Що відчувають пальці, торкаючись поверхні стіни?
Що вбирають долоні: тепло розігрітої сонцем цеглини чи холод мармурової плити?
Львівські стіни – тесаний камінь, цегла, дерево.
Пісковик і мармур.
Захисні мури старого міста, стіни соборів, замків, вілл, сецесійних будинків.
А ще – легенди про багаторічне втирання у фасад Чорної кам’яниці чорного соку від шкірок зелених грецьких горіхів. Або про опалення вогнем її стін із білого каменю – закопчені золою, вони ставали чорними як ніч.
Пальці торкаються в’язі написів на плитах Вірменської церкви, гладять складки одягу кам’яних святих Латинської катедри, у повітрі повторюють обриси сецесійних фронтонів.
Долоні вбирають шорсткість і гладкість, відчувають м’якість моху і жорсткість плюща.
Погляд художника фіксує найпотаємніші нюанси кольорів: теракотово-вохристий, перламутрово-сірий, смарагдово-зелений, променисто-білий і чорний як отвір у нікуди.
Про що мовчать стіни з напівзбитими мозаїками, напівстертими фресками, напівзруйнованими ліпними прикрасами – облуплені, але зі слідами колишньої краси і слави? Що століттями змивають з них дощі, зривають вітри, висушує сонце? Чий радісний сміх, болісний стогін чи любовний схлип пам’ятають вони? Як за ними жили, кохали, торкалися персів, і клавіш, і пензлів, і зброї; ненавиділи, помирали і знов кохали, щоби продовжувати життя у цьому місті?
Художник Олексій Малих не намагається знайти відповіді. Не намагається описати, відтворити, пояснити те, що повинно залишатися нерозгаданою таємницею. Просто Дотик, Погляд, Проникнення – і на полотні вільно плинуть фарби-звуки, фарби-тремтіння. То перетікають неквапно, як час, залишаючи по собі сліди-сплетіння, сліди-арабески. То раптом вибухають кольоровою експресією, розбризкуючись, розпорошуючись, розбиваючись об цупку поверхню полотна. То нашаровуються, змішуються і врешті втираються, як той чорний сік зеленого горіху у білі стіни кам’яниці.
…Так виникає власний код до читання манускрипту під назвою «Львівські стіни».
Марина Афанасьєва
Немає коментарів:
Дописати коментар