Народився 18 вересня 1987 року в місті Рівне. Закінчив школу № 19. Навчався в Рівненському гуманітарному університеті на кафедрі театральної режисури. Олександр був життєрадісним, енергійним і повним ентузіазму чоловіком. Він захоплювався туризмом, полюбляв мандрівки, займався скелелазінням. Під час навчання у ВУЗі Олександр був найяскравішим студентом усього факультету. В силу своєї неординарності, відкритості та творчим здібностям його знали всі. Під час навчання грав в багатьох режисерських роботах студентів. Його запрошували і старші курси до себе виконати ту чи іншу роль в постановці. Разом з акторським талантом Олександр був щедро наділеним режисерськими здібностями. Зробив не одну театральну постановку. Його етюди на першому курсі вражали всіх викладачів своїм виконанням та видумкою. Режисерські роботи Олександра: А. П. Чехов «Ведмідь», С.Мрожек «Стриптиз»; акторські роботи: А.Салинський «Сьогодні я стану жінкою», О.Слаповський «Від червоного щура до зеленої зірки», Софокл «Ісмена». Олександр також знявся в фільмі «Воскресіння», знятому Рівненським телеканалом РТБ, в якому Саша виконав роль солдата, що повернувся з війни додому.
20 лютого 2014 року зранку, коли бої начебто вщухли, Олександр Храпаченко заліг з товаришами на першій барикаді на Інститутській. Хтось кинув коктейль Молотова, Сашко підняв голову подивитись. Саме в цей момент снайперська куля пройшла через його ключицю та легені і потрапила просто в печінку. Смерть настала миттєво.
Бойовий побратим Володимир Пастушко, член сотні «Волинська січ»: «Ми з ним були найкращими друзями. Тоді до нашої рівненської компанії входили: я, Храпаченко, Едуард Гриневич, Іван Городнюк (псевдо «Месник»), Євгеній Перев'язко (псевдо «Шаула»). Саша загинув у бою. Він був на барикаді за Жовтневим, нам з Шаулою довелося побігти вниз по їжу, бо зранку нічого не їли, а сили нам були дуже потрібні, адже з хвилини на хвилину міг розпочатися наступ «Беркута». Коли я повернувся, то він був уже на першій барикаді зверху, керуючи захистом. Я чомусь тоді відчував, що уб'ють мене, а не його, бо ходив там на повен зріст. Він, побачивши це, гукнув: «Пісне! Пісне! Заляж, не геройствуй!». І це були останні його слова, після цього я впав, а далі почув постріл, і… все. Що відбувалося потім, не дуже добре пам'ятаю, бо плакав, кричав…». І ми кричимо кожного дня, серце кричить. За Героями Небесної Сотні.
23 березня 2017 року Грудініна Наталя Миколаївна,
Немає коментарів: