Російська національна ідея складалася як усі інші національні ідеї Європи у ХІХ столітті. Вона ґрунтувалася на твердженні про особливість російської душі, особливій місії російської людини у всесвіті. Месіанізм – характеризує усі національні міфи. Поляки твердили про особливе свободолюбство поляка, що бореться за свою і чужу свободу. Українська ідея, висловлена в «Книгах буття» Миколи Костомарова, як статуті Кирило-Мефодіївського товариства 1846 р. – теж виходила з месіанського призначення українського світу, як світу демократії і братерства, що протистоїть тиранії й абсолютизму, що репрезентували російська й польська національні ідеї. Проте і в другому і в третьому випадку маємо до діла з відкритою сутністю національного концепту. І поляки і українці апелювали до іншого, як не до ворожого, а радше союзного світу. Російська ідея будувалася як антитеза західного світу. Як протиставлення світу матеріального і раціонального світові духовному і ірраціональному.
Російський національний міф був міфом лояльним до влади, його частково ця влада й інспірувала. Згадаймо знамениту Уварівську тріаду: «Самодержавство, православ’я і народність” – три кити російської ментальності. Кожна складова мала свою традицію адоптації в російському суспільстві. Ідея самодержавства закладалася у другій половині ХІV століття, коли в конкретно-історичній ситуації митрополит Кипріян намагався об’єднати під своїм скипетром Київсько-Литовську митрополію з Московською. Як людина, що представляла інтереси Ольгерда, Кипріяна не сприйняв московський князь Дмитрій Донськой. Необхідна була ідеологема, яка б могла поєднати в єдиний простір Візантію, Велике князівство Литовське і Північно-Східну Русь. Для цього знадобилася створена ним теорія про Москву, як місто, яке стане третім Римом і перебере славу Константинополя. Після 1453 р. і падіння Царгороду ця теорія стала підставою для обґрунтування права Москви на об’єднання навколо себе всіх земель Русі. Теорія «Москва третій Рим» стала фактично офіційною ідеологією московської держави у ХVІ – ХVІІІ століттях, коли Московія вже не лише приєднувала російські князівства навколо себе, але й загарбувала азійські і європейські території включно з Україною. Спільність візантійсько-грецької ойкумени підказувала думку про творення нової Візантійської імперії з центром у Москві, яка б включала усі землі колишньої Візантії, тобто фактично на період постання Російської імперії на всі землі Османського султанату: від Молдавії і Волощини до Північної Африки.
Важливим в ідеї «русского мира» був релігійний компонент.Оскільки Росія – єдина православна держава, то все що є православного на землі має ставати частиною її державної території. Якщо у ХІІ-ХІV століттях на територію Гроба Господнього – Єрусалим претендувала католицька церква Риму, а отже уся Католицька Європа і влаштовувала Хрестові походи, то вже у ХVІІІ-ХХ століттях таким претендентом себе вважав російський імператор. Уся загарбницька політика Росії цього часу від воєн з Кримом до постійних зіткнень з Туреччиною пояснювалися претензіями Росії як спадкоємця візантійських імператорів на Єрусалим та Костянтинополь (Стамбул). І війна 1853-1856 років і російсько–турецька війна 1877-1878 рр. була ідеологічно не війною за визволення слов'янства і православних християн, як твердила російська пропаганда, а першим кроком для досягнення маніакальної мети – здобуття Царгороду, опанування протоками Босфор і Дарданелли та вихід до меж Нілу з захопленням Палестини. Не стільки «визволяти» Росія збиралася Болгарію, скільки приєднувати – знову ж таки для досягнення ідеалу «русского мира» на Балканах. Просто це не вийшло в силу відсутності спільного кордону, близькості Болгарії до Центральної Європи, небажання болгарської еліти підпадати під зверхність Росії. Тому то і обрала вона на трон німця Баттенберга, а не росіянина з династії Романових.
Коли союзні війська Великої Британії, Франції, Туреччини висаджувалися під час Кримської війни в Криму і брали Севастополь, то головною метою було не захоплення російської території, а спинення просування царських військ вглиб Туреччини в гирлі Дуная та на Закавказзі. Навіть у Першій світовій війни мета Росії не змінилася. Знову ціль одна – відновлення Візантійсько-російської імперії в центрі в Стамбулі-Константинополі. Нехай Туреччина і залишається, але не на корінних колись грецьких землях. Загарбати Стамбул планували не які-небудь ман'які-маргінали, виховані на шовіністичному угарі російської імперської традиції, а вершки російського інтелектуального суспільства: видатний історик російської культури і суспільства, академік Петербурзької академії наук, лідер сметанки російської еліти партії кадетів, голова опозиції до царського правління в Росії Павло Мілюков; член кількох європейських академій наук, видатний вчений-гуманітарій світового рівня Петро Струве; професор Московського університету філософ-ідеаліст Євген Трубецькой. Харківський архієпископ - шовіністАнтоній Храповицький, Київський митрополит часів Денікіна, напряму говорив, що метою російською армії є прилучення до Росії Гробу Господнього. Важко собі збагнути шизофренічну сутність нав’язливого бажання і далі триматися тези про приєднання Босфору і Дарданелли до Росії ще й на початку 1917 року, коли крах Росії у Першій світовій війні був цілком очевидний. Така була потусторонньо-екзистенційна сила міфу, засвоєна від народження впевненості про апофеоз “русского мира».
Народність за рецептами «русского мира» розумілася, виходячи з посилів про самодержавство і православ’я. Титульною нацією є росіяни, усі інші інородці мають стати в перспективі росіянами. Українців як таких не існує. Хто таке каже – той зрадник і «мазепинець». Є триєдине «русское» плем'я, яке поділяється на великороссов, малороссов, білорусов. В етнічному сенсі відмінності не грають ролі. Колись це була одна давньоруська спільність, розподіл на три гілки відбувся завдяки «злим» сусідам, - полякам, які зіпсували колись єдиний «руський» народ, своїми мовно-культурними впливами. Українська мова, це зіпсована полонізмами російська. Позаяк ідейним виразником «русского мира» був російський цар, то в сфері політики усі відгалуження «русского» племені мають виконувати завдання останнього, бути сліпими послідовниками його державної волі. Православ’я єдина релігія усіх “русских». Не існує модифікацій православної віри, хоч на офіційному рівні й існує за півтора десятка церковних автокефалій. Українська помісна православна церква існувати не може. Хоч вона фактично і успішно діяла майже 700 років (від 988 до 1685 р.). Вона ж тоді називалася «руськой» церквою, отже й не була українською. Нехай існують сербська, румунська, болгарська помісні церкви, але Україні це зась. Тут для російської державної і суспільної думки залізно діяв Валуївський принцип 1863 р. щодо мови: «не було, не є і не має бути».
«Русскій мір» в сфері науки впроваджувався завдяки історіографічній схемі російської історії, яка була сформульована Ніколаєм Карамзіним та Сергієм Соловйомим та послідовно насаджувана через шкільні й університетські підручники в голови підданих російського царя. Щоб добитися національного визволення, українцям треба було звільнитися від силоміць-добровільного засвоєння постулатів російської національної ідеї. Розпочали це ще Т.Шевченко, П.Куліш і М.Костомаров, а остаточно довершив Михайло Грушевський своєю «Історією України-Руси».
Ідея «русского міра» плавно перепливла у часи СССР і стала однією з засадничих ідей російського большевизму. Бо за сутністю ідея світової революції так само мала ґрунтуватися на думці про світове панування «русских» на всій земній кулі. Знов вигулькнув концепт про «триєдиний русский народ» у вигляді ідеоми про «колиску трьох братніх народів», у який російський брат-близнюк все одно старший. Її схвалив для обов’язкового вживання в царині ідеології Йосиф Сталін. Цікаво, що до встановлення сталінського тоталітаризму ще існувала версія про побутування російського великодержавного шовінізму, як загрозі пролетарському інтернаціоналізму. Разом з тим робився крок в бік емігрантського євразійства. Офіційний історик СССР 1920-х Міхаіл Покровський відстоював тезу російського панування, як «меншого зла». Він вбачав позитиви в монгольському пануванні, яке створило ментальний тип росіянина як пасіонарія-загарбника.
Само євразійство постало в другій половині ХІХ століття як продовження слов’янофільської течії суспільної думки братів Аксакових і Хом’якова. Воно ствердило особливий «русскій» світ і «богообраність» російської людини. В працях українця за походженням Ніколая Данилевськогобула озвучена антитеза західній моделі суспільства, з її наголосом на еволюцію суспільно-економчних форм, ідею прогресу, права індивідуума і паритет між цінностями держави і особи. Росіяни, на його погляд, не повинні йти шляхом усього світу, передусім Європи і Північної Америки, бо останні є імперіалістами і ненависниками усього «русского» і мають на меті знищити Росію як ментальнісну сутність. Завданням Росії є вічна боротьба з Заходом за свою свідомісну особливість, Боже призначення. Велика частина російської інтелігенції свідомо робили величезну світоглядну помилку. Виходило, ніби не можна жити за загальнолюдськими цінностями і зберігати свою національну особливість.Росія прирікалася на постійне протистояння західній моделі цінностей, на боротьбу за знищення або себе, або супротивника.
Ніколай Чернішевський і народники утворили ідеологему про особливу селянську общину, яка приведе відразу до соціалізму, поминаючи капіталістичний розвиток. Останній несе лише страждання, дух «чистогана» і злиденність простій людині. Наш за походженнямФедір Достоєвський на позитивних прикладах красного письменства показував ідеал покращення людської душі за допомогою культури, а з іншого боку закладав фундамент для культурних основ особливого російського шляху в історії. Великий філософ Володимир Соловйовзакликав до пошуку компромісу з Європою, до культурної конвергенції (все-таки його вихователем був кардіоцентрист-українець Памфіл Юркевич, з його філософією серця), але голос Володимира Сергійовича потонув в закликах «почвенников» відстоювати свій шлях, стояти на конфронтаційних позиціях, будувати «русскій мір» за культурними і державними кордонами Росії.
Євразійство інтелектуалів празької школи антибільшовицького спрямування було філософською відповіддю не стільки червоній владі у Москві, скільки Заходу. Росія все одно залишається вірною ідеї свого особливого шляху. Нехай навіть нас виперли, ніби казали вони, з Петербургу і Москви більшовики, але в стратегії «русской» національної ідеї ми спільники. І червоні, і білі будують «русскій мір», нову Російську імперію на 1/6 земної кулі. Звідси ідея «зміновіхівства» і служба Червоній імперії. Стражденник тоталітарного комуністичного режиму знаменитий інтелектуал – Лев Гумільов, син українки за походженням Анни Ахматової, складав осанну цьому євразійському монгольсько-російському світові, не приймаючи «гнилого» Заходу, як чужого росіянинові явища.
«Русскій мір» як ключовий концепт російської національної ідеї був завжди ідеологічним виправданням російського шовінізму, імперіалізму і військової агресії проти сусідів. Коли треба було русифікувати остзейців Естонії і перетворити німецький Дерптський університет на російський, ідеологи націоналізму згадали про Ярослава Мудрого та його Юр’єв, які свідчили про нібито історичну «русскость» краю. «Русскій мір» на своїх багнетах несла Червона армія в 1939-1940-х роках в Фінляндію і Польщу. В останній вони «звільняли» українців і білорусів як своїх «братів». Але це братство розумілося як цілковита національна тотожність останніх з росіянами. «Визвольна» місія Росії в Європі, і нав’язування тоталітарного соціалізму в Чехо-Словаччині, Болгарії, Румунії, Югославії, Польщі, Східній Німеччині була теж ніщо іншим як розширення «русского міра» до кордонів Західної Європи. Часткою цього «міру» після Другої світової війни стала німецька Східна Прусія та японські Курильські острови.
Сьогодні Владімір Путін і його ідеологічна машина реанімує твори зоологічного російського шовінізму, замішаного на концепті «русского міра». Видаються праці російських чорносотенців початку ХХ ст.., в тому числі і лідерів націоналістичних російських організацій КиєваВ.Шульгіна, А.Стороженка, І.Сікорського, С.Щоголева, Т.Флорінського та інших. Піднято на щит творчість російського філософа еміграції І.Ільїна, якого називають одним з ідеологів нинішнього Путінського режиму. Теперішня російська влада йде шляхом поєднання ідеології російського большевизму і крайніх націоналістичних течій білої еміграції. Спільним знаменником для них є ідеологія «русского міра», яка останні десять років непомітно викристалізовується в ідеологію російського фашизму – рашизму.Особливість російського шляху призвело до формування специфічної системи цінностей рашизму, – зоологічної етнічної ксенофобії, ненависті до усього, що не вписується в концепцію «русского міра», усього «нерусского», «неправославного», до демократичного світу і його цінностей.
Для українців варто зрозуміти одну фундаментальну річ. Там де існує «русскій мір», немає місця для жодного українського світу.
Здавалося б, що заважає прихильникам «руського міра» визнати право українців мати і свій духовно-ідеологічний світ. Ну визнають же німці інших представників високої німецької культури: австрійців і швейцарців. Хоч усі і говорять, крім місцевих говірок на літературному німецькому. Зрештою ми теж колись були руські, ми не є сторонніми дядьками для Вітчини в’ятичів, ми спричинилися до утвердження Росії, її культури. Наші С.Полоцький, М.Гоголь, С.Наріжний, А.Чехов будували російську літературу, наші Д.Левицький і В.Боровиковський і В.Тропінін творили російську художню культуру, найвидатнішими «російськими» композиторами ХVІІІ століття були наші Д.Бортнянський, М.Березовський і А.Ведель. Будівничими імперії були політики Ф.Прокопович, С.Яворський, О.Безбородько. Та не лише ж ми збагачуємося російською культурою. Варто ж і росіянам думати про збагачення досягненнями свого брата по крові.
Але так не відбувається, на жаль. І переважна більшість росіян залишається при старих ідейних переконаннях «русскоміровця» від часів Олексія Михайловича до царствування Путіна. Вони нам кажуть: «Або ти росіянин, або інакше – «зрадник», «запроданець», «прислужник Заходу», «бандерівець», «фашист»»і т.п. Дозволено щоправда визнавати аксесуари «хохла»: горілку, вареники, борщ і оселедець на голові. Але політично ми маємо бути росіянами, які живуть в Україні. Бо й спадщина, за путіним, у нас одна, і культура, і релігія, і історія, і мова. А раз все у нас одне, то й немає ніяких там українців, яких видумав М.Грушевський і такі ж «стурбовані» інтелігенти. А отже, невмирущим є в кожного росіянина в душі Пурішкевич і граф Бобринський й донині.
«Русскій мір» вбиває і нищить усе «нерусское». Пароксизми шовіністичної люті «русского человека» у 1915 року нищили архіви Наукового товариства ім.Т.Шевченка, «Просвіти» та інших українських («мазепинських») культурних в часи російської окупації Львова, вивозили в глиб Росії еліту Західної України; в січні 1917 р. шовіністичні муравйовські банди в Києві розстрілювали українців за посвідчення Центральної Ради і портрет Шевченка; большевиські націоналісти безжально жорстоко придушували селянські повстання 1917-1921 років в Холодному Яру і по всій Україні з розстрілами заручників і десяткуванням незгодних, вимордовували голодом 1921, 1932-1933 та 1947 років українські села і міста; вивозили на Сибір спочатку заможне селянство, інтелігенцію Наддніпрянщини, а згодом після «золотого вересня» 1939 р. і Наддністрянщини, палали села Галичини і Волині за «бандерівщину» під виглядом бійців УПА. Сьогодні ці явища російського шовінізму у всій своїй неприглядній «красі» ми спостерігаємо в Криму і на Донбасі. Не можна заплющувати очі на прикрі сторони нашого близького сусідства. Так і хочеться заклично попросити симпатиків «русского міра» залишити нас у спокої. Будьте росіянами на здоров’я, але ж дозвольте і нам залишатися при своєму українському виборі. Але час пробив, істерія «русского міра» свідчить про кризу імперської свідомості. Вона наближає встановлення остаточного міцного культурного ментального кордону між українським і російським світами, що і принесе реальний мир в душу росіянина, мир в оселі двох братніх слов’янських світів.
Ігор Гирич для Громадського Простору
Немає коментарів: