Зустріч журналістів з директором Одеського художнього музею Олександром Ройтбурдом на тему «Реформа музейної справи» розпочалася з його заяви: «Реформа музейної справи полягає в тому, що її…немає»
Уже перші кілька місяців перебування пана Олександра на цій посаді (а він призначений лиш 19 квітня цього року) продемонстрували його революційність і відповідно – незручність як для чинної управлінської вертикалі, так і для опонентів. Водночас, завдяки наявності у нього маленької, але міцної, грамотної і креативної команди музей під його керівництвом виходить із совкових рамок і принаймні намагається рівнятися на те розуміння музею, яке прийняте в сучасному світі.
Для розмови ми зустрілися в єдиному кондиціонованому залі Одеського художнього музею, розташованому в центрі міста в палаці Потоцьких – пам’ятці архітектури XIX століття.
Вхід до музею
Згодом, оглядаючи картини, скульптури й інші експонати в інших залах, переконалися у справедливості зауваги директора: те, що потрібно для збереження пам’ятки – цілком протилежне тому, що потрібно для експонування в музеї. І експонувати живопис дуже важко у пам’ятках архітектури, тим паче – аварійних, як ця.
Розкішні сходи в музеї
Короткий спіч Олександра Ройтбурда для учасників прес-туру «Одеська область – досвід реформ» – це і блискуча науково-популярна лекція, і водночас крик душі кожного адекватного митця і адміністратора від культури в нашій країні. Бо «музей – це не кладовище».
«Разом з Павлом Гудімовим, з яким ми входимо до колегії Міністерства культури, ми давно вже порушуємо перед паном Євгеном (міністром культури Є.Нищуком – авт.) питання необхідності музейної реформи, – каже відомий художник, який віднедавна очолює Одеський художній музей. – І ця реформа має бути міжвідомчою.
Нині музей скутий у кожному своєму русі державним фінансуванням через казначейство. Потрібна інша система фінансування: щоби музей отримував фіксований грант. Наприклад, у Латвії створили такі умови: музей повинен довести необхідність свого існування. Якщо не може – його закривають або розформовують, або він існує не на бюджетні кошти, або якось об’єднується з іншими.
Потрібна оптимізація музейної системи. Справді є такі музеї, які треба об’єднувати або за регіональним, або за вертикальним принципом. Адже зараз мало не в кожному селі є музей Шевченка. Їх потрібно впорядковувати, причому за держвертикаллю. А ними найчастіше займаються «люди на пенсії», які не здатні взагалі правильно позиціонувати цей музей.
Картина О.Ройтбурда “Пророк, який сидить”
Можливе ще об’єднання системою менеджменту. У нас же музеї не координуються ніяк – і в Одесі є багато таких. Це просто комунальні підприємства – як дитсадки чи похоронні бюро.
В ідеалі я бачу об’єднаний музей мистецтв. Якщо зробити виставку сотень, тисяч цих «кам’яних баб», які розрізнено є чи не у всіх регіонах України, це була би сенсація! Але потрібен серйозний орган, який би це осмислював.
Музей повинен мати адміністративну автономію – подібну до такої, яку має в Європі університет. Зараз ми не маємо права визначати, скільки в нас має бути наукових співробітників, а скільки – двірників. Ми ледве спекалися посади машиністки – вже навіть друкарські машинки ці 10 років як не випускають! А ще є посада проявника фотоплівки! Натомість немає ні дизайнера, ні куратора! Наша музейна система – це чудовисько. А художні музеї – це ганьба ставлення України до власної культури.
Перед входом до музею
При тому, що 20-30% російського передвижництва – це українці, власне «українського мистецтва» – немає. Українська школа з’являється в кінці 19-го століття й існує десь до 20-х років 20-го, а потім приходить радянська влада. В 33-му році вона задушила все живе, і офіційне мистецтво на всій території СРСР стало живим трупом. Водночас, це роки найбільш відповідального колекціонування. В ці роки системно, незалежно від обстановки в країні (навіть незважаючи на війну) музеї поповнювалися постійно. Це була золота доба з точки зору кількісної. І були майстри, які, незважаючи на комуністичну ідеологію і соцреалізм, робили справжнє мистецтво. Та колекціонування було фактично під забороною до 80-х років: остання офіційна закупка відбулася 1989-го, а в незалежній Україні цього взагалі не було. Десятиліттями держава не музеїфікувала своє мистецтво! Нагадаю, що перша музейна закупка інституту художньої культури (Луначарського) значиться 1919-м роком. Не думаю, що економічне становище України сьогодні гірше за той стан більшовицької Росії. Сьогодні спостерігаємо неповагу можновладців до своєї країни. Немає нічого головнішого за культуру! Музейна реформа не менш важлива, ніж реформа освіти.
Сьогодні в нас є лімузини, будуються палаци, кошти вивозяться за кордон – але не вкладається в мистецтво. Катастрофічний брак музейних площ. Був у Тернополі – це сором, що таке приміщення є музеєм, воно пасує хіба що для супермаркету.
В Житомирі ідеально відреставровані зали, головний хранитель, душа музею – свята жінка. Але вона вважає, що ніхто не має заходити в музей. І 90% експонатів зберігається у фондах…
У нашому, Одеському музеї виставлено 10%, за 40 хвилин усе можна обійти, детальна екскурсія забере не більше 2 годин. Нашому музеєві 120 років. За останніх 10 років тут зібрали потужну колекцію. Але змінилися епохи в мистецтві, світогляд поколінь… Тож крім наповнення колекцій, має бути ще якась діяльність. Тому на цей момент я призупиняю процес дарування експонатів нашому музеєві. І при кожній зустрічі нагадую голові ОДА про те, що в нас бракує приміщень. Будуть приміщення – тоді я зроблю так, щоб кількість подарованого вражала.
Нарешті зараз українське мистецтво вийшло на світовий ринок. Та нині мистецтво – це не лише картина, це інсталяція, перформанс. І сьогодні вже неможливо просто реконструювати мистецтво 90-х років. Тож необхідно будувати, фінансувати і закуповувати експонати для музею сучасного мистецтва. В Україні є можливість робити музеї більш інформативними.
Музей – це не кладовище. Нормально, щоб у ньому була система для функціонування, зустрічей. Щоб діти після перегляду сідали на підлогу і малювали свої враження. Щоб були крамнички – сувенірна, книжкова, щоб випити келих вина там (як у Ватікані! Бо ми ж не святіші за Папу римського!) Щоб музеї мали право вести власну видавничу діяльність. Щоб нас не обкладали ПДВ, якщо ми перевиконаємо якийсь норматив. Але це ланки одного ланцюга – відсутності волі до розвитку. Я 10 разів маю підписувати заяву на відпустку прибиральниці, але не можу видати комерційний альбом нашої діяльності або побудувати 10-поверховий музей сучасного мистецтва.
У нас є група юристів, які шукають шляхи, як це зробити. Напрацьовують базу того, що треба змінити і в яких конкретно законах.
Директори музеїв кажуть, що давно хотіли про це сказати, але не наважувалися. Я не боюся казати, бо не тримаюся за посаду – я художник і, якщо що, піду малювати картини”.
Довідково. Олександра Ройтбурда знають і як успішного художника, що розвиває сучасне мистецтво в Україні, активно виставляється в Європі і США, і як менеджера світового рівня. 2009-го його картина «Прощай, Караваджо» була куплена на аукціоні Phillips за рекордні на той час для українського арт-ринку $97,5 тис. Його призначення на посаду директора музею супроводжувалося скандалом, який знавці називають суто політичним: особливі заперечення проти його кандидатури висловлювали представники Опоблоку. Їм він не догодив своєю проукраїнською позицією і, зокрема, тим, що 2 травня 2014 року назвав «Днем перемоги над «русской весной».
Директор Одеського Художнього музею Олександр Ройтбурд про Чернівці: «Був якось на фестивалі в Чернівцях, мрію ще приїхати, там купа друзів… це як Одеса моєї юності. Вийшов там на Центральну площу і упродовж 5 хвилин зустрів усіх своїх чернівецьких знайомих – і Померанцева, і Федірка, і Тутельмана, і Тараса Полатайка, і Марину Лібанову… – всіх зразу! Я, мабуть, майже з’їхав з глузду від такого «дня сурка»…»
Незважаючи на зовсім нещодавнє призначення директора, у роботі музею вже відбуваються суттєві зміни. Дуже пристойно почав виглядати хол музею – його відродили і продумали багато деталей. Усе робилося коштом забудовника, і це були гроші тільки від тих, хто будує, зберігаючи спадщину, хто не паплюжить історичний центр міста. 400 тис. грн забудовника «перетворили» на 600 тис. – долучалися доброчинці, надавали послуги безкоштовно тощо, тобто ця ділянка роботи мала й соціальну складову.
Тепер працюють, пам’ятаючи, що музеї цікаві для різних аудиторій, без стереотипів того, як діє людина у місті (адже не всі працюють з понеділка до п’ятниці, є охочі до споглядання мистецтва фрілансери, зрештою – гості міста. Та й діти зазвичай далеко не всі, як прийнято вважати, «влітку від’їжджають з міста на канікули»). Як повідомляє заступниця директора музею Олександра Ковальчук, для кожного заходу, який проводиться в музеї, знаходиться аудиторія. І це не менше 85 осіб щоразу!
«Для великого міста музеї, якщо вони мають штат і необхідних фахівців, можуть робити по 2-4 події 7 днів на тиждень, – каже Олександра Ковальчук. – Наша стратегія – стати музеєм для всієї сім’ї, музеєм вихідного дня. Щоп’ятниці від 14 до 19 проводимо заходи для дітей – і паралельно заходи для дорослих, для їхніх батьків. Організували благодійний сніданок, який влаштовують наші партнери – один із ресторанів, квиток коштує 1000 грн, їх купили 25 людей. Так заробляємо гроші на благодійний фонд і закупку потрібних речей для музею. Це фандрайзінг… На посаді заступника директора з розвитку мені вдається створити музейний продукт і його продавати. У травні заробили 166 тис. грн (минулоріч у цьому ж місяці – лише 60 тис.) Плануємо заробляти по 300 тис. на місяць. За травень до заходів музею (лекції, екскурсії) нам вдалося залучити 2200 людей. Працюємо через соцмережі. А поза ними ще є величезна аудиторія, до якої треба достукатися…»
Маріанна АНТОНЮК, «Версії», Чернівці.
Немає коментарів: