайно, перший час не займався, проте включився в роботу відразу.
Можливо саме це - зміна діяльності, постійне спілкування з людьми - і зіграло ключову роль в подальшому житті Закалюжного: не дало розслабитися, жаліти себе і впадати в депресію.
Не дала відчути «синдром ветерана» і сім'я Володимира: дружина, дочка, родичі.
- Мені дуже пощастило з родиною. Дружина допомагає, незважаючи ні на що. Допомагає морально, підтримує ідеї та починання. І на війні відчував постійну підтримку рідних - там це особливо важливо. Власне, я і пішов захищати їх - власну маленьку державу.
Веде Володимир й активну громадську діяльність. Він - перший заступник голови Асоціації ветеранів та інвалідів АТО на Миколаївщині.
- Державну службу й роботу з ветеранами поєднувати неймовірно складно, але необхідно. До нас йдуть люди. Постійно. Йдуть хлопці, які пройшли бої, йдуть рідні загиблих, ветеранів, інвалідів. І не просто з якоїсь однією проблемою, з цілим «букетом». І ти хочеш, не хочеш, але намагаєшся охопити весь спектр питань: допомогти, направити в потрібне русло, підказати, де можуть допомогти більш кваліфіковано. Йдуть до нас і городяни, приїжджають і з області хлопці. І всіх треба прийняти. Важко звичайно, але робота триватиме. Це - допомога живим і шана загиблим хлопцям, їх сім'ям і дітям. Ми нікого не залишимо і не дамо державі про них забути.
Текст та фото О.Сайковского.
Немає коментарів: